Філософські проблеми сучасної науки

     К. Р. Поппер у пізній концепції, що є  антитезою до неопозитивізму, пояснюючи  об'єктивний зміст знання та його динаміку, осмислює названу гносеологічну  проблематику, дистанціюючи категоріально  три нередукованих один щодо одного “світи”: світ фізичних об'єктів чи станів, ментальний світ, світ об'єктивного  знання. Емпіричний і теоретичний  рівні знання, за К. Р. Поппером, органічно  пов'язані між собою, і будь-яке  знання має лише гіпотетичний характер, що за принципом фаллібілізму може бути помилковим. Звідси суттю динаміки наукового знання є висування  сміливих гіпотез та їх заперечення, що і має наслідком вирішення  наукових проблем, прогрес пізнання. У такому ракурсі категорія ментального  у сучасній філософії науки спирається па спільну для різних гносеологічних аргументацій тезу про неможливість віднесення ментальних структур науки, насамперед наукових теорій, до емпіричного знання.

     Хоча  теоретичні постулати й методологічні  аксіоми входять в суперечність із фактичним станом розвитку лінгвістичного знання, що зумовлено об'єктом науки, традицією в цій сфері гуманітарного  знання і недостатністю проекції в коло сучасної гносеологічної проблематики, що має для мовознавства методологічний характер. Емпірична зорієнтованість  національної лінгвістики нового часу методологічно швидше корелюється  з ідеями Ф. Боаса, його обстоюванням як єдино можливого наукового  дискурсу накопичення фактів та їх детального опису, при цілковитій відмові  від синтезу і панорамної наукової інтерпретації одержаних даних. Історична школа в антропології, що формується під впливом концепції  Ф Боаса ще у першій половині XX ст., культурно-історичні явища —  і мову як репрезентативну складову культури — розглядає як неповторні, унікальні.

     Звідси  на особливу увагу заслуговує накопичення  фактів про культуру, її рівні й  складові, детальний опис, реєстрація й систематизація фактів, окресленість їх в рамках певного культурного  ареалу. Можливість культурної динаміки трактується Ф.Боасом і послідовниками (А. Ґолденвейзер, Р. Г. Лоуї, М. Дж. Херсковиць) як кількісні зміни, котрі виникають  в результаті запозичення культурних елементів, їх взаємопроникнення та взаємодії.

2.2. Лінгвістичний дискурс  другої половини XX ст. через призму  українських мовознавчих  шкіл.

     Категорії “аккультурація”, “паралелізм” та ін., що стали гносеологічними міждисциплінарними конструктами сучасних наукових студій, продуктивні й у сучасній лінгвістиці. Така мовознавча традиція в Україні  має витоки ще з початку століття, коли лінгвістичні студії мали в основному  етнографічне спрямування і лише з 1918 р.(від початку створення  Української академії наук і зокрема  Інституту української наукової мови) можемо говорити про систематичне дослідження національної мови. Численні заборони, що передували цьому періоду, не дозволили зібрати й ґрунтовно проаналізувати фактологію мови, що завжди є неодмінною передумовою будь-яких узагальнень. Культурне й наукове самообмеження наступного періоду, що є результатом підпорядкування наукових ідей ідеологічним приписам і заборонам, також сприяло передусім описовості мовних даних, їх систематизації, а не осмисленню в концептах продуктивних теорій. Коли В. А. Звєгінцев у гострому неприйнятті існуючої методології називає “повзучим емпіризмом” лінгвістичну практику 70-х pp., дослідник значною мірою має рацію. Продукується переважно вторинність наукових парадигм, спостерігається деталізація відомих наукових концепцій початку століття, розвиток і аргументація ідей класичного періоду науки, почасти — аргументація ідей Московського і Празького лінгвістичних гуртків. Звідси — бурхлива реакція на метафори В. А. Звєгінцева наукової громадськості, реакція, що засвідчує про больові точки, які правильно визначив російський вчений.

     Вже у 2000 р. український лінгвіст К. Тищенко, аргументуючи метатеорію мовознавства, у колі посилань на оригінальні й  вагомі теоретичні здобутки національного  мовознавства, називає робот А. О. Білецького, В. С. Ващенка, О. С. Мельничука, Л. С. Паламарчука, що є, безумовно, не повним, але симптоматичним переліком.

     Лінгвістичний дискурс другої половини XX ст. визначив антиномічність лінгвістики як єдності  двох протилежних, але одночасно  логічно обгрунтованих методологічних засад дослідження, що виявляються  диспозиціонально у структурно-формальній, з одного боку, і феноменологічній — із другого боку, проекціях. Дослідницька пошуковість конкретизує виділені проекції в продуктивні напрямки історико-лінгвістичних студій в  українському мовознавстві (Г. П. Півторак, В. В. Німчук, В. М. Русанівський та ін.), порівняльної типології мов (А. Непокупний та ін.), системної та функціональної граматики (К. Г. Городенська, А. П. Грищенко, І. В. Вихованець, Л. О. Кадомцева та ін.), структурної та прикладної лінгвістики (В. С. Перебийніс та ін.), фонетики (Н. І. Тоцька), загальної теорії мови (О. С. Мельничук, К. М. Тищенко та ін.). Проте на маргінесі наукових студій і досі залишаються актуальні питання філософії мови і мови у філософії, теоретичне моделювання спеціального гносеологічного дискурсу і його зв'язку з мовною реальністю (окремо виділяються глибокі роботи Д. І. Руденка). [17]

     2.3.Концепції  «абстрактного об'єктивізму»  та «індивідуалістичного  суб'єктивізму»

     У сучасній лінгвістичній науці досі не окреслено сутнісну природу аргументації лінгвістичних узагальнень, що є теоретичною антиномією між абстрактним об'єктивізмом й індивідуалістичним суб'єктивізмом.

     Концептуальність  абстрактного об'єктивізму спирається на тезу про мову як даність, стійку, незмінну систему нормативно тотожних мовних форм, що передує індивідуальній свідомості, є узусом для неї і, відповідно, не перетинається з об'єктами, віднесеними до аксіологічної проблематики. Індивідуалістичний суб'єктивізм аналізує насамперед мову як діяльність, безперервний процес творення, зреалізований у  мовних індивідуальних актах, аналогічних  художній творчості. Системно-структурна ієрархія мови абстрактно моделюється  лінгвістикою з прагматичною, дидактичною метою.

     М. Мерло-Понті у парадигмі “екзистенціальної  феноменології” ще у 1930-1940 pp. окреслював вектор наукового спостереження, близький до індивідуалістичного суб'єктивізму, а “інтерпретаціонізм” останньої  третини століття кореляцію між  об'єктивним і суб'єктивним у сприйнятті мови індивідом (з урахуванням як об'єкта інтерпретації, так і суб'єкта) взагалі відносить до дослідницьких  пріоритетів.[12] Метатеоретична концепція генеративної граматики М. Хомського, граматика Р. Монтегю, “ситуаційна граматика” Дж. Баруайза, Дж. Перрі та Р. Купера, неогерменевтичні концепції, парадокси М. Фуко та Ж. Делеза, ідеї Ж. Лакана, теорія “мовленнєвих актів”, що спирається на інтерпретаційні методики, “етнометодологія мовлення” та ін. новітні інтерпретаційні гносеологічні та лінгвістичні дискурси у постановці проблемності напрямків перегукуються з індивідуалістичним суб'єктивізмом. Одночасно ідеї філософії мови серйозно впливають на філософські концепції століття, що завершується, його когнітивний пошук, дослідження з проблем штучного інтелекту (новосибірська школа Л. Ладенка) та інформатики.

     Актуальні лінгвістичні ідеї останніх років спираються саме на фундаментальні для філософії  мови концепції “абстрактного об'єктивізму” Ф. де Сосюра та “індивідуалістичного суб'єктивізму” В. фон Гумбольдта, Г. Штейнталя, К. Фослера та ін., що одночасно  з постмодерним інтерпретативним дискурсом  у філософії визначають напрямок перспективного пошуку у мовознавстві. [17] 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ

     В загальному плані термін "наука" використовується у трьох основних значеннях:

     1)  в найширшому значенні-як будь-який  свідомо від фіксований досвід (в такому випадку ми кажемо "Це буде мені наукою");

     2)  в широкому значенні - як сукупність  достовірних, перевірених та обґрунтованих  знань у будь-якій сфері пізнання;

     3)  у вузькому значенні - як природознавство,  в якому домінує логіко-математичний  апарат. Для науки характерні  свої особливі методу і структура  досліджень, мова, апаратура. Усім  цим і визначається специфіка  наукового дослідження і значення  науки. Наука відрізняється від  буденної свідомості тим, що  є теоритичне освоєння дійсності. 

     Проблеми  сучасної науки:

     —  наука і техніка сьогодні —  дуже важливі за впливом та наслідками галузі людської діяльності

     —  розвиток науки і техніки позначається на всіх сторонах життя суспільства, приводячи до радикальних змін у  їх змісті

     —  у XX ст. за високого рівня розвитку науки  і техніки розкрилися принципово нові аспекти їх зв'язку з різними сферами людської життєдіяльності: з поступом історії, з природою людини, а водночас відкрилися і нові сторони людського буття.

     Аспектологія  мовознавства часові межі аналізованих теорій співвідносить із внутрішнім масштабом як лінгвістики, так і  філософії, що прийняті в цих галузях  гуманітарного знання.

     До  класичних теорій належить спеціальна гносеологічна проблематика, представлена теоретичними концепціями до початку XX ст. В останній третині століття окреслюється постмодерна теоретична дискурсивність, інтерпретативна за суттю. Антропологічно зорієнтовані концепції XX ст. формують оригінальні методології та методики аналізу, специфікуючи дослідницький вектор наукового пошуку: історичного, етнопсихологічного, культурно-еволюційного. Спостерігаємо постмодерну трансформацію сутностей класичних концепцій і як наслідок — методологічний плюралізм другої половини XX ст. Характерною ознакою новітньої гносеології є синтетизм знання, пошук критеріїв цілісного аналізу людини.

     Актуальні лінгвістичні ідеї останніх років спираються саме на фундаментальні для філософії  мови концепції “абстрактного об'єктивізму” Ф. де Сосюра та “індивідуалістичного суб'єктивізму” В. фон Гумбольдта, Г. Штейнталя, К. Фослера та ін., що одночасно  з постмодерним інтерпретативним дискурсом  у філософії визначають напрямок перспективного пошуку у мовознавстві. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 

1. Концепція сталого розвитку України. Проект. —  К,, 2000.
2. Волинкa Г. І. Вступ до філософії. Навчально-методичний посібник. / Під заг. ред. Г. І. Волинки / : - К., 1993.
3. Гегель Г.В.Ф. Енциклопедія філософських наук // Гегель Енциклопедия философских наук. T. 1. Наука логики. - М., 1974.
4. Декарт Р. Міркування про метод./ Р.Декарт Избр. произв. - М., 1950. - С. 305
5. Кохановский, В. П. и др. Основы философии науки./ В. П Кохановский, − Феникс, 2007 г. − 608 с
6. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология. Эдмунд Гуссерль. http://www.ruthenia.ru/logos/number/2002_01/07.htm
7. Кризис европейского человечества и философия http://www.philosophy.ru/library/husserl/gus_cris.html
8. Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика. Концептуальні засади сучасного розвитку. — К.: Знання України, 2001
9. Основная идея феноменологии Гуссерля: интенциональность. http://www.philosophy.ru/library/sartre/int.html
10. Основные проблемы феноменологии. Мартин Хайдеггер. http://elenakosilova.narod.ru/t/grundprobleme.htm
11. Пригожий І. Порядок з хаоса/ І.Пригожий, І.Стенгерс - М., 1986. - С. 92
12. Пространство (из книги "Феноменология восприятия") Морис Мерло-Понти. http://www.philosophy.ru/library/misc/intent/01merleau.html
13. Семенюк Е.П. Філософські засади сталого розвитку. — Львів: Афіша, 2002.
14. Философский энциклопедический словарь. — М.: Сов. энцикл. 1983.
15. Фролов И.Т. Перспективи человека. Опыт комплексной постановки проблемы, дискуссии, обобщения. — М.: Политиздат, 1983.
16. Что меня занимает последние 30 лет. Поль Рикёр. http://www.philosophy.ru/library/ricoeur/last.html
17. Шевченко Л. І. Теоретичні проблеми сучасного мовознавства: пошук дослідницьких парадигм // Слов'янські мови і сучасний світ. — К.: Київський університет, 2000. — С. 5-14.
18. Ясперс До. Сенс і призначення історії/ До. Ясперс. – М., 1994. - С. 100