Філософія культури

1. Поняття  культури та її сутнісні начала

      Термін «культура» походить від латинського слова «cultura», що в перекладі означає «обробіток», «догляд» ґрунту, ефективну сільськогосподарську діяльність, вказує як на перетворюючу активність людини щодо природи, так і на вміння, майстерність, які виявляла людина у праці. Тобто у змісті цього терміна чітко простежується єдність культури людини та її діяльності. На відміну від поняття «natura» (природа), культура означає «створення», «позаприродне». Світ культури, її елементи сприймаються не як результат дій природних сил, а як надбання зусиль людини, спрямованих на вдосконалення, зміну того, що безпосередньо дане природою.

      До  цього термін використовувався тільки в словосполученнях, означаючи функцію чогось — здобуття знань (cultura scientiae), удосконалення мови (cultural literatum), вироблення правил поведінки (cultural jurios) тощо. Згодом цим терміном почали позначати всі ті зміни в навколишньому середовищі, що здійснюються, матеріальні й моральні цінності, що створюються не природою, а людьми (знаряддя праці, соціальні форми життя, звичаї, норми, соціальний контроль тощо), те, що відрізняє людину від тварин, — людські якості, які не регулюються біологічними інстинктами, не успадковуються від природи, не передаються генетично, а формуються (під впливом досвіду, набутого людством) конкретною людиною в собі, в інших людях, у суспільстві в результаті соціальної взаємодії.

      Отже, культура охоплює все те, що є  «ненатурою», «неприродою». Вона —  надприродний результат життєдіяльності людини, механізм трансформації її тваринного буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак. Табу, заповіді, традиції, моральні норми, право і закон є специфічними культурними формами регуляції бажань і поведінки людей у суспільстві [3].

  Сутність  культури можна осягнути тільки через  діяльність людини. Поза людиною, її діяльністю, що здійснюється відповідно до закономірностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура відсутня. Вона породжена тим, що людина, забезпечуючи умови свого існування, змушена постійно звертатися до навколишньої реальності в пошуках необхідної енергії, інформації, прагне віднайти сенс власного життя, вдосконалюючи при цьому себе і навколишній світ.

     Людина  створює світ культури і живе в ньому. Це ще раз підтверджує, що культура є надбанням людського буття. Тому з'ясувати її сутнісні засади можна лише завдяки аналізу даних антропології та історії. Культурогенез у тексті антропогенезу здебільшого розглядається як зародження матеріальної культури (знаряддя праці, предмети побуту), духовної культури (мислення, воля, мова) і культури людських відносин (суспільна воля, норми поведінки, табу).

         Культура — це спосіб засвоєння реальної дійсності  на підставі оцінки й виявлення різних цінностей, норм, орієнтацій, засобів, які втілені в різних видах дій у різних формах. Вона допомагає людині відрізнити добре від поганого, розумне від дурного, дозволене від недозволеного, прибуткове від збиткового тощо. У поведінці людей, в їхній діяльності культура втілюється в предметно-речових і знаково-символічних формах.

      Сприйняття  культури відбувається в процесі  соціалізації особистості, її виховання й навчання. За допомогою книжок, засобів масової інформації, спілкування, спостереження за поведінкою інших, за допомогою власної діяльності людина нагромаджує власний досвід, робить своїм здобутком культуру сім'ї, нації, людства в цілому. У цьому сенсі розвиток людства означає розвиток культури.

      Однозначне  тлумачення культури неможливе, бо вона пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства, набуваючи різних відтінків. Немає іншого терміна в науці, котрий би був таким значущим, як культура. Ще на початку століття Е. Тайлор визначив культуру (цивілізацію) як комплекс знань, вірувань, мистецтва, моральності, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких інших здібностей і звичок, засвоєних людиною — членом суспільства [4].

      Культуру  також визначають як систему цінностей, уявлень про світ і правила поведінки, однакових для людей, поєднаних певним способом життя. При цьому культура створюється людьми, а, отже, вона має відтворюватися кожним поколінням і передаватися від попереднього покоління до наступного.

      Культура є якісною характеристикою окремих індивідів, спільнот, суспільства в цілому, вона відтворює міру їх прогресу, панування над силами природи і власними соціальними зв'язками й відносинами.

      Культура — це складне динамічне утворення, яке має соціальну природу і знаходить свій вираз у соціальних відносинах, скерованих на створення, засвоєння, збереження й розповсюдження матеріальних предметів, поширення засобів дій, ідей, ціннісних уявлень, які забезпечують взаємодію і взаєморозуміння в різних соціальних ситуаціях [5].

      Отже, на сьогодні фіксуються три основні сфери прояву людської культури — ставлення людей до природи, ставлення людей один до одного і ставлення людини до самої себе. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Структура  та функції культури

     Структуру культури утворює:

     - усе, що створено людиною, створено  матеріальною і духовною працею, уся матеріальна і духовна дійсність, що поєднує в собі як засоби існування людства, так і його духовний світ – мистецтво, літературу, релігію, філософію (предмети матеріальної і духовної діяльності людини)

     - сама людина як представник  певної соціальної верстви і  рівень її культурності (суб’єкти і носії культури з характерними рисами національної ментальності і моралі)

     - комплекс зразків поведінки, що  визначають спосіб життя людини (інституціональні стосунки)

     Сучасна наука поділяє структурні частини  культури передовсім за її носіями:

     1) світова і національна;

     2) міська і сільська;

     3) класова і етнічна;

     4) професійна і непрофесійна;

     5) молодіжна, культура сім’ї чи окремої людини;

     6) масова і елітарна.

     Вчені у структурі культури виділяють три підсистеми:

1. технологічну (знаряддя праці і техніка їх використання);
2. соціальну (стосунки між людьми і відповідні типи поведінки в економіці, політиці, моралі, війську, професійній діяльності);
3. ідеологічну (знання, ідеї, філософія, наука, художня культура, міфологія, звичаї і традиції, релігія).

       На основі різновидностей людської діяльності умовно виділяють дві форми культури – матеріальну і духовну.

      Матеріальна культура пов’язана виробництвом і  задоволенням та зростанням матеріальних потреб людей. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їх безпосереднього впливу на природу [6]. Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (одежа, помешкання, побутові речі та ін.). Обидва ці види матеріального багатства суспільства утворюють речові елементи матеріальної культури, її предметну форму існування. Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою стають матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу в сфері матеріальної культури. Поряд із знаряддями, засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального споживання називають сферою побуту на відміну від безпосередньо виробничої сфери. Таким чином, матеріальну культуру можна поділити на культуру праці (засоби праці) та культуру побуту (засоби споживання). Адже без ретельного вивчення одягу, житла побутових речей не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, “олюднені” її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, засоби їх задоволення є суттєвою стороною культурного обличчя людини. Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці і засобів споживання, тобто у чисто предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про “культуру праці” різних історичних епох. Рівень матеріальної культури виражається і в інших матеріальних елементах суспільного життя: оброблених людиною предметах природи (земля, вода, поля, сади), предметах побуту, науковому, медичному, навчальному обладнанні та приладах тощо.

      Духовна культура пов’язана з духовним виробництвом і формуванням і забезпеченням етичних і естетичних цінностей, смаків й інтелектуальних потреб, духом, свідомістю. Вона викликається духовними потребами, ідеалами, уявленнями про сенс життя, щастя, справедливість, світоглядом, ментальністю. Духовна культура формується в процесі духовної діяльності, а реалізується у вигляді наочно прийнятних результатах цієї діяльності – формах свідомості моралі, праві, політиці, філософії, науці, мистецтві, релігії, соціальних інститутах – системі освіти і виховання, звичаях, традиціях, суспільній думці, обрядах. До духовної культури належать і ті відносини, що склалися під час духовної діяльності. Особливістю духовних цінностей і їх непіддатливість старінню і довготривалість та незалежність, часто невіддільність від акту творчої діяльності (театральна вистава, лекція, виступ музиканта).Оцінка їх завжди відносна і суб’єктивна. На думку фахівців, існує чимало різновидів культури, які відносяться ідо матеріальної, і до духовної сфери: політична, економічна, екологічна, естетична культури.

      Отже, структура культури складає єдину  систему з різних елементів, які  взаємодіють між собою.

     Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її багатофункціональність. Основними функціями культури можна назвати такі:

1.Пізнавальна 
2.Світоглядна 
3.Комунікативна 
4.Оцінно-нормативна

5.Функція інтеграції.

  Суть пізнавальної функції полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ і сама себе, оволодіває різними формами знань. Через науку людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, розрізняє добро і зло. Філософія закладає логічний і методологічний фундамент осмислення законів буття, технічні знання. 
 Суть світоглядної функції проявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність складників духовного світу людини – пізнавальних, емоційних, оцінних, вольових. Культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності.

      Суть комунікативної функції зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадковності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує з допомогою складної знакової системи, яка зберігає досвід поколінь в словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні формули мають яскраво виражений загальний, людський зміст, інші – національний, регіональний, релігійний. Залежно від історичного плану, характеру суспільного середовища вплив символів культури проявляється у відносинах між людьми по-різному.

Оціночно-нормативна функція реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Для епохи Ренессансу – цінністю була універсалізація особи, для індустріальної доби – її вузька спеціалізація. Є цінності вічні (заповіді Мойсея, проповіді Христа). 
 Функція інтеграції виражається в здатності об'єднувати людей незалежно від світогляду, національної приналежності у певні соціальні угрупування, а народи – в світову цивілізацію.

     Культура  в людському бутті виконує  такі функції:

  - функція регуляції колективних форм життєдіяльності;

  - функція накопичення і трансляції соціального досвіду;

  - функція адаптації до оточення;

  - функція комунікації.

      Оскільки  культура створються самою людиною, то не менш важливою є роль соціології у вивченні сутності даного поняття. Соціологічний підхід до вивчення культури має принципові особливості:

      1) культура тлумачиться як системна якість моральної сфери, тобто суспільство і культура співвідносяться не як ціле і частина, а як ціле і його якість. У цьому контексті культура наявна в усіх без винятку сферах суспільного життя;

      2) культура завжди зв'язується з творчою діяльністю й у своєму як матеріальному, так і моральному втіленні є невід'ємною характеристикою розуму людини, яка свідчить про ступінь її перетворювальної діяльності в розв'язанні насущних проблем;

      3) культура вивчається як сукупність моральних і матеріальних цінностей;

      4) культура розглядається як специфічний прояв ціннісного ставлення

індивіда  до всесвіту і сфер людської діяльності (естетичний компонент);

      5)культура вважається сферою самореалізації індивіда як суб'єкта культурно-історичного процессу [1].

      Як  уже зазначалося, поняття культури так само широке, як і поняття

суспільства, бо культурне пронизує суспільне  в усіх його формах і протягом усієї історії людства. У всіх сферах соціуму є обов'язковою наявність компонентів культури, а отже, культура є надзвичайно різноманітною.