Філософська концепція творчості

Варіант 17 

Зміст

Вступ 

1. Філософська концепція творчості
2. Синтезуюча природа творчості

Висновки

Бібліографічний список 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Людська пам'ять зберігає і проносить  через віки і тисячоліття  лише такі соціально-духовні цінності, без  яких народ не може  мати своєї ментальності, неповторності, можливості сходження  до найвищих вершин прогресу. Серед них такі феномени  сучасності, як свобода, гуманізм, мир, істина, добро,  справедливість. З повним правом до них можна віднести і  феномен творчості. В ньому закладена життє-стверджуюча, зорієнтована  на майбутнє енергія. Адже суспільний, науковий і духовний прогрес породжується  діяльністю тисяч і мільйонів творчих особистостей. Люди творчого злету порушують  інертність суспільства, здійснюють реформування, а то і злом того, з чим суспільство зжилося, що для нього стало звичним, стабільним. Реформатори-особистості творчого  гатунку, провидці бачать нові шляхи розвитку суспільства, науки, культури, виступають за  реалізацію своїх ідей, планів. Кожний наступний виток людського прогресу — це згусток  енергії, розуму, почуття, волі творчих особистостей.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Філософська  концепція творчості

     У сучасному світі, який вийшов на грань  третього тисячоліття, відбуваються складні,  багатогранні процеси в соціальному, економічному і духовному житті країн, націй, етносів,  народів. Перед людством все настійніше постають завдання осягнути таємниці світу,  природи, буття, вирішити проблеми творчого, планетарного масштабу — екологічні,  ядерної безпеки, боротьби з хворобами століття (рак, СНІД), формування єдиного  інформаційного поля, виходу на рівень сучасного досягнення цивілізації та культури.

     Зазначені об'єктивні процеси гостро обумовлюють  необхідність глибинних трансформацій  стилю та форм мислення, переходу від корпоративної, блокової свідомості людства до  розуміння єдності життя на Землі, системного, інтеграційно-синтетичного аналізу соціальної  та духовно-культурної практики і на основі цього прогнозування та творення майбутнього.  Методологічною парадигмою сучасної діяльності людини має стати творчість. Саме ж місце  творчості в структурі діяльності буде зростати в міру перетворення середовища існування людей із природного в створюване, техногенне. Можна з упевненістю стверджувати, що  формування нової соціально-економічної та полі-тико-ідеологічної реальності перебуває в  прямій залежності від того, якою мірою ці процеси будуть пронизані стратегією  творчо-синтезуючої діяльності, наскільки в них будуть панувати принципи гуманізму,  здорової критичності, соціальної свободи, плюралістичності думок, високої моральної відповідальності.

     Нині  особливо актуальною є об'єктивна  потреба в активному розвитку творчого,  інтелектуального потенціалу кожної особи, нації, суспільства в  цілому. В реалізації цього  завдання провідна роль належить освіті, навчанню, вихованню. Проте практика свідчить, що  процес навчання творчості ще не став нормою в освітніх закладах. Це означає, що  людинознавчому аспекту навчання і виховання не завжди відводиться належне місце.

     Творчість своєю сутністю, внутрішньою логікою  переплітається з такими проблемами, як  свідомість, мислення, пізнання, критика, практика, передбачення, соціальний ідеал.

     Таємниця  феномена творчості сягає своїм  корінням у сиву давнину становлення  та  розвитку людських знань, культури, цивілізації. Перші підходи, спроби силою розуму  осягнути проблему творчості знаходимо вже в філософії Стародавньої Греції. Платон  (427—347 ст. до н.е.) вважав, що в основі творчості є світова Душа. Він зазначав, що  творчість — поняття широке. Все, що викликає перехід від небуття в буття — творчість, і,  таким чином, створення будь-яких творів мистецтва і ремесла можна назвати творчістю, а  всіх створювачів — творцями. Згідно з Платоном, є два "роди" творчості: людська і божа.  Божа творчість створює вічні цінності. Творчість людинки залежить від божої іскри-, нею визначається і обмежується відповідно часовими рам-ками, проявляється в творчих справах філософа, царя-правителя, державного діяча, лікаря, пророка, поета, ремісника або  землероба і т.д.

     Глибоке усвідомлення когнітивних процесів, тобто всього того, що відбувається в сфері  ідеального, знаходимо  в теоретичній спадщині Арістотеля. В "Метафізиці" він висловлював  такі думки щодо знання: будь-яке  мислення спрямоване або на діяльність, або на творчість,  або носить теоретичний характер. Мислення, яке безпосередньо пов'язане з діяльністю, це  "емпейрія" (досвід), "праксис" (діяння), "фронезис" (розсудливість). Це насамперед знання  ремісників на основі матеріально-виробничої діяльності, які Арістотель мало цінував. Більш  високим типом знання, за Арістотелем, є "техие" (мистецтво, майстерність); знання  загального з'являється після дослідження і спрямоване на творчість. Це-знання хоч і  загального, але необхідного, тому в "техне" немає аподиктичного знання, а є лише знання  "діалектичне". "Техне" хоч і наближається до теорії, але не досягає вищого теоретичного  рівня.

     В античності творчість розглядається  як наслідування природи. Творчість  була вплетена  безпосередньо в предметно-практичну діяльність. Праця ремісника піднімалась на рівень  творчості.

     У середньовічній філософії до творчості  намітилось два діаметрально протилежних  підходи:  теологічний і логіко-гносеологічний. У першому творчість — це прерогатива  Бога, який  творить світ із небуття. Августин так тлумачив боже творіння: "Воля Бога, властива Богу,  випереджає будь-яке творення. Жодного творення не могло б бути, якби йому не  передувала вічна воля творця". Завдяки божому сяйву (яке "іскриться" в душах людей)  здійснюється пізнання світу. Філософському пізнанню і творчості відводилась функція зближення піднесених почуттів людини, які звернені нібито до божого творіння та його  розуму.

     Другий  напрям — логіко-гносеологічний —  представлений такими мислителями, як  А.Кентерберійський (1033—1109 pp.), П.Абеляр (1079-1142 pp.), Раймонд Луллія  (1234-1315 pp.), Роджер Бекон (1214—1293 pp.). Представники цього напряму висунули  багато плідних ідей щодо творчості, серед них — про логіку оцінки аргументів за 'їхньою  істинністю і неістинністю, а також, перші, хоч ще й невиразні, передбачення можливості  математичної логіки (відома "Логічна машина" Р.Луллія), виділення способів пізнання через  доведення і досвід (Р. Бекон).

     Прорив  у сфері наукового дослідження  механізмів мислення пов'язаний з наукою і  філософією Нового часу і насамперед з діяльністю М.Монтеня, Ф.Бекона, Р.Декарта,  Г.В.Лейбніца, Гоббса, Лок-ка. Зокрема, в філософії Р.Декарта обстоювалась ідея про  необхідність перегляду традиції минулого; його метод сумніву покликаний відігравати  важливу роль у підготовці грунту для раціональної культури. Лейбніц висунув оригінальні  ідеї щодо формування логіки відкриття, концепції символічної науки (мови), універсального  аналізу і синтезу тощо.

     Непересічні ідеї з проблеми творчості знаходимо в німецькій класичній філософії І.Канта,  Фіхте, Шеллінга, Ф.В.Г.Гегеля, Л.Фейєрба-ха. З Канта починається нова сторінка не лише в  філософії, а й у підходах до проблеми творчості. Основні ідеї щодо пізнання, творчості та  розвитку науки викладені Кантом у "Критиці чистого розуму", "Критиці практичного  розуму", "Критиці здібності суджень", "Трансцендентальній аналітиці" та ін. Кант перший  зрозумів неспроможність підходу, який вбачав відповідність між уявленням і річчю, що  знаходиться поза уявленням. Він прагнув розкрити природу знання через примирення,  об'єднання суб'єкта і об'єкта (хоч у нього цей підхід носить половинчастий характер). У  теорії пізнання він виходив з ідеї, що пізнання починається з досвіду. Найбільш рельєфно в  філософії Канта ставиться і вирішується проблема про перехід від відчуття до розуму. Спираючись на аналіз чуттєвого споглядання, розсудку, здібностей, судження та  розуму, Кант розкриває творчу самодіяльність через продуктивну уяву та  трансцендентальну аперцепцію, які є з'єднувальними ланками між чуттєвим і раціональним  ступенями пізнання. Кант розкриває субординацію між такими пізнавальними здатностями,  як розсудок, судження та розум, показує роль розуму у виведенні загальних понять, його  здатність до творчої продуктивної уяви. Він доходить висновку, що нове знання виникає на  основі універсального відношення діяльності і духовної культури людства. Незважаючи на  те, що творчий процес у Канта — це синтез апріорно заданих категоріальних структур та  чуттєвого споглядання, він своєю філософією дав значний поштовх розвитку філософської  думки. Кантівські ідеї були розвинені в філософії Фіхте, Шеллінга, особливо Гегеля.

     Найбільш  глибоку розробку проблем творчості  знаходимо в працях Г.В.Ф.Гегеля  (1770—1831 pp.). Підхід Гегеля до творчості можна умовно розділити на два, хоч і тісно взаємозв'язаних, але, до певної міри, окремих зрізи: а) розробка проблем свідомості,  гносеології, діалектичної логіки, діалектики взагалі; б) безпосередній аналіз  теоре-тико-творчої проблематики в його лекціях з естетики. Гегель у "Феноменології духу",  "Лекціях з історії філософії", "Науці логіки" та ін. розкриває культурно-історичні основи  творчої рефлексії, процес творення нового знання, в якому кожний новий етап — новий  категоріальний рівень ("буття" — "сутність" — "поняття"), аналізує стадії формування  духовної культури: індивідуальну свідомість (свідомість, самосвідомість, розум); суспільну  свідомість (мораль, освіченість, моральність), форми абстрактної свідомості (релігія,  абсолютне знання). Творчу силу, здатність до творення Гегель переносить у сферу  абстрактного, позасвідомого, надприродного. Такою властивістю він наділив Абсолютну  ідею, яка є "вічною творчістю, вічною життєвістю". Абсолютна ідея — це творче начало  природи та людини, і як така вона є суб'єктом творчості. Творення — це діяльність  Абсолютної ідеї, від якої залежить і якою спрямовується вся творчість людини запевняє  Гегель.

     Гегель  ототожнює поняття "розвиток" і "творчість". Разом з тим  він звертає увагу на суттєві  характеристики творчості: примат ідеального над матеріальним у культурно-творчій  діяльності людини та обмеженість свободи творчої діяльності об'єктивною необхідністю.  Гегель розглядає творчість як діяльність, що народжує світ. Діяльність проявляється як  самодіяльність, тобто як діяльність, що виникла на грунті внутрішніх протилежностей.

     Великий потенціал для творчості, усвідомлення її механізму має формулювання Гегелем  законів і категорій діалектики, практичне застосування їх до аналізу історико-філософського  процесу, освоєння  філософського знання взагалі. В гегелівській діалектиці розвинуто вчення про діалектичне  заперечення, діалектику розуму і розсудку, "зняття", "збереження" і "становлення" (як  наслідок суперечностей між знанням і предметом, суб'єктом і об'єктом), про відчуження і  свободу, відношення між формальною і діалектичною логікою, методологічне і світоглядне  мислення. Гегель у "Феноменології духу" зробив підхід до розкриття сутності праці. Він  відзначив, що істинне буття людини є її дія і праця рівною мірою — як результат роздвоєння,  так і його подолання. Працю він розглядає як вияв сутності людини. Між тим він бачив лише  позитивну сторону праці і зовсім не показував її негативних аспектів.

     Проблема  творчості перебуває в центрі уваги Гегеля в його лекціях з естетики. В них,  зокрема, ставляться такі проблеми, як свобода художньої творчості, соціальні функції  мистецтва, стимулюючі фактори мистецтва; потреба в творчій діяльності як у сфері  мистецтва, так і в сфері будь-якої дії та знання витікає з прагнення людини духовно усвідомити внутрішній і зовнішній світ, уявити його як предмет, у якому вона впізнає своє  власне "я". Гегель поділяє погляди своїх попередників Шеллінга, Авг.Шлегеля та ін. на  природу генія, таланту. Визначальною характеристикою таланту є творча фантазія, яка має  характер інстинктоподібної діяльності. Гегель заперечує природний талант до наукової  діяльності, стверджуючи, що немає специфічно наукового таланту.

     Поряд з цінними ідеями, положеннями щодо творчої діяльності філософія Гегеля має також  і принципові недоліки. Гегель не виділив тієї основи, завдяки якій з'являлися ті або інші  системи, ідеї, завдяки чому ідеям надавалось те або інше соціальне забарвлення. Ігноруючи  економічні, соціальні, політичні фактори, Гегель прагнув розкрити творчість як іманентну  властивість людського буття.

     Повною  протилежністю філософії Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля в підході  до проблем  творчості є антропологічна філософія Л.Фейербаха. Визначальним у концепції Л.Фейербаха  є зорієнтованість творчості на реальне буденне життя людини. Л.Фейербах розглядає  творчість не лише в логіко-гносеологічному аспекті, а й прагне охопити її в єдності духовних  (чуття, розум, душа) і життєвих явищ (воля, са-моздійснення, потреба, енергія, потяги і т.д.).  Основою творчої самодіяльності є матеріально-чуттєва діяльність людини і природи. Процес  творчості здійснюється через синтез чуттєвого буття, безпосередньо предметного світу,  мислення, розуму. Синтезуючим началом, об'єднуючим універсальним фактором розуму і  чуттєвого світу є людина.

     У процесі творчості Л.Фейербах виділяє  два взаємопов'язаних напрямки: предметно-чуттєве  буття людини та спілкування між  людьми. Взагалі, проблема діалогу в  концепції творчості  Л.Фейербаха  посідає помітне місце. Лише через діалог "Я" і "Ти", з допомогою людського спілкування, через співтворчість здійснюється певний розвиток та розкриття талантів,  творчих сил людини. Принципи людського спілкування Л.Фейербах орієнтував на  необхідність перегляду взагалі концепції творчості. Вказуючи на продуктивність, плідність  ідей про спілкування між людьми, доречно зауважити, що саме в цьому питанні Л.Фейербах  залишився на рівні ідеалістичного розуміння суспільних відносин та  психолого-індивідуально-чуттєвих відносин між людьми. Л.Фейербах надавав особливого  значення розвитку індивідуальних творчих сил людини, створив концепцію сутнісних сил  людини. У відповідності до неї Л.Фейербах вбачав процес самореалізації людини в  універсальному, цілісному розвитку її, всебічному розгортанні всіх сутнісних сил. Таким  чином, Л.Фейербах по-новому підійшов до проблеми творчість, зробив особливий акцент  на ідеї універсальності людських сутнісних сил, обстоював ідею про органічний зв'язок  творчості з діалоговою формою стосунків між людьми. Подальший розвиток проблеми  теорії творчості дістали в діалектико-матеріалістичній філософії.