Філософський аналіз сутності науки і її соціальних функцій

Системний підхід до вивчення науки дає можливість виявити  її внутрішню природу як певну  цілісну систему, яка являє собою  органічну єдність взаємопов'язаних компонентів: наукового знання і  наукової діяльності. Як така система, наука виконує роль соціального  інституту.

Але у спробі співвіднести уявлення про науку як наукове  знання з уявленням її як видом  духовної діяльності, як правило, в  літературі відсутнє ясне розуміння  того, як повинні бути задані ці всі  складові науки, щоб їх можна було співвіднести між собою.

Для того, щоб здійснити  синтез цих двох складових науки, необхідно зафіксувати їх внутрішню  єдність. Тому наукове знання і наукову  діяльність треба розуміти як діалектичні  протилежності, тобто як щось єдине  і в той час відмінне в собі. Очевидно, ця проблема може бути правильно  вирішена, якщо їх уявити як систему  соціальної діяльності, субстанцією  якої є наукове знання.

Інакше кажучи, система  наукової діяльності являє собою  процес циклічного руху наукового знання. Наукове знання в цій системі  переходить із стану спокою у стан розвитку, тобто, із стану опредметненої  наукової діяльності у стан живої  наукової діяльності і навпаки.

Тоді те, що звичайно називають  знанням, постає як опредметнена, "спокійна" наукова діяльність, а те, що називають  науковою діяльністю, - як рухоме, змінне, таке, що розвивається, наукове знання. Стверджувати, що наука - це єдність  знання і наукової діяльності, буде не зовсім вірно, оскільки знання також  є науковою діяльністю (тільки опредметненою), а жива наукова діяльність також  є знанням (тільки рухомим, що розвивається). Вірніше казати, що наука - це єдність  живої і опредметненої наукової діяльності, або, що те ж саме, живого (рухомого) і опредметненого (у спокої) знання.

Уявлення про науку  як цілісну соціальну систему-необхідно  перш за все для того, щоб розкрити внутрішній механізм її саморозвитку. Такий підхід до науки дає можливість виробляти системне уявлення про  її внутрішню структуру.

Наука, таким чином, виступає як соціальний організм, який включає  в себе діяльність людей, спрямовану на отримання наукового знання, засоби цієї діяльності і безпосередній  продукт - наукове знання. Ядром цього  організму є наукова діяльність, без якої немає інших компонентів  науки. Цілісність його базується на тому, що наука завжди виходить не лише із пізнання дійсності, але і з  наявного наукового знання. Породжуючись науковою діяльністю, наукове знання активно впливає на неї і органічно  вплітається в її тканину, тобто  є продуктом попередньої і  засобом подальшої наукової діяльності. Розгляд науки як єдності опредметненої  діяльності (знання) і живої діяльності (отримання знання) долає традиційну обмеженість логіко - гносеологічного  і філософсько - соціологічного підходів до неї.

Розглянуті елементи системи "наука", нерозривно пов'язані  між собою, обумовлюють здатність  науки виконувати певні соціальні  функції, що відіграють важливу роль у розвитку суспільства. Реалізуючи свої соціальні функції, наука включається  у процес розвитку як його інтегруючий  фактор, а мета суспільства стає органічним стимулом розвитку науки. Соціальні  функції науки мають об'єктивний характер і визначаються суспільними  потребами.

З точки зору взаємовідносин суспільства і науки головною функцією є практична, прикладна  Ті функція. Призначення науки не лише пояснювати світ, але і перетворювати  його. Наука все більше перетворюється на безпосередню продуктивну силу суспільства. Концентрований вираз практична  функція науки знаходить в  умовах науково-технічного прогресу. Реалізація цієї практичної функції привела  до формування системи ланок, необхідних для втілення відкриттів фундаментальних  наук у технічні пристрої для впровадження їх у виробництво.

Відкриваючи об'єктивні закони природи і суспільства, наука  сприяє розвитку суспільного виробництва, всіх сфер діяльності людини. Тому практична  функція науки тісно пов'язана  з гносеологічною функцією.

З розвитком науки постійно розширюються можливості пізнання дійсності. Це означає, що чим більш високий  рівень розвитку науки, тим більш  широкі можливості для подальшого пізнання вона відкриває, і це є одним з  показників невичерпності пізнання.

Пізнавальна і практична  функції науки обумовлюють одна одну, виступають у діалектичній єдності. Разом з тим пізнання здійснюється перш за все заради практичної мети, і отже, гносеологічна функція  в цьому плані підпорядкована практичній.

Різні галузі знання реалізують гносеологічну функцію не однаковою  мірою. Технічні науки покликані  безпосередньо обслуговувати матеріальне  виробництво, а тому вони мають прикладне  значення. Природничі і гуманітарні  науки переважно виконують пізнавальну  роль

У сучасних умовах спостерігається  виникнення і розвиток прогностичної  функції науки як основи управління суспільними процесами. Наукові  знання допомагають передбачати  спрямованість розвитку дійсності.

Від науки чекають не лише розробки способів прискорення росту  виробництва, але й відкриття  нових напрямів його розвитку, нового типу його організації. Це принципово нові суспільні потреби, і в такій  формі вони ніколи перед наукою не ставились. За допомогою науки можна  передбачити виникнення суспільних і природних явищ, і це є показником її внутрішньої зрілості і ефективності.

Відмічаючи зростаюче  значення науки для практики, все  більш широке використання її в різноманітних  сферах людської діяльності не можна  прагматичне розуміти науку лише як засіб, від застосування якого можна чекати певної користі. Наукове знання являє собою цінність як результат людської праці, як основа формування наукового світогляду людей.

Засвоєння людиною наукових знань робить їх елементом культури, внаслідок чого питома вага науки  в духовному житті суспільства  зростає швидкими темпами. Наука  сприяє формуванню наукового світогляду. Це означає, що наука як система знань  і специфічний вид діяльності виконує певні культурно-світоглядні  функції в суспільстві.

У реальному житті, однак, всі соціальні функції науки  тісно взаємопов'язані, ніколи не виявляються  в чистому вигляді, відокремлено. Соціальні функції науки впродовж усієї історії її розвитку не залишаються  незмінними, бо на різних етапах розвитку суспільства принципово змінюється сама наука, розуміння її предмета і  мети.

Розвиток сучасного наукового  знання, яке за своїм характером інтегральне, вимагає подальшого поглиблення  суміжних досліджень у науці. Інтегративні процеси в сучасній науці роблять  необхідним міждисциплінарний, комплексний  підхід до досліджуваних проблем. Такий  підхід стає однією з головних особливостей розвитку науки в сучасних умовах, оскільки він базується на глибоких якісних перетвореннях у практиці науково-технічного і соціального  прогресу, що обумовлює зміцнення  зв'язків між різними структурними рівнями об'єктів, прискорення темпів процесів, що в них відбуваються.

Складний і взаємозалежний характер сучасного суспільного  розвитку призводить до змін не лише у  змісті, але й у структурі пізнання, виникнення його нових напрямів і  рівнів. З'являються окремі напрями  досліджень, які виступають міждисциплінарними, комплексними як за характером, так  і за використаними засобами.

Разом з тим виникає  необхідність не лише виявлення для  досліджень нових комплексних проблем, але й аналізу, що передбачає глибокий зв'язок науки з людиною, її єдність із культурою в цілому, людське призначення наукових знань, їх культурну цінність. На шляху такої інтеграції культури і науки найбільше проявляється гуманістична спрямованість наукових досліджень, яка набуває зараз не лише теоретичного, але й зростаючого практичного значення.

Характер і спосіб функціонування науки в суспільстві обумовлені не лише потребами технічного розвитку, інтересами матеріальної практики, але  й більш загальними цілями культурного  порядку Наука у своєму розвитку також впливає на характер і зміст  усіх культурних процесів у суспільстві, породжуючи при цьому якісно нову культурну ситуацію. Зміст наукового  знання, характер розвитку в суспільстві  можна вірно зрозуміти і всебічно розкрити, якщо врахувати включеність  науки в загальний культурний контекст. Тому важливо розкрити також  соціокультурний механізм функціонування науки, визначити її загальнокультурну  значущість, цінність з точки зору історичної перспективи

Наука не лише співвідноситься  з культурою, але і має власну культурну сутність, оскільки освоєння людиною об'єктивного світу (процес творення "другої природи") власне і є виразом культури

У сучасних умовах наука  все більш перетворюється із засобу лише технологічного розвитку в органічну  частину соціального і культурного  розвитку, що охоплює не лише відношення людини до культурного розвитку, не лише відношення людини до природи, але  і її відношення до інших людей  і до самої себе Туї поєднуються  технологічні, культурні, та гуманістичні потенції науки.

Результатом цього процесу  є зростання продуктивності суспільної праці, причому не лише за рахунок  нової техніки, а за рахунок її поєднання з підвищенням культури суспільної праці. Тому технологічне застосування наукового знання виступає культурною силою, культурним феноменом, оскільки воно одночасно є ї процесом розвитку самої людини.

Безпосереднім завданням  науки є досягнення об'єктивно  правильного знання про дійсність  і на основі цього - створення більш  ефективних і доцільних засобів  і джерел виробництва матеріальних благ. Однак ні знання самі по собі, ні отримані матеріальні блага не є метою розвитку людини. Останні  слугують лише основою для вирішення  більш фундаментального завдання - всебічного розвитку людських сутнісних  сил.

Система знань входить  у культуру настільки, наскільки  знання розпредмечуються у творчій  діяльності - у виробництві, в мистецтві  тощо, тобто в будь-якій сфері  освоєння людиною дійсності, так  як виявляються втягнутими у процес цього освоєння. Як процес виробництва  нового знання, наука у той же час є виробництвом людини як суб'єкта культурно-історичного процесу. Цей  суб'єкт повинен формуватись не як функція власної професійної  діяльності, а як цілісна особистість, як представник суспільства, універсально.

Розкриваючи за допомогою  науки закономірності природного і  суспільного розвитку, перетворюючи на цій основі об'єктивні умови  своєї праці і спілкування, люди створюють такі форми життєдіяльності, які мають відповідати їх дійсному культурному призначенню. Лише усвідомлення і практична реалізація цієї культурної потреби людини в науці надає  її розвитку справді гуманістичного характеру.

У контексті культури наукове  пізнання дійсності постає як цілісна  творча діяльність, спрямована на її перетворення, що здійснюється самою людиною. Цілісність цієї діяльності забезпечується тим, що наукове пізнання світу людиною  виступає як її самовизначення у цьому  світі, а тим самим - самовиробництвом і самореалізаціею себе як суб'єкта. Тому пізнання світу виступає і як самосвідомість людини, і як формування її світогляду. Воно в собі містить  гуманістичний зміст, зорієнтований  на людину як єдину мету, а тому - і цінність.

При такому підході наука - це не лише форма духовного самопізнання людини, осягання нею своєї сутності, а і реальний спосіб практичного  творення цієї сутності, конкретна  історична умова формування людської особистості. Перетворюючи за допомогою  науки об'єктивний світ, людина формує себе як людину.

Рівень оволодіння дійсністю, який досягається людиною через  практичне використання і застосування науки, стає певною мірою визначником  її власного культурного розвитку, мірою реального творення нею  своєї сутності.

Усе це дозволяє зробити  висновок про те, що наука, що спрямована на розвиток сутнісних сил людини, є феноменом культури. Звідси орієнтир науки на розвиток людини, її творчих  здібностей, культури мислення. Отже, наука  є явищем величезного культурного  значення, що докорінно змінює всю  систему людських зв'язків з природою і один з одним. З цієї точки  зору розвиток науки збігається з  розвитком культури.

У зв'язку з тим, що наука  орієнтується на розвиток творчого потенціалу людини, вона стає органічним компонентом  культури, а також фактором, що визначає тип цієї культури. Все це надає  науці гуманістичної орієнтації. Не тільки наука детермінує культуру, але й культура впливає на появу  у науки нової якості - гуманістичної  спрямованості. Гуманістична спрямованість  науки є джерелом могутніх моральних  стимулів наукової творчості.

Наука в сучасних умовах характеризується тим, що вона все більше раціоналізує різноманітні форми життєдіяльності  людей, інтелектуалізує всі компоненти духовної культури, є їх інтегративним  фактором.

Наука є найважливішою  сполучною ланкою, огранізуючим началом  різних сторін культури, вона, з одного боку, все більше перетворюється в  безпосередню продуктивну силу суспільства, а з іншого - є вищою формою пізнання дійсності, певним культурним феноменом. Наука, яка виступає культурним феноменом, є ефективним засобом  інтелектуального розвитку людей, розвитку їх творчості, здібностей генерувати нові знання, створювати нові матеріальні  і духовні цінності.

Гуманістичний характер науки  виражається в тому, що вона як феномен  культури звертається до людини, збагачує її духовний світ, впливає на її розвиток. Наука наповнює індивідуальний процес розвитку людини творчим змістом, служить  розвитку людини як "родової істоти", виробляючи для цього соціальний механізм передачі знань новим поколінням, їх розповсюдження в суспільстві, включення  індивідів у творчу діяльність.

Наука все більше стає найважливішою  життєвою силою всієї культури суспільства: вона швидко розвивається як вирішальна сила прогресу її матеріальної сфери  і як невід'ємний і найважливіший  елемент сфери духовної, як культурний феномен. Відмічаючи зрослу значущість культурно-гуманістичної спрямованості  науки, слід зауважити, що гуманізму  протистоять не її соціально-економічні фактори, а корисливий утилітаризм, використання науки з метою експлуатації природи і людини. Тому не можна  вважати, що чим більше наука перетворюється в безпосередню продуктивну силу, тим більше вона перестає бути гуманістичною  силою. Навпаки, оскільки гуманізм передбачає створення гідних людини матеріальних умов її життєдіяльності, наука реалізує своє гуманістичне призначення як безпосередньої продуктивної сили. Ці функції науки  взаємопов'язані, інтегровані, і цей  зв'язок опосередковується соціальними  умовами.