Давньо грецька філософія, особливості встановлення та основні проблеми

МВС України 

Херсонський юридичний інститут

Харьківського національного університету внутрішних справ 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА

з філософії

на тему 
 

«Давньо грецька філософія, особливості встановлення та основні проблеми» 
 
 

 
 
 
 
 
 

Херсон  – 2011  

Зміст 
 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  
 
 

Вступ 
 

      Антична філософія являє собою сукупність філософських вчень, що розвивались  в древньогрецькому рабовласницькому суспільстві з кінця VII ст. до н. ери і в древньоримському суспільстві починаючи з ІІ ст. до н. ери і до VI ст. н. ери.

      Давньо  грецька філософія – єдине і своєрідне явище в розвитку філософського пізнання людства. Вона складалась на основі перенесених зі Сходу в грецькі міста зародків астрономічних, математичних та інших знань, в результаті трансформації древньої міфології  в мистецтві і поезії, в результаті зміни уявлень про природу і людину на відміну від міфології. Вже в V ст. до нашої ери філософські космогонічні системи, в яких міф відіграє роль не стільки основного погляду, скільки образного засобу вираження думки. В VІ ст. і навіть в V ст. до нашої ери філософія і знання про природу не були віддаленні один від одного. Число гіпотез, що виникали в той час, було досить високим, оскільки відсутніми були способи експериментальної перевірки. Для філософії таке багатоманіття гіпотез означало багатоманітність типів філософського пояснення світу. Таке багатоманіття та високий рівень розробки гіпотез зробили Античну філософію школою філософського мислення для наступних часів і поколінь.

      Початковою  точкою розвитку давньо грецької філософії був філософський матеріалізм. Проте всередині цієї матеріалістичної основи  намітились окремі погляди, які привели до виникнення ідеалізму. Елементи розколу на матеріалістичні та ідеалістичні напрямки появились в найбільш ранніх грецьких мислителів. Ці елементи перетворились в другій половині V і другій половині IV ст. до нашої ери в протилежність матеріалізму та ідеалізму.

        Не менш ясно виступає в  давньо грецької філософії протилежність

діалектичного та матеріалістичного методів мислення. По суті, багато з перших грецьких філософів  були діалектиками і розглядали природу  як ціле та у взаємодії і зв‘язку  її явищ. За більш як тисячу років  розвитку матеріалізм та ідеалізм, діалектика та метафізика, що сформувались в древньогрецькій філософії, притерпіли складну еволюцію, що відображала діалектику розвитку самого суспільства.

        Матеріалізм в давньо грецької філософії розвивали Емпедокл, Анаксагор, Левкіп, Демокрит, Епікур. З’являється багато матеріалістичних філософських вчень. Детермінізм – вчення, згідно якого все в світі відбувається за визначеною причиною, тобто, все в світі обумовлено (основоположник вчення Демокрит). Плюралізм – філософське вчення, яке розглядає в основі буття декілька незалежних начал. Різними філософами начала вважались іншими. В особі Сократа, а особливо Платона, склалось вчення філософського ідеалізму. З того часу у філософії чітко проглядаються дві лінії розвитку: матеріалізм та ідеалізм. Інтенсивною була боротьба між школами епікуреїзму і стоїцизму. В їх вчення, матеріалістичні у своїй основі, все більше проникали ідеї ідеалізму. На першому місці серед питань філософії постають питання етики, що опирається на вчення про природу і теорію пізнання і мислення.

      Таким чином, можна виділити декілька основних особливостей давньогрецької філософії:

1. Грецька філософія веде своє коріння з культури Древнього Сходу.
2. В Греції не було контролю над жерцями як на Сході. Тому під дією вільнодумства свободи дій знання перетворювались в окремі науки.
3. Філософія не була окремою наукою, а розвивалась в межах наук про медицину, природу, фізику, етику, естетику тощо.
4. Давньо грецької філософії думка породила декілька напрямків: натурфілософію, неоплатонізм, дуалізм тощо, а антична наука – ряд наук.
5. Висловлювання гіпотез та ідей проходило на основі спостережень, а не практики.

      Метою данної курсової роботи є вивчення давньогрецької філософіїї та розгляд основних філософських погляді Аристотеля.

     Для досягнення вказаної мети в курсовій роботі було розглянуто ряд питань, а саме:

     -  висвітлено основні філософські огляди Аристотеля;

  - розглянуто першу та другу філософї Арістотеля.

     Структура роботи. Робота складається із вступу, основної частини і висновків. У  вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначається мета, завдання дослідження. Основна частина присвячена дослідженню основних філософських погляді Аристотеля. У висновках сформульовано основні результати роботи.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Арістотель  та його основні філософські погляди.

 
 

      Аристотель - найбільший з давньогрецьких філософів, основоположник дуалізму, «батько логіки», учень і рішучий супротивник  Платона. Він народився в 384 році до нашої ери в Стагирі –  місті на північно - західному узбережжі  Егейського моря. Його батько – Никомах був придворним лікарем македонського царя Амінти III. Але син не успадкував посаду батька. У сімнадцятирічному віці Аристотель приїжджає в Афіни, де стає учнем Платона. У його академії він  пробув до смерті вчителя. Після десяти років після смерті Платона Аристотель залишає Афіни. Він багато подорожує. Філіп Македонський запрошує філософа для навчання Александра - свого сина. Александр Македонський любив Аристотеля і називав його своїм «другим батьком». Аристотель був не згідний з політикою Македонського і після закінчення деякого часу залишив його і повернувся в Афіни. Тут він створює свою школу, що одержала назву Лікей, по імені храму Аполлона Лікейского, поблизу якого і знаходилася ця школа. При школі був сад з галереями для прогулянок (peripatos), і оскільки заняття проходили там, школа одержала назву «перипатетичної», а приналежні до неї стали називатися «перипатетиками». Другий афінський період був часом остаточного оформлення системи поглядів Аристотеля і підведення підсумків. Не менше значення мало викладання в Ликеї, що залучало численних учнів. Смерть Александра Македонського викликала антимакедонське повстання в Афінах. Аристотель, відомий своїми македонськими симпатіями, був обвинувачений у  «безбожництві» і вигнаний. Філософ змушений був бігти в Халкіду на острів Евбея, де в нього був маєток. Улітку 322 року він помер.

     Арістотель - засновник формальної логіки. Він  визначив три основні закони логіки:

      1. Закон тотожності:

      2. Закон усунення  протиріччя;

      3. Закон вилучення  третього.

     Велич Арістотеля полягає і в тому, що він узагальнив і систематизував класичну філософську спадщину. Так, перипатетиками /назва послідовників  Арістотеля/ було систематизовано близько 200 наявних на той час державних  об'єднань - грецьких полісів. Узагальнення науково природничих знань дано Аристотелем в трактатах "Фізика "Метафізика" та ін. В останньому вперше підкреслиться необхідність філософії для конкретних наук (метафізика - це філософія, яка існує понад фізикою). У трактаті Арістотеля "Про душу" закладені основи психології.

     Вчення  про людину та суспільство. За Арістотелем  проблемою людини займається практична  філософія, яка складається з  двох частин - етики та політики. Арістотель - фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини - щастя (на відміну від етики гедонізму - філософії насолоди). Щасливою людину робить добродійність. Чим вище арете, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом) та інтелектуальні.

     Людина - це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об'єднання - це поліс. Остаточна  мета полісу - щасливе життя. Найкращий  лад - це правління найкращих аристократів, Арістотель вважав природним відношення "раб - господар", але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

     Арістотель  визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають першотворцем історії  філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики — науки про суще. Становлення Арістотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали під час осмислення надбання його вчителя Платона. Передусім це проблема відношення матерії та ідеї. Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, які ставили під сумнів поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне, незмінне ідеальне, якому підкоряється кожна конкретна річ, не підкоряє собі матерію — небуття. Отже, не повинно існувати навіть уявлення про матерію, якщо немає ідеї матерії. Як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? Як можуть ідеї, якщо вони сутність речей, існувати окремо від останніх? [9, c. 64-66]

     Критика Арістотелем Платона навіть у суспільній свідомості набула істотного значення у вигляді афоризму: "Платон мені друг, але істина — дорожча". Аналізуючи проблеми платонівської філософії, він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тому потрібно, враховуючи цю обставину, вирішити порушену ще Сократом проблему неможливості існування загального як індивідуального, за умови, що загальне не може існувати окремо від одиничного, індивідуального.

     Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття "матерія". Він розуміє матерію як пасивний "матеріал" буття і тому вона може тільки мислитися. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи іншому матеріалі — матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від конкретної матерії).

     Таке  вирішення проблеми загального та індивідуального породжує нову філософську проблему: яким чином матерія і форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему Арістотель вирішує шляхом залучення понять "можливість" і "дійсність". Матерія постає носієм можливостей, а форма — дійсності. Таким чином, матерія у Арістотеля залишається поняттям про небуття, як це було у Платона.

     В філософії Арістотеля вперше здійснюється вирізнення між дослідженням причини  усього сущого як такого, що притаманне всім речам, та конкретними науками, які не досліджують загальну природу сущого. Саме останні вважають, що причини конкретних речей і усього сущого — одні й ті ж самі. Виявлення причини усього сущого наводить Арістотеля на думку, що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається Арістотелем "формою форм". Ця форма форм визначається як "перше двигун", незалежне від матерії існування форми, вона цілком логічно визначена "божественною формою"[11, c. 56-58].

     На  розвиток свого вчення про форми  Аристотель робить висновок, що саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Досліджуючи властивості людини, він наголошує на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми побудови інших форм). Так він створює підвалини нової науки про форми мислення—формальної логіки. Аристотель фіксує перші закони і правила логічного мислення. Йому належать класичні формулювання логічного закону протиріччя, закону виключеного третього. Ним створена перша теорія логічного силогізму.