Філософія неопозитивізму, її світоглядне спрямування

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ НТУУ «КПІ»

КАФЕДРА № 3

(військово-гуманітарних дисциплін)

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Філософія»

Тема: «Філософія неопозитивізму, її світоглядне спрямування»

                                                                                Виконав: Курсант 283 навч.гр.

                                                                                В.І. ВОЛОДЬКО

                                                          (підпис)

                                                                                    Перевірив: Професор кафедри № 3

                                                                                    д. філос. н., професор                                                                                                                           В.О. АНАНЬЇН

                                                           (підпис)

КИЇВ – 2009

План

              Вступ

1. Передумови виникнення і розвитку філософії неопозитивізму

2.  Філософія неопозитивізму та її світоглядне спрямування

3. Логіко-філософські школи, течії, представники філософського напрямку неопозитивізму

Висновки

Список використаної літератури             

ВСТУП

              XX століття вирізняється надзвичайною динамікою всіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити в себе досвід цілих епох попередньої історії. Все це не могло не позначитись на становищі філософії.                                                                                                                                                                                                                                                            

              Кожний вчений володіє світоглядом - певною сукупністю знань про те, як влаштований світ, із яких основних компонентів він складається, яким чином ці компоненти взаємодіють між собою, що лежить в основі розвитку світу і чи може людина пізнати оточуючий її світ. Усі ці проблеми складають предмет філософії.  Але, оскільки філософія далека від єдиного розуміння своїх проблем, являє собою яскраву палітру різних шкіл і теорій, то і світоглядні позиції вчених виявляються досить різними. Кожний у своїх дослідженнях спирається на філософську теорію, яка, на його думку, правильно розкриває проблеми світобудови і дає надійні способи наукового пізнання. [8]

              Світогляд – це специфічна призма, яка визначає певний погляд на світ, певне бачення будь-якої події, що відбувається в ньому. Ціннісний характер світоглядного знання зумовлює поєднаність у ньому інтелектуально-розумового компоненту з почуттєво-емоційним. Це вказує на наявність у змісті світогляду постійних спонукань до активності, до дії, що і надає світогляду характеру життєвої програми, а світоглядному знанню рис знання-переконання. Світогляд включає такі компоненти – знання, погляди, переконання. Отже, знання є основою світогляду, вони визначають тип світогляду. Погляди формуються на основі знань, є змінними явищами, переконання – це вже сталі поняття. В структуру світогляду включаються також досвід, ціннісні орієнтації, віра тощо.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 

              У житті європейської цивілізації на певних проміжках часу у світоглядних позиціях виявляються різні історичні пріоритети - релігії, філософії чи науки. На це вперше звернув увагу французький філософ Огюст Конт.                                                                                                                                                              

              Філософію ХХ століття характеризують різноманітні школи, напрямки, течії, що є відображенням складності суспільного життя, його суперечливості. Серед основних течій є напрямок неопозитивістської філософії.

              Актуальність теми наукового дослідження є безперечною, тому що філософи-неопозитивісти зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки, під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку. Сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю, а не як картину дійсності. Стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які не можна зіставити із фактами. Це, наприклад: ідеалізовані об'єкти (ідеальний газ та ін.), певні принципи (наприклад, принцип простоти), положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності. Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні. На початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом, або "пізній позитивізм". Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локатос, М.Полені, П.Фейєрабенд та ін.). [6]

              Об'єктом нашого дослідження є філософська теорія неопозитивізму.

              Предмет дослідження – світоглядне спрямування філософії неопозитивізму.                                                                                                             

              Мета дослідження – дослідити світоглядне спрямування філософії неопозитивізму.                                                                                                                                                                                                                         

              Завдання дослідження:

              - дослідити передумови виникнення і розвитку філософії неопозитивізму;                                          

              - розкрити світоглядні ідеї філософів-неопозитивістів;

              - охарактеризувати різноманітні напрямки і течії неопозитивістської філософії.

              1. Передумови виникнення і розвитку філософії неопозитивізму

              У ХІХ ст. у різних сферах діяльності – промисловості, будівництві, торгівлі, державному керівництві – стали все більше цінуватися люди, які володіли реальними, дійсно позитивними знаннями і навичками. Тому система суспільної освіти повинна була ще більшою мірою орієнтуватися на позитивне знання. У соціальних науках, які раніше розвивалися переважно у формі філософських теорій та під прикриттям філософії, назрівала необхідність істотних змін: з'явилися мислителі та вчені, які прагнули зробити позитивними, тобто конкретними, максимально точними наукові дисципліни, що вивчають і осмислюють життя людини в суспільстві та різноманітні сфери суспільного буття.

              Велике значення для формування нової філософської картини світу мав бурхливий розвиток природознавства і математичних наук. Фізикалізм» і «математизм» розширювали свій вплив на інші галузі наукового знання – науки про живу природу і на суспільні дослідження. Ідеал конкретного, «позитивного» знання (за визначенням Сен-Сімона), що спирається на досвід і підрахунки, знаходив усе більше прихильників. Авторитет позитивної науки протягом майже всього ХІХ ст. був достатньо високим. На науку і її прогрес люди покладали найсміливіші сподівання. У європейських країнах виникали нові наукові співтовариства та об'єднання, що відігравали значну роль у розвитку знання і культури суспільства. Позитивна філософія мала значний вплив на суспільне життя і культуру Західної Європи. Виникненню і формуванню позитивної філософії сприяли видатні й оригінальні вчені та мислителі Сен-Сімон, Конт, Спенсер.

              В історії філософії терміном «позитивізм» визначають широку течію європейської наукової та філософської думки ХІХ ст., прибічники якої прагнули дати філософське, логіко-методологічне і наукове обгрунтування фундаментального значення конкретного, заснованого на досвіді, доступного перевірці, практично ефективного і в цьому смислі «позитивного» знання. Одночасно вони піддавали критиці знання, яке традиційно відігравало велику роль в науці та культурі, але не задовольняло таким «науковим» критеріям. Під інтенсивний критичний обстріл позитивістів потрапляли майже всі абстрактно-метафізичні конструкції традиційної філософії.

              Філософія науки, що виникла в середині XIX ст., пережила стадії: позитивізму (позитивної філософії), емпіріокритицизму (критики змісту понять з позиції досвіду) і в XX ст. представлена неопозитивізмом, але основні ідеї залишаються практично незмінними (Конт: створити нову «позитивну» філософію, яка б займалася такими питаннями, які можна перевірити фактично). [8]

              Неопозитивізм як третя форма позитивізму виник майже одночасно в Австрії, Німеччині, Англії і Польщі і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем. Пройшов ряд етапів свого розвитку: зародився у "Віденському гуртку" (М.ІІІлік, Р.Карнап, Ф.Франк, О. Нейрат та інші) і в Берлінському "товаристві наукової філософії" (Г. Рейнбах). У 30-х роках виникла група "аналітиків" в Англії (А. Айєр, К. Поппер); відома також Львівсько-Варшавська школа (Твардовський, Айдукевич, Тарський). Велику роль у розвитку цього напрямку зіграли англійський філософ і вчений Б. Рассел і його учень - австрійський мислитель Л.Вітгенштейн.

                            2. Теорія неопозитивізму та її світоглядне спрямування

              Філософія має органічний зв'язок із світоглядом в контексті того, що вони є способом духовно-практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою поглядів на світ, природу, пізнання тощо, вона теоретично обгрунтовує свої положення і висновки, основні принципи діяльності людини, тобто освоює світ теоретично і практично. Сучасна філософська наука не є наукою монолітною і однорідною, а конкретизує свої питання і вирішує їх у ряді своїх галузей, що утворюються на основі певних грунтовних філософських проблем і напрямків досліджень у сукупності з притаманними їй методами і засобами теоретико-філософського пізнання.

              У науковому знанні, вважають неопозитивісти, аксіологічні висловлення недоречні. Зміст істинного знання виражають лише висловлення фактуальні, які й утворюють логічний каркас науки.

              Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукції, верифікації і конвенціоналізму.

              Принцип редукції – зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою їх спрощення. Це – логічний прийом, що застосовується у пізнанні.

              Принцип верифікації – це перевірка істинності, чи має певне твердження зміст. Суть його в тому, що необхідно порівняти висловлювання з емпіричною дійсністю, вказати конкретні умови, за яких воно буде істинним або хибним. Фактична істина складається у відповідності до висловлювання факту, а під фактом неопозитивісти розуміють відчуття, переживання та інші стани свідомості. Критерієм істинності є відповідність чуттєвому досвіду суб`єкта. Так, в силу суб'єктивізму верифікація істини опинилася в залежності від оцінки суб'єкта. Тому вчені дійшли згоди, що твердження буде верифікованим тоді, якщо декілька авторитетних дослідників погодяться вважати його таким. Тобто критерієм істини має бути згода дослідників. У процесі наступних напрацювань для з'ясування істини висловлювання було запропоновано порівнювати один висловлення з іншим. Так, встановлення істини як відповідності до висловленого факту почало поступатися місцем погляду на істину як на погодженість певного висловлювання з системою інших висловлювань.

              Отже, на першому етапі розвитку неопозитивізму - логічного позитивізму, мислителі запропонували попередньо переводити обрані для верифікації філософські твердження із форми загальності у форму одиничності і тільки після цього зіставляти їх з фактами. Проте, вже від самого початку, як тільки вони спробували застосувати верифікацію до конкретних філософських тверджень, виявилася неможливість зведення загальних тверджень до одиничних. Цей принцип має великі недоліки, бо жодне твердження, яке відноситься до минулих і майбутніх подій, не піддається верифікації; жоден науковий закон або загальне судження не можуть бути верифіковані. Не можуть бути верифіковані і процеси, що відбуваються в мікросвіті, - вони не піддаються прямому спогляданню. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничо-наукових знань, як гіпотеза.