Філософські проблеми сучасної науки

• Наука УНІВЕРСАЛЬНА - в тому сенсі, що вона повідомляє знання, істинні для усього універсуму при тих умовах, при яких вони здобуті людиною.
• Наука ФРАГМЕНТАЛЬНА - в тому сенсі, що вивчає не буття в цілому, а різні фрагменти реальності або її параметри, а сама ділиться на окремі дисципліни. Взагалі поняття буття як філософське не прийнятно до науці, що є приватним пізнанням. Кожна наука як така є певна проекція на світ, як би прожектор, що висвічує області, що представляють інтерес для учених в даний момент.
• Наука ЗАГАЛЬНОЗНАЧИМА - в тому сенсі, що отримувані нею знання придатні для усіх людей, і її мова - однозначний, оскільки наука прагне як можна чіткіше фіксувати свої терміни, що сприяє об'єднанню людей, що живуть в самих різних куточках планети.
• Наука БЕЗЛИКА - в тому сенсі, що ні індивідуальні особливості ученого, ні його національність або місце проживання ніяк не представлені в кінцевих результатах наукового знання.
• Наука СИСТЕМАТИЧНА - в тому сенсі, що вона має певну структуру, а не є незв'язним набором частин.
• Наука НЕЗАВЕРШЕННА - в тому сенсі, що хоча наукове знання безмежно росте, воно все-таки не може досягти абсолютної істини, після якої вже нічого буде досліджувати.
• Наука СПАДКОЄМНА - в тому сенсі, що нові знання певним чином і по визначених правилам співвідноситься із старими знаннями.
• Наука КРИТИЧНА - в тому сенсі, що завжди готова поставити під сумнів і переглянути свої навіть самі засадничі результати.
• Наука ДОСТОВІРНА - в тому сенсі, що її виводи вимагають, допускають і проходять перевірку по визначеним, сформульованим в ній правилам.
• Наука ПОЗАМОРАЛЬНА - в тому сенсі, що наукові істини нейтральні в морально-етичному плані, а моральні оцінки можуть відноситися або до діяльності по отриманню знання (етика ученого вимагає від нього інтелектуальної чесності і мужності в процесі пошуку істини), або до діяльності по його застосуванню.
• Наука РАЦІОНАЛЬНА - в тому сенсі, що отримує знання на основі раціональних процедур і законів логіки і доходить до формулювання теорій і їх положень, що виходять за рамки емпіричного рівня.
• Наука ЧУТТЄВА - в тому сенсі, що її результати вимагають емпіричної перевірки з використанням сприйняття, і тільки після цього признаються достовірними.

     Ці  властивості науки утворюють  шість діалектичних пар, що співвідносяться  один з одним, : універсальність - фрагментальність, загальнозначуща - знеособленість, систематичність - незавершеність, спадкоємність - критичність, достовірність – в неморальність, раціональність - чуттєвість.

     Крім  того, для науки характерні свої особливі методу і структура досліджень, мова, апаратура. Усім цим і визначається специфіка наукового дослідження  і значення науки.

     1.3. Відмінність науки від інших галузей культури.

     Наука не ототожнюється із жодною галуззю  знань:

• Наука відрізняється від МІФОЛОГІЇ тим, що прагне не до пояснення світу в цілому, а до формулювання законів розвитку природи, що допускають емпіричну перевірку.
• Наука відрізняється від МІСТИКИ тим, що прагне не до злиття з об'єктом дослідження, а до його теоретичного розумінню і відтворенню.
• Наука відрізняється від РЕЛІГІЇ тим, що розум і опора на чуттєву реальність мають в ній більше значення, чим віра.
• Наука відрізняється від ФІЛОСОФІЇ тим, що її виводи допускають емпіричну перевірку і відповідають не на питання "чому"?, а на питання "як"?, "яким чином"? .
• Наука відрізняється від МИСТЕЦТВА своєю раціональністю, що не зупиняється на рівні образів, а доведення до рівня теорій. 
• Наука відрізняється від ІДЕОЛОГІЇ тим, що її істини загально значимі не залежать від інтересів певних шарів суспільства. 
• Наука відрізняється від ТЕХНІКИ тим, що націлена не на використання отриманих знань про світ для його перетворення, а на пізнання світу.

     Наука відрізняється від буденної свідомості тим, що є теоретичним освоєнням дійсності.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     РОЗДІЛ  ІІ. Філософські проблеми сучасної науки: лінгвістика.

     2.1.Пошук дослідницьких парадигм у сучасному мовознавстві

     Аспектологія  мовознавства часові межі аналізованих теорій співвідносить із внутрішнім масштабом як лінгвістики, так і  філософії, що прийняті в цих галузях  гуманітарного знання.

     До  класичних теорій належить спеціальна гносеологічна проблематика, представлена теоретичними концепціями до початку XX ст. Модерні (“некласичні”) теорії виникають  на межі ХІХ-ХХ ст., а в останній третині  століття окреслюється постмодерна  теоретична дискурсивність, інтерпретативна  за суттю. Антропологічно зорієнтовані концепції XX ст. формують оригінальні  методології та методики аналізу, специфікуючи дослідницький вектор наукового  пошуку: історичного (Ф. Боас, А. Кребер та ін.), етнопсихологічного (А. Кардинер, Р. Бенедикт, М. Мід та ін.), культурно-еволюційного (Л. Уайт, М. Самінс, Е. Сервіс, Дж. Стюард та ін.). Інтерпретативна сутність філософських концепцій XX ст. зумовлює (в історичній проекції) ентропію, дифузність наукових ідей: класичний еволюціонізм Л. Г. Моргана, що ним завершується XIX ст., у новому часі зазнає критики і абсолютно  заміщується антиеволюційним емпіризмом Ф. Боаса, а вже в другій половині цього ж століття спостерігаємо  відродження (хоча і в іншій категоріальній окресленості) еволюціонізму Л. Уайтом, Дж. Стюардом, Е. Р. Сервісом, М. Саллінсом  та ін., що змінюють дослідницькі парадигми  від часткового аналізу локальних  культур, звернених до минулого, до вивчення культурно-історичного процесу, цілісного дослідження культурної еволюції, її універсальності та системності; домінанті історичного підходу  минулого століття в новому часі протистоять  логістична, структурно-функціональна  та ін. точно детерміновані методології, а вже в 40-і pp. XX ст. американський  антрополог А. Кребер, долаючи обмеженість  історичного методу Ф. Боаса (вивчення культури в синхронії і статиці), запропонував нове розуміння цивілізаційного  розвитку, де домінують поняття реальної культури і культури цінностей, а  в науковому аналізі — “стилістичного підходу” до її типології, а також еволюційного, “циклічного“ розвитку цивілізації (“конфігурацій культурного росту”). Врешті спостерігаємо постмодерну трансформацію сутностей класичних концепцій і як наслідок — методологічний плюралізм другої половини XX ст. Характерною ознакою новітньої гносеології є синтетизм знання, пошук критеріїв цілісного аналізу homo sapiens, виокремлення інтелекту, його природи, складових, функціонування, еволюції і репрезентативних форм як центральної пошукової проблеми, але вже не в диспозиціональній проекції логістичного — чуттєвого, а як єдиної, цілісної, сутнісної характеристики людини. Звідси світоглядна і категоріальна осмисленість понять homo Dei — homo sapiens — homo faber. [17]

     Нового  значення у філософському доведенні  набувають лінгвістичні дані, мова як репрезентативна форма людської свідомості, пізнання, інтелектуального конструювання світу. Теоретичні засади й аргументація сучасної герменевтики спираються на філологію як базисну науку про слово.

     В. Гумбольдт проблему розуміння —  центральну для герменевтики — розглядав  у контексті окреслення основних функцій мови, а саму мову як “  орган внутрішнього буття людини”  і одночасно — посередника  між мислячими суб'єктами. Головними  в названому ракурсі стають проблеми обґрунтування інтерпретації, її нормативних  принципів і, відповідно, вичленовуються типи інтерпретації — граматичний, психологічний, історичний, які розвинулися  пізніше в аргументи від дослідницької  парадигми загальної теорії розуміння, що має філософський статус (Ф. Шлейєрмахер), і визначає герменевтику як “органон наук про дух” (В. Дильтей). У такому ракурсі відомі формули логічних операцій не є адекватними об'єкту пізнання методами, бо лише інтерпретація  стійких, фіксованих, відтворюваних  форм цивілізації — і серед  них, найперше, мови — дозволяє зрозуміти  темпоральність життя, його течію. [17]

     У філософії М. Ґайдеггера відбувається антропна акцентуація розуміння, що виявлено у прагненні віднайти смисл буття сущого, яким є ми самі (Dassein, або тут — буття), і наше буття-у-світі. Розуміння, в концепції М. Ґайдеггера, має онтологічний, а не гносеологічний статус, розуміння вкорінене в бутті людини, а не її свідомості. Мова, в такому разі, здобуває герменевтичну, а не лінгвістичну інтерпретацію, оскільки вона є реальністю тут-буття, і саме в ній виявлено, втілено предрозуміння. “Мова — це дім буття, що здійснюється буттям і просякнутий ладом буття”. Мова ж думки і поезії починається з поклику світу, що чекає у своїй смисловій повноті, аби людина дала йому слово, “вимовила” його. [10]

     Розвиток  філософських ідей М. Ґайдеггера спостерігаємо  у Г. Г. Ґадамера, для якого актуальними  стали насамперед проблеми можливостей  розуміння з урахуванням цілісного  людського досвіду і життєвої практики, конструктивної ролі “часової дистанції” між створенням тексту і його тлумаченням, аналізу “події традиції” як присутності історії  в сучасності, інтерпретації тексту з погляду смислової проекції на розуміння “суті“, а не авторської реконструкції та ін. — комплекс загальних проблем герменевтики, де мова є аргументом, посиланням, фактологічною  апробацією методу, ідеї, а не самою  ідеєю.

     П. Рікер у концептах ідей герменевтики аналізує мову як сутність, що з самого початку втілює символічну функцію (за Е. Ґуссерлем); тобто мова — вторинне розуміння реальності, але тільки в мові виражається залежність від того, що їй передує. Саме в названому аспекті онтологічна герменевтика, корелюючи проблему мови з сутністю існування, дозволяє зрозуміти існування до мови й аналізувати мову як засіб, за допомогою якого людина створює “другий світ”. Характеризуючи проблему герменевтичного "конфлікту інтерпретацій", П. Рікер виділяє два способи його обґрунтування. [16] Перший М. Ґайдеггер і Г. Г. Ґадамер — звернення до онтології розуміння, аналіз розуміння як способу буття, а не пізнання.

     У такому ракурсі онтологія розуміння  заміщує епістемологію інтерпретації, тобто гносеологія визначає питання  сутності буття, що існує як розуміння, а не методу пізнання. Інший спосіб обґрунтування — корелятивність онтології розуміння з епістемологією інтерпретацій — семантичних, рефлективних, екзистенційних.

     У кожному випадку лінгвістична аспектологія, що зумовила герменевтичний філософський дискурс, із розвитком його є лише складовою інтерпретацій, синтезу герменевтичного знання з лінгвістичним аналізом, аналітичною філософією у прагненні осмислити функції культури.

     Розвиток  методів формального семантичного аналізу, насамперед структурно-лінгвістична концепція Ф. де Сосюра, фонологічні  ідеї М. С. Трубецького і Р. Якобсона зумовлюють формування в середині 50-х pp. когнітивної антропології (І. Гуденаф, Ф. Лаунсбері, Х. Конхлін, С. Брунер та ін.), предметом якої є аналіз “когнітивних категорій” різнив культур.

     Концептом когнітивної антропології є розуміння  культури як системи символів, що втілюють інтелектуальне і ментальне структурування і пізнання світу людиною. Саме мова розглядається у когнітивній  антропології як субстанція, де представлені всі когнітивні категорії, що визначають людську свідомість і репрезентують  сутність культури. Проте іманентність людського мислення заперечується, а натомість обґрунтовується  теза про інкультурацію когнітивних  категорій, що й зумовлює об'єкт дослідження  — функціонування різних таксономічних  і класифікаційних систем у культурах. Як результат — становлення символічної  антропології (К. Леві-Стросс, Е. Ліч, В. Тернер та ін.), дослідницька парадигма  якої корельована зі структурно-лінгвістичними методами.

     Аналітична  філософія мови Г. Райла і Л. Вітгенштайна, у синтезі з культурною антропологією  і герменевтикою Г. Ґадамера і  П. Рікера, філософією символічних форм С. Лангера й літературознавством  К. Берка спричиняє становлення  об'єкта дослідження і формування методів аналізу в інтерпретативній антропології К. Гирца, що є культурологічною науковою проекцією інтерпретативних філософських пошуків XX ст. У 40-і pp. в  європейській науці формується напрямок “психологічної антропології”, що визначає новий дослідницький дискурс  і виходить за межі історичної школи.

     Ідеї  Е. Сепіра й Р. Бенедикта 20-х pp. розвивають М. Мід, М. Опер, Р. Лінтон, К. Клаксон, К. Дюбуа, А. І. Халлоуел та ін., аналізуючи етнопсихологічну аспектологію взаємодії  людської свідомості, мови й культури, а також моделюючи індивідуальну  свідомість та її репрезентативні форми  як феномен, сублімацію культурної домінанти  етносу. [17]

     Лінгвістична актуалізація етнопсихологічних розвідок наприкінці XX ст. (зокрема в Україні) не є запізнілою реакцією на один зі сформованих в новому часі векторів пошуку західної науки, а швидше розвитком найбільш оригінальної концепції “внутрішньої форми слова” у вітчизняному мовознавстві, що пов'язана з ім'ям О. Потебні, а також роботами його попередників — В. Гумбольдта, і пізніше — Г. Г. Шпета. Імпульс етнопсихологічному напрямку в лінгвістиці спричинили також оригінальні й продуктивні як в аспекті теоретичного моделювання, так і структуризації фактології роботи слов'янських лінгвістів із проблем “мовної картини світу” В. В. Іванова, Т. В. Гамкрелідзе, В. Н. Топорова, В. Я. Петрухіна, Т. В. Топорової та ін.

     Дослідницька  парадигма сучасної лінгвістики  в методологічному аспекті корельована  швидше з ідеями пізнього А. Кребера, що обґрунтував вихід за межі емпіричної обмеженості методу Ф. Боаса. Саме А. Кребер запропонував еволюційне розуміння  культури, аксіологічне обґрунтування  якої є проекцією на ідею культури цінностей, а типологія культури, співвіднесена зі стилістичною стратифікацією, розвиває ідеї Ґ. Ріккерта, О. Шпенглера  і А. Тойнбі, обґрунтовуючи модель циклічного розвитку культури і, що важливо, реальних форм її життя. Під впливом  А. Кребера, а також системного підходу  Л. А. Уайта й екологічного Дж. Стюарда (а також їх послідовників Р. Вайда, Д. Андерсена, Р. Раппопорта та ін.) у 1970-1990 pp. у культурній антропології актуалізуються ідеї аналізу культури як форми адаптації  суспільності до середовища географічного, кліматичного, історичного та ін.

     Ці  ідеї розвинені в працях Л. Гумильова  — одного з найбільш цитованих  у різнонаправлених гуманітарних розвідках  історика — й зумовлюють методологію  і принципи історико-системного аналізу  мови та систематизації лексичних парадигм в лінгвістичному описі “картини світу” етносу.

     Фактично  названа аспектологія є антиномічною до ранньої феноменології Е. Ґуссерля, який досліджував структури свідомості, що моделюють значення як ідеальні єдності і не мають ні психологічного ні предметного статусу. У програмній статті “Філософія як точна наука” Е. Ґуссерль протиставляє строгу методологію  науки про свідомість не лише психологічному моделюванню, але й натуралізму, що все існуюче ототожнює або  з фізичною природою, або визначає як причинно-функціональну залежність від фізичного. Феноменологія Е. Ґуссерля еволюціонувала до ідей “життєвого світу” і визначила фундаментальну ідею цього напрямку, якою є проблема свідомості” що постає з визначення специфіки ідеального логічного  зв'язку значень у теорії, відокремлення  її від асоціативних зв'язків почуттів у пізнанні, а також від часткового/функціонального  зв'язку речей — центральних методологічних проблем сучасної лінгвістики.