Філософська концепція творчості

     Плідні  ідеї в історії теоретичної думки, яка охоплює дослідження питань творчості, залишили  представники української філософії. Досить звернутися хоча б до філософсько-літературної  спадщини Г.С.Сковороди (1722—1794) та І.Я.Франка (1856—1916). Сковорода обстоював  безмежні можливості людського пізнання, силу людського розуму, самопізнання.  Самопізнання — це шлях до "істини" і "правди". Якими ж шляхами має розвиватися інтелект? На думку філософа-гуманіста, джерелом людського мислення є реальна дійсність.  У листах до М.Ковалинського він дає поради не залишати розум без діла;

     наш розум ніколи не залишається бездіяльним; якщо він не буде мати доброго, чим міг би  зайнятися, то звертається до поганого. Давай йому те, над чим він міг би добре працювати,  але прекрасне і не занадто багато. Сковорода закликає до самоудосконалення, самоосвіти,  до виховання розуму і цінування часу, бо загублений той час, який не використано на  навчання. Від природи в людині закладені великі творчі можлиивості. Потрібно створити  умови для їхнього розквіту. Наука має бути доступною для всіх. В основі концепції  виховання Сковороди лежить принцип "спорідненості". Завдання полягає в тому, щоб  виявити "спорідненість", забезпечити умови для розвитку внутрішніх здібностей людини, її  творчої самореалізації в будь-якій праці. Праця є головним чинником розвитку розуму.

     Особлива  роль у становленні і вирішенні  проблеми творчості належить І.Я.Франкові.  Зокрема, він зосереджує свої дослідження  на питаннях психології відкриття, ролі свідомого і  неусвідомленого у творчому процесі, асоціативної діяльності як творчості, місця наукової  критики в мистецьких процесах. Оригінальне вирішується концепція творчості в його  трактаті "Із секретів поетичної творчості".

     І.Я.Франко привертає увагу до ролі суб'єктивного фактора в становленні творчого таланту.  Щира, доброзичлива підтримка, професійний підхід, запалення вогню творчої наснаги в душі  і серці початківців є тими чинниками, які скорочують час становлення творчих  індивідуальностей. Він з тугою згадує, що саме таких людей і бракувало на початку його  літературної діяльності, коли замість щирої поради і науки він надто часто зазнавав болючих  ударів, наштовхувався на цинічне ставлення і тупий індиферентизм та грубе незнання.

     Аналізуючи  суть критики, І.Я.Франко наголошує на значенні навіювання в творчості.  Творча особистість через наукові аргументи, поетичні форми, критику сугестує іншим  певні думки, почуття, зображення. Хоча шляхи досягнення сугестування в кожному виді  творчості різні, проте об'єднує їх творчий синтез. Письменник у своєму творенні має піднятися до глибокого узагальнення, синтезу в найвищому розумінні цього слова.

     Ідеї  І.Я.Франка щодо ролі інтуїції, співвідношення свідомого і неусвідомленого  психічного в  творчому акті до останнього часу недооцінювалися, не знаходили наукового висвітлення. Це  була своєрідна реакція з боку вітчизняних психологів, філософів, літераторів на фрейдизм.

     Провідне  місце в творах І.Я.Франка посідає  проблема національного ідеалу, національної  самостійності. Він з особливою пристрасністю стверджує: "Коли ж ідеал — життя  індивідуального — треба прийняти головним двигачем у сфері матеріальної продукції, тим,  що попихає людей до відкрить, пошукувань, надсильної праці, служби, спілок і т.д., то не  менше, а ще більше значення має ідеал у сфері суспільного і політичного життя. А тут  синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал  повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає  дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або  фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до  панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би  широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації".  (Франко І.Я. Зібр.тв.: в 50 т. — К., 1986. — Т, 45. С. 294).

     Значну  увагу проблемі творчості приділяли  представники релігійної філософської думки  Росії другої половини XIX — початку XX ст. (В.С.Соловйов, М.О.Бердяев). Вони  утверджували ідею про людину як творця. Людська сутність проявляється лише в творчості.  Філософію вони піднімали до творчості. "Творча філософія" не може бути філософією  академічною, державною, буржуазною. Філософ — вільний, незалежний від "світу",  людина, яка ні до чого не пристосовується.

     Ставлення до проблеми творчості в різні  часи мало неоднозначний характер. Вже на  початку нашого століття була зроблена спроба створити окрему науку про творчі процеси  мислення — еврилогію. У її запо-чаткування зробили значний внесок М.Бердяев,  С.Грузенберг, Б-Лезін, В.Енгельмейєр, Т.Райнов, Л.Ферсман та ін. Після революції був  створено Інститут еврилогії, який ліквідовно в 30-ті роки. В радянській марксистській  філософії тридцять років тому про творчість майже не йшлося, а панувала ленінська теорія  відображення, яка була парадигмою тодішньої гносеології. В останнє десятиріччя, у зв'язку з соціальними процесами, що відбувалися в суспільстві, ставлення до проблеми творчості  змінилось, і це знайшло відображення в переорієнтації досліджень на особистісний світ,  духовні процеси.

     Сутність, природа творчості в теоретичній  літературі тлумачиться неоднозначно. Так,  словник В.І.Даля визначає поняття "творити" як "давати буття, створювати, виробляти,  породжувати. Творити розумом, створювати науково або художньо". Творчість —  діяльність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було. Академік  В.С.Енгель-мейєр розглядає творчість як одну із фаз життя, рух від старого до нового. Він  наділяє творчими функціями живу природу. Його послідовник Блох поширює творчі  функції і на сферу неживої природи.

     З цього далеко не повного переліку визначень творчості чітко окреслюються два підходи до  проблеми. В  основу першого підходу покладено діяльність, яка спрямована на створення  духовних і матеріальних цінностей. Людська діяльність, активність, пізнання, психіка тощо —  все це внутрішня основа творчості. Суб'єктом творчості тут є людина, суспільство. Однак  творчість не можна зводити до діяльності, яка дає щось нове. Адже людська діяльність дуже  багатогранна: продуктивна, репродуктивна (орієнтована на відтворення того, що вже є),  псевдоді-яльність. Отже, творчість не є синонімом діяльності і новизни. Щодо другого  підходу, то тут природа творчості тлумачиться розширено, жива і нежива природа наділяються творчими потенціалами. Фактично творчість ототожнюється з об'єктивним  розвитком природи.  
 
 
 
 
 
 
 

2. Синтезуюча  природа творчості

     За  основу визначення творчості можуть братися різні фактори: предмет, результат,  процес, суб’єкт, метод творчості. Саме цим пояснюється різноманітність дефініцій  творчості. Проте в більшості визначень ідеться про творчість як діяльність з вироблення,  розробки, винаходів, реалізації художньо-естетичних задумів, планів, розв'язання соціальних і  теоретичних проблем, як наукове відкриття та ін.

     Творчість як розвиток виявляється лише через  різні форми людської діяльності, вона  властива лише суспільно-історичній істоті — людині. Починаючи з  самих витоків людського суспільства, його історії ставлення людини до світу має універсальний, діяльнісний характер. Ця діяльність, з одного боку,  виконує функцію виробництва умов життя, з іншого — є предметом життєвого інтересу  сама по собі. Отже, конституюючою основою творчості є її взаємодія і взаємовідношення з  діяльністю. В переважній більшості концепцій творчість розглядається як певна форма,  атрибут діяльності.

     Категорія "діяльність" породжена класичною  німецькою філософією, в якій вона  відображала духовні, ідеальні процеси. Пізніше це поняття активно вводиться в категоріальний апарат соціологічної, психологічної, фізіологічної наук, ергономіки,  інженерної діяльності, методології науки. Воно репрезентує такі основні значення, як праця,  поведінка, активність, функція. Структура діяльності може бути представлена таким чином.  Перший рівень — гранично широка категорія, що відображає діяльність в її багатовимірній,  всезагальній формі: це діяльність як універсальний, світоглядний і пояснювальний принцип. Цей рівень охоплює  такі самостійні види діяльнісного ставлення до світу: предметно-практичну,  духовно-практичну і духовно-теоретичну. Другий рівень — це конкретизація кожного із  зазначених видів діяльності через багатоаспектне розмаїття його конкретних форм. Так,  предметно-практична діяльність охоплює виробничу, експериментальну, ремеслову,  соціально-громадську, національну, етичну, сімейну, мовну та ін.; духовно-практична  включає моральну, релігійну, художню, технічну, ідеологічну, екологічну та ін.;  духовно-теоретична включає фундаментальні науки, філософію, теологію. Отже, діяльність  за структурою і функціями постає як полісемантичний феномен. Розглядаючи  взаємовідношення між творчістю і діяльністю слід враховувати полісемантичний характер  діяльності і не зводити творчість до певного її виду.

     Творчість не є ні аспектом, ні стороною, ні функцією, ні атрибутом діяльності. Універсальні  здібності людини органічно пов'язані  з багатогранними формами діяльності,  універсальністю безлічі розумових  і предметних дій. Чим більше розвинені, урізноманітнені  форми діяльнісного ставлення до світу, тим ширша палітра здібностей, природних  можливостей до оволодіння все новими и новими знаннями. Тобто міра творчості  виявляється через міру урізноманітнення форм діяльнісних відношень. Звичайно, це не  рядопокладені, не відокремлені одне від одного діяльнісні відношення, а такі, що  перебувають у єдності, синтезі. Саме на основі розмаїття міжсуб'єктивних стосунків через  творчий синтез здійснюється опредметнення нових сфер реальності або вихід в запороговий  зміст світу.

     Творчий синтез — це найфундаментальніша  характеристика активності людини. Він  здійснюється лише суб'єктом діяльності і є універсальним принципом  творення. Нині  людство вступило в епоху синтезу в сфері культури, науки, філософії, політики, світоглядів. Можна з повним правом  говорити про епоху синтезу. Нелінійні, багатоваріантні підходи, світорозуміння,  біфуркаційні процеси вимагають нелінійного мислення. А воно можливе лише на основі  синтетичного підходу. Синтезуючи різні форми діяльності в процесі між-суб'єктивного  відношення, людина розкриває свої креативні потенції. Синтезуюча діяльність сприяє  поглибленню діяльнісних форм стосунків, виявленню їхніх нових граней, зв'язків, сторін,  тенденцій, різ-номанітностей. Синтез об'єднує, одухотворяє, стимулює процес творчості.  При цьому йдеться не про синтез як метод, протилежний аналізу в механізмі, структурі  пізнання, а про синтез як фундаментально універсальне начало будь-якого творчого  процесу. Творчим синтезом охоплюється предметно-практична, духовно-практична і  духовно-теоретична форми освоєння дійсності.

     В.Енгельмейєр  проблему творчого синтезу досить вдало  розкриває через виділення періодів  підвищення та спаду волі. Він вказує, що в період підвищення волі легко приймаються  рішення, чітко викристалізовуються шляхи досягнення бажаного, вибираються  найоптимальні-ші напрямки рішення. В період спаду волі зникають бажання, і навіть коли  "холодний розсудок" наказує виконувати ту чи іншу справу, то вона здається тяжкою,  складною і такою, що не піддається виконанню. Енгельмейєр робить висновок, що періоди  підвищеного стану волі відзначаються синтезуючою силою, яка і становить ядро творчості. І  зрозуміло, що в підвищеному стані волі не лише всього хочеться, все цікаво, а й все ясно,  душа повна новими думками, образами, намірами. Пригнічений стан, навпаки,  відзначається бідністю як вольових, так і творчих проявів. Отже, "воля" веде майже до тих  розмірковувань, що і винахідництво. Вона являє собою психічний синтез.

     Творчість — це діалектика зміни, виходу за межі розпредметнено-го світу і утвердження  єдності, синтезу діяльнісних форм для нового рівня розпредметнення. Творчість — це  категорія  для відображення синтезу різних форм діяльностей, що здійснюють сутнісні,  внутрішні зміни в матеріальних і духовно-теоретичних системах з метою виходу на нові рівні  суб'єктно-об'єктного та міжсуб'єктного відношення і створення нових якостей. Зміни  можуть охоплювати як соціо-матері-ально-духовні структури в цілому, так і окремі  елементи. Творчість як синтез різних форм людської діяльності, родова ознака і родова  сутність людини, форма її буття, самодіяльності і самоутвердження не може зводитися до  будь-якої активності людини або ототожнюватися з певними формами діяльності.

     Творчий синтез орієнтований на розв'язання ряду завдань. Зокрема, він виступає як стимул  творчості, а також є безпосереднім  процесом творчої діяльності, тобто  самотворення.  Наголосимо, творчість  спрямована на синтез різних форм діяльностей в соціальній, природній і духовній сферах. Творчість — це синтез різних форм діяльності з метою створенням  нових якостей матеріального і духовного буття. В даній категорії відображається активне  суб'єктно-об'єктивне та суб'єктно-суб'єктивне відношення. Таким чином, суттєвою ознакою  творчості є її синтезуючий, цілеспрямований, свідомо-прогностичний характер. Там, де має  місце синтез, є творчість. Будь-який продукт творчості є наслідком синтезу форм діяльності.  Звичайно, творчий синтез у кожному конкретному випадку має свою особливість і її  важливо враховувати.