Філософія культури

     - по-перше, культура – це створена людиною “друга природа”, світ, який “надбудований” над незайманою природою;

     - по-друге, культура є системою спільних для суспільства цінностей, матеріальних і духовних. Цінність – те, що має сенс для людини, світ, наповнений людським смислом;

     - по-третє, людина як суб’єкт культури формується в процесі культуротворчої діяльності і стає людиною шляхом залучення до культури.

        Культура – це історичний процес збереження, розподілу, обміну і вживання готових наслідків людської діяльності, а також створення нових цінностей, спроможних забезпечити подальший процес розвитку самої людини. 

     В сучасній науці присутні такі основні  концепції тлумачення поняття культури:

     1) соціально-атрибутивна: все, що властиве суспільству; культура як соціальне наслідування; соціально задане і здійснюване соціальними інститутами;

     2) особистісно-атрибутивна: людина як суб’єкт інтерпретацій та інновацій – рушій розвитку культури; культура як сфера самореалізації людини і самоствердження і розвитку її сутності (культура живе в людях, їх творчості, діяльності, переживаннях – люди живуть в культурі);

     3) аксіологічна: культура як історично і соціально зумовлене, об’єктивоване в продуктах людської діяльності (артефактах) ставлення людини до природи, до суспільства, до самої себе; реалізація і втілення в культурних текстах верховних цінностей шляхом культивування вищих людських чеснот;

     4) діяльнісна: єдність способів і продуктів людської діяльності, які вдосконалюють людину;

     5) семіотична: факти культури в знаках збереження та передачі інформації, культура як сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, характер, рівень його знань, вірувань, моральні уявлення; культура як механізм, що створює сукупність текстів; знакова система; мови (акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва, обрядові ритуальні церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції в філософських, політичних, релігійних, літературних текстах) матеріалізують, зберігають і передають смисли людського життя в його співвіднесеності зі смислом існуючого; чим грунтовніше людина знає знаки, тим глибше розкриває людський досвід;

     6) діалогова: культура звертається до інших культур (як вона в них відображена), щоб доповнити власне буття; всі культури мають спільну основу для свого будівництва – універсальні людські смисли та цінності (рівність, свобода, непримиренність до насильства);

     7) концепція культури як динамічної системи і одночасно підсистеми буття: пропонує досліджувати різні культурні елементи у вертикальних і горизонтальних взаємозв’язках – науку, мистецтво, техніку, релігію, мораль, інститути (правові, політичні, освітні, комунікацій, форми управління), а також у тришаровій структурі побудови культури (загальне, особливе, одиничне); слід враховувати динамічну саморухливість культури як індивідуального організму і як системи; поєднувати вивчення відношень з іншими підсистемами і внутрішніх відношень.

     Різноманітність інтерпретації культури викликана  дослідницькими настановами різних наук – філософії, історії, психології, етнографії тощо. Водночас усі інтерпретації культури можна розглядати як взаємодоповнюючі, викликані всеохопним характером культури в просторі людського буття. Культура як багаторівнева система з ієрархією підсистем викликала до життя цілу систему наук про культуру. Фундаментальна культурологія досліджує найбільш загальні закономірності ціннісно-смислового аспекту соціокультурного буття людства. Прикладна культурологія займається розробкою технологій практичної організації та регуляції культурних процесів. Теорія культури пізнає сутність культури і виявляє закони і механізми функціонування цілісної системи культури. Існують конкретні порівняльні науки про культуру – етнологія, етнографія, соціологія культури, мистецтвознвавство, що базуються на зборі та аналізі емпіричного матеріалу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Ознаки  та властивості культури

        Культура як явище розгалужена в часі, просторі, перебуває у постійному русі (розвитку).

  Час культури — це минуле, сьогодення та майбутнє людської культуротворчої діяльності в єдності її поступальності й циклічності, що породжує все багатство культурного надбання. Тобто час у культурі — це не мить між минулим і сучасним, а тривалий творчий процес, певний (для кожного історичного часу) щабель розвитку, що уособлює можливості відповідно до вимог епохи та можливостей людини відтворювати минулі етапи культури [2].

  Час культури є складним утворенням. Він охоплює час історичний (різні форми буття культури), час соціальний (спектр соціальних ритмів, зумовлених відповідними закономірностями різних процесів у людських колективах) і час людського буття. Його розглядають не як довільний калейдоскоп подій, фактів, явищ, а як процес з притаманною йому ритмічністю, послідовністю, що визначаються людською діяльністю.

   Наприклад, у міфах спостережуваний час був могутньою, таємничою силою, що керувала всім сущим: предметами і явищами, людьми і навіть діями богів. Тому він був і добрим, і злим. При цьому час плинув не лінійно (з минулого в майбутнє), а по колу (найпоширеніший символ часу — колесо), циклічно, зворотно, передбачаючи чергування пір року, сезонних виробничих циклів, що формувало відповідний спосіб життя, породжувало віру «у вічний колообіг» і відповідні норми життя, зокрема неухильне дотримання традицій та осуд новаторства.

  У середньовіччі панівним було лінійне сприйняття часу, який вважався єдиною системою відліку подій. Християнський світогляд сформував уявлення про час на основі парадигми кінця світу, поділив історичний час на дві епохи — до і після народження Ісуса Христа. Час для християн має межові точки відліку: початок — акт творення світу Богом; кінець — Страшний суд.

  Час культури є вічною темою взаємовідносин традицій і новаторства. Кожної історичної епохи вона вирішувалася по-своєму, охоплюючи весь спектр культурної діяльності.

  Простір культури — це світ предметів і процесів «другої», або «штучної природи». Він цілком є продуктом і сферою людської культуротворчої діяльності. У зв'язку з обширністю його інколи поділяють на підпростори:

• ойкумена — частина природного середовища, заселена людьми;
• історико-культурна сфера — окремі частини ойкумени;
• окремі осередки проживання (від поселень первісних людей до сучасних мегаполісів).

  Матеріальні та ідеальні культурно-значимі просторові форми речей і процесів утворюють соціальний простір, в якому відтворюється і розвивається людина і крізь призму якого вона сприймає решту світобудови.

    Відповідно до особливостей просторового поширення культури виокремлюють її зовнішній і внутрішній простори. Зовнішній межує з природним середовищем, визначаючи одну із традиційних, а нині й гостру проблему взаємозв'язку культури і природи. Внутрішній простір культури виявляється у поширенні на Землі археологічних культур, ойкумени, взаємодії первісної периферії та цивілізації, цивілізацій між собою, формуванні історико-культурних сфер.

  Існує і простір конкретної національної культури, що охоплює не лише тло, на якому простежується буття нації, чи сцену, на якій певний народ грає свою роль, а й її власну невід'ємну частину — все самобутнє і неповторне, що створила нація (мова, символи, норми, засоби спілкування і діяльності, художньо-чуттєве відображення світу тощо), а також і те, що має загальнолюдський вимір, породжено спільними людськими ознаками (виготовлення знарядь праці, найпростіші моральні заборони, протилежність добра і зла, наявність історично змінних потреб, вольовий свідомий характер життєдіяльності, усвідомлення величі космосу, осягнення абсолюту тощо).

  З огляду на внутрішню подвійність будь-якої національної культури (з одного боку, певна відокремленість, збереження духовного начала, самобутньої екзистенції, а з іншого — прагнення до єдності з іншими культурами, здатність продукувати загальнолюдське) розрізняють не лише простір національної культури, а й поняття «світовий культурний простір». Це поняття охоплює все культурне надбання людства планети, все, що становить загальнолюдську цінність. Водночас світовий культурний простір розглядається як своєрідний інформаційний, ціннісний резервуар конкретної національної культури, в який вона вносить свої унікальні надбання.

  Крім реально існуючих просторових характеристик культур, існують і їхні ідеальні образи, які своїми витоками сягають давнини: Космос, Хаос, Дерево Життя, або Світове Дерево. До речі, Дерево Життя було одним із ключових образів у формуванні уявлення про простір культури, що поєднував усі світи в єдиний людський світ і був центром світобудови. У різних народів він мав певні специфічні (здебільшого зовнішні) особливості, зберігаючи сутнісну спільність. Так, у ментальності, побуті, фольклорі українського етносу панівним був образ триєдиної життєтворчої сили — Святої Трійці (символізує її знак Тризуб): Батька і Матір світу — Астрального Вогню і Астральної Води та Синівського начала, породженого їх поєднанням.

  У теперішній час проблема простору культури набуває нових прикметних особливостей. Для зовнішнього простору — це проблема екологічного порядку, визначення гармонії між ноосферою і біосферою. Для внутрішнього простору— це збереження історико-культурного середовища (екологія культури). Щоправда, в сучасному суспільному середовищі цей чинник часто ігнорується. Однак екологія культури — завдання не менш суттєве, ніж збереження навколишньої природи. Якщо природа необхідна людині для її біологічного життя, то культурне середовище так само необхідне для її духовного, морального життя, набуття власне людських рис і властивостей, «духовної осідлості», прихильності до рідних місць, моральної самодисципліни і соціальності.

  З огляду на те, що передумовою, внутрішньою причиною і визначальним чинником буття культури є людська діяльність, стає очевидним наявність руху (розвитку) в культурі. Та розуміння руху як невід'ємної властивості культури буде неповним поза розглядом проблеми саморуху культури, що постає як культурний прогрес, невіддільний від соціального, науково-технічного прогресу.

  Культурний прогрес є своєрідною єдністю «онтогенезу» (індивідуального розвитку) та «філогенезу» (історичного розвитку) культури. Адже кожна людина, народившись, входить у лоно культури, опановуючи її елементи та історичні форми, і водночас репродукує і творить її. Культура як щось ціле, взяте поза людиною, відокремлене від неї, позбавлена динаміки, життя, саморуху. Людина — альфа і омега (початок і кінець, суть) культури, її джерелом і субстанцією є людська праця, що створює не лише предметний світ, матеріальні багатства, а й породжує саму людину в розмаїтті природних, соціальних, духовних зв'язків і відносин із зовнішнім світом і собою. Та якщо у першому випадку (матеріальні здобутки) праця є суб'єктивною передумовою культури (затрата робочої сили забезпечує власне існування виробника), то у другому вона є об'єктивною передумовою культури, акумулюючи зусилля попередніх поколінь, чим і набуває суспільного характеру і стає джерелом культури.

  Культура, народжена суспільною працею, має власну історію, в якій людська діяльність розкривається не тільки як виробництво речей, ідей, а й як творення самої людини, її самореалізація. Отже, культура — це також виробництво, продуктом якого є людина, а виробництво — це передусім дія, рух, розвиток.

  Творча здатність культури особливо помітна у процесі так званого опредмечування і розпредмечування продуктів людської діяльності самою людиною.

Завдяки реалізації механізму «соціальної спадковості», коли кожне нове покоління засвоює набуті попередньою людською діяльністю знання, вміння, навички, цінності, відбувається залучення нових поколінь до досягнутого на певному історичному етапі рівня розвитку культури, що філософською мовою визначається як розпредмечування діяльності і культури. Воно передбачає включення до своєї безпосередньої діяльності вже існуючого масиву культури, занурення суб'єкта діяльності у буття культури. Однак людина не лише засвоює вже набуте в культурі, а й створює нові, власні матеріальні й духовні цінності — бере участь у процесі опредмечування культури. Новостворені цінності, забезпечуючи буття культури, розпредмечуються в діяльності вже наступних поколінь. Тому поняттям «культура» часто позначають якісний рівень людського буття: спосіб поведінки, вихованість, освіченість, оволодіння певною сферою знання і діяльності тощо. Це дає підстави для висновку, що культура є нагромадженням якісності та пориванням до якісності.