Психолого-педагогічні тенденції викладача в контексті взаємовідносин викладача та студентів

   Поставимо запитання: "Чи завжди можна зустріти такого викладача, який володіє відповідною технікою спілкування?". На жаль, у масовій викладацькій практиці — не завжди. Ми можемо спостерігати заняття, на яких мовлення викладача перенасичене штампами, сухими фразами з підручника; воно не спрямоване на студентів, не звернене до їхнього розуму, серця, а в кращому випадку орієнтує на засвоєння мінімуму навчальної інформації. Знання студентів залишаються формальними. Невиразне мовлення викладача, невідповідність його невербальної поведінки (міміки, пантоміміки, пози) змістові того, про що він говорить, не сприяють активізації навчального слухання студентів. У таких випадках кажуть, що викладач не створив умов для того, щоб студенти змогли осмислити знання як особисту цінність. Викладач не спонукав їх до роздумів над почутим, не збудив емоційних переживань, почуттів, які супроводжували б процес пізнання нового. Скажімо так — особистість студента, його мотиви навчання, орієнтації, інтелект, емоційно-вольова сфера не були включені повністю в процес сприйняття нових знань. Якусь нову інформацію студенти отримали, але ці знання лишилися в їхній свідомості лише як сума абстрактних понять, не пов´язаних з їхнім реальним буттям, інтересами, хоча зазначимо, що формально викладач свою функцію виконав, виклавши студентам програмний матеріал.

   На  ефективність пізнавальної діяльності студентів впливає також їх самопочуття на занятті, психолого-емоційний стан. Студенти, які відчувають себе впевнено, спокійно, розкуто, активніші в пізнанні, мають більше можливостей для творчої діяльності. Тому зрозуміла думка сучасних вчених про те, як важливо створити на занятті кожному умови для успіху. У розв´язанні цих завдань величезне значення має мовлення викладача, стиль його комунікативної поведінки. Якщо вона будується на засадах коректності, поваги до студента, розуміння його індивідуальності, то краще забезпечується його розвиток, тому що він відчуває себе особистістю, в його діяльності зацікавлені викладачі, інші студенти.

   Протилежний ефект виникає тоді, коли мовлення викладача перенасичене наказами, заборонами, що супроводжується інтонаціями  незадоволення, роздратованості "вчительські" вирази зі словами "помовчіть", "перестаньте", "сидіть тихо", "припиніть", "закрийте роти". Не надає натхнення студентам і звичка деяких викладачів перебивати відповіді оціночними репліками негативного характеру "Ви, як завжди, нічого не робите", "І куди тільки дивляться ваші батьки?", "Вам цього не зрозуміти" тощо). На перший погляд ці безвинні викладацькі вислови дисциплінарного характеру мають на меті застерегти студентів від непродуманих дій. Однак таке сприйняття мовлення вчителя помилкове. Воно призводить не тільки до руйнування відносин між викладачем та студентом, а й до зниження пізнавальної активності студентів, а інколи й інтересу до навчання взагалі. Нерідко студенти, знаючи особливості такої мовленнєвої поведінки викладача, вже ніяк не реагують на зауваження навіть тоді, коли вони доцільні. 
 
 
 

3. Теоретико-методологічні  основи психологічної  проблеми взаємин  викладачів і студентів.

     Ефективність  творчого розвитку студентів у навчально-виховному  процесі залежить від професійної майстерності викладача, його готовності до формування і розвитку творчої особистості дитини. Упродовж останніх десятиріч посилюється інтерес психологічної науки й педагогічної практики до проблеми взаємин і педагогічного спілкування. Це пояснюється як загальною тенденцією до особистісною орієнтації вищої освіти, так і науковим обґрунтуванням місця й ролі взаємин системи "викладач-студент" у цілісному педагогічному процесі вищого навчального закладу. Заклав наукові підвалини розробки цієї проблеми К.Д. Ушинський, який безустанно відстоював ідею, що «тільки особистість може діяти на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер. Причини такого морального магнетизму приховані глибоко в природі людини» .Ця проблема традиційно розроблялася вітчизняними психологами та педагогами як на теоретичному, так і на практично-емпіричному рівні. Так, наприклад, М.І. Пирогов одне з головних місць у навчальному процесі вищої школи відводив взаєминам між викладачами і студентами. Глибоко аналізуючи сутність цих взаємин, він писав, що в університеті одні представляють ступінь просвітництва й зрілості суспільства; інші – його молодість, його нужди, потреби, спрямування, погляди, захоплення, пристрасті, пороки тощо. Таким чином між цими двома «представниками» в навчальному процесі повинні складатися стосунки співробітництва й взаєморозуміння, головну роль в яких повинні зіграти «представники освічені та зрілі» .У більшості психолого-педагогічних досліджень проблема взаємин педагогів і вихованців розглядається, насамперед, у контексті педагогічного спілкування (Г. Атвантер, О.О. Бодальов, В.Г. Казанська, В.А. Кан-Калик, В. Кессель, Я.Л. Коломінський, А. Косаковські, С.В. Кондратьєва, Н.В. Кузьміна, О.О. Леонтьєв, Х.І. Лійметс, А.А. Реан, Г. Хібш та ін.). Вперше в радянській педагогічній науці було поставлено питання про педагогічне спілкування та його педагогічний вплив на вихованців у роботі В.Н. Скосирєва, Т.П. Баранова, С.Р. Козлова та ін. «Педологічні основи виховної роботи» (1935р.). За своєю природою педагогічна праця – це повсякденне спілкування з дітьми, яке передбачає здатність до співчуття й співпереживання . Ще один напрям дослідження взаємин пов'язаний з вивченням міжособистісних контактів (М.Д. Аванесов, В.А. Галузинський, В.М. Коротов, Р.Л. Лобаревська, Т.Н. Мальковська, А.В. Мудрик, М.М. Обозов, І.В. Страхов та ін.). Відзначається, що контакт має низку таких ознак як довіра, взаєморозуміння, близькість контактуючих сторін, співчуття, співпереживання, співучасть, згода та ін. Починаючи з 90-х XX століття взаємини викладачів і студентів стають самостійним об'єктом і предметом наукового пошуку (І.С. Булах, Л.В. Долинська, В.Г. Казанська, С.Б. Коваль, А.В. Котенєва, В.А. Семиченко, Г.К. Радчук). Ціла низка досліджень була присвячена впливу взаємин викладача зі студентами на особистісне зростання майбутніх фахівців, розвитку в них професійних якостей і властивостей: діалогічна взаємодія викладача й студента як умова особистісно-професійного зростання майбутнього вчителя і формування в нього стилю педагогічного спілкування (Л.В. Долинська); психологічні аспекти міжособистісної взаємодії викладачів і студентів (І.С. Булах, Л.В. Долинська); вплив взаємин викладачів і студентів на формування «Я-концепції» майбутнього вчителя в умовах навчання їх у педагогічному училищі (В.І. Юрченко) тощо.

     Під взаєминами "викладач-студент" розуміється цілеспрямована взаємодія суб'єктів педагогічного процесу, яка детермінована метою й завданнями спільної навчально-професійної діяльності, визначається як загальними психологічними механізмами, так і чітко визначеними соціально-рольовими функціями партнерів, особливостями й закономірностями педагогічного спілкування в умовах вищого педагогічного навчального закладу. На основі вивчення психологічних досліджень (А.А. Амельков, Г.М. Андрєєва, І.С. Булах, Л.В. Долинська, Є.С. Кузьмін, С.Д. Литвин, В.Є. Семенов, В.І. Юрченко, Я. Яноушек) встановлено, що взаємини викладачів і студентів характеризуються складною внутрішньої структурою, компонентами якої є:

     1) мотиваційний (інтерес до партнера  й потреба в стосунках із  ним);

     2) когнітивний (сприйняття й оцінка  іншого; рефлексія стосунків і  усвідомлення їх труднощів; уявлення  про оптимальні взаємини);

     3) емоційний (задоволеність стосунками, які склалися; взаємні оцінні  ставлення партнерів; відчуття  психологічної захищеності, комфортності  чи напруженості, тривожності);

     4) поведінковий (тип взаємин і стиль  педагогічного спілкування; спосіб  поведінки в конфліктній ситуації; засоби коригування взаємин і  взаємовпливу).

     Що  ж лежить в основі встановлення правильних (оптимальних) взаємин між викладачами  і студентами? Які психологічні механізми  цього процесу?Із точки зору психоаналітичного  підходу взаємини людей зрілого  віку складаються під значним  впливом досвіду ранніх дитячих  років. Найперші взаємини, які виникають  ще в середовищі сім'ї є визначальними. Всі більш пізніші взаємозв'язки з людьми залежать від того, яким чином складалися й утверджувалися ці початкові стосунки. Основні моделі: дитина-мати, дитина-батько, дитина-брат, дитина-сестра є прототипами, стосовно яких мимовільно оцінюються всі наступні зв'язки між людьми. Більш пізні  взаємини – це, певною мірою, коротке  повторення тих рушійних сил, станів напружень і задоволення, якими  характеризувалися взаємини в рідній сім'ї. Міжособистісні взаємини виникають, розвиваються в процесі спілкування. Навчання неможливе поза спілкуванням, адже тільки завдяки спілкуванню  воно стає фактором інтелектуального розвитку людини. Однак там, де є  спілкування, там є і виховання, тобто формування людини як особистості.

     У цьому розумінні спілкування  в навчанні, а значить і саме навчання, стає одночасно і фактором виховання людини як особистості. Звідси, головне завдання педагогів повинно полягати в організації спілкування й колективних форм навчання таким чином, щоб ці форми давали одночасно максимальні ефекти в пізнавальному й особистісному розвитку людини. Це тим більше важливо відзначити, що для школярів і студентів навчання є провідним видом діяльності, в процесі якої забезпечується основний розвиток людини і як особистості, і як суб'єкта пізнання, спілкування й праці. Феномен спілкування здійснює багатозначний вплив на стосунки між викладачем і студентами. Спілкування між педагогом і вихованцем відбувається в двох площинах: перша показує, що суб'єкт спілкування є педагог і спілкування витікає від нього; друга, - що суб'єктом є вихованець. При цьому слід зазначити, що переважну роль відіграє площина, яка характеризується спілкуванням, спрямованого від педагога до вихованця. Водночас, оптимізація педагогічного спілкування, на думку А.А. Леонтьєва, створює найкращі умови для формування особистості, забезпечує сприятливий емоційний клімат, управління соціально-психологічними процесами, дозволяє максимально використовувати особистісні особливості вихователя. Результат навчально-виховного процесу в вищому навчальному закладі значною мірою визначається характером взаємодії між студентами й викладачами, організацією спрямованого спілкування між ними. При цьому викладач вищої школи залишається основною ланкою в системі формування особистості фахівця. Викладач здійснює вплив на студентів не лише змістом своїх лекцій і інших навчальних занять, але й всією своєю особистістю, поведінкою, звичками, манерами, своїм ставленням до справи, науки, іншим людям і в першу чергу – до студентів. Проблема взаємин "студент-викладач" розглядається також у зв'язку з адаптацією студентів до вузівського процесу навчання. Це пов'язано, насамперед, із наявним розходженням між психологічною структурою діяльності студента (навчання, яке масове й групове за формою та високо індивідуальне за змістом) і педагога (навпаки, за змістом колективна, а за формою найчастіше індивідуальна). Дослідники (В.Г. Асєєв, Л.Ф. Бенедіктова, Л.Б. Філонов) встановили, що при проходженні періоду адаптації важливе значення має послідовність фаз (етапів) контактної взаємодії. Дж. Роттер стверджував, що ключем до передбачення людської поведінки є наші знання: минула історія й очікування. Передбачити поведінку можна, розглядаючи взаємини людини зі значимим для неї оточуючим середовищем. Через це за характером взаємин у системі «викладач-студент» можна розгледіти можливу майбутню професійну поведінку студента, спрогнозувати його майбутні стосунки з дітьми. Це дає ключ до розуміння внутрішнього його світу, настанов щодо себе та інших. Важливо враховувати й той встановлений у дослідженні факт, що в процесі постійної взаємодії викладацьких і студентських колективів як суттєвого аспекту вузівського життя, відбувається особистісне зростання, духовно-творче збагачення обох сторін, а це є необхідним елементом спадковості поколінь. У психології вищої школи розроблені основні вимоги до взаємин у системі "викладач-студент", які б найбільш ефективно позначалися на процесі навчання й виховання студентів:

     1) взаємодія факторів "провідності"  й співробітництва при організації  педагогічного процесу;

     2) формування в студентів почуття  професійної соборності з викладачами;

     3) подолання рецидивів авторитарних  форм педагогічного впливу, орієнтація  педагогічного спілкування на  зрілу особистість із розвинутою  самосвідомістю;

     4) опора на професійний інтерес  студентів як фактора керування  вихованням і навчанням і реалізація  на його основі педагогічного  спілкування та всієї системи  виховної роботи;

     5) включення студентів у різні  форми початкової дослідницької  діяльності;

     6) створення умов для підвищення  громадсько-політичної активності  студентів завдяки участі в  спільних із викладачем формах  роботи;

     7)забезпечення  наукового співробітництва студентів  і викладачів;

     8) реалізація системи неофіційних,  не регламентованих контактів  викладачів і студентів; 

     9) участь професорсько-викладацького  складу в студентському дозвіллі; виховна робота кураторів у  гуртожитку" (В.А. Кан-Калик, А.В. Петровський).

     При цьому підкреслюється важливість "організації  взаємин на основі захопленості спільною творчою діяльністю". 

4. Оптимізація взаємин викладачів і студентів як чинник становлення  особистості майбутнього  фахівця

     Мета  освіти сьогодні – це підготовка фахівців, здатних забезпечити перехід  від індустріального до інформаційно-технологічного суспільства через новаторство  у навчанні, вихованні та науково-методичній роботі. Наголос все більше робиться на якості освіти, універсальності  підготовки випускника та його адаптованості до ринку праці, на особистісну орієнтованість навчального процесу, його інформатизацію, визначальну важливість освіти у забезпеченні сталого людського розвитку. Необхідність цих процесів диктується Європейською орієнтацією України загалом та входженням України у Європейське освітнє і наукове поле зокрема. Україна чітко визначила орієнтир на входження в освітній і науковий простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог, дедалі наполегливіше працює над практичним приєднанням до Болонського процесу. Головним завданням вищих навчальних закладів є надання майбутнім фахівцям системи знань, умінь та навичок, що гарантують виконання ними на виробництві своїх функціональних обов'язків, а також забезпечення культурного і духовного розвитку особистості кожного студента, виховання молодих людей у дусі найкращих людських цінностей. Тому процеси навчання та виховання нероздільні, повинні бути послідовними і безперервними. Становлення, професійна освіта і післядипломне удосконалення педагога нового покоління не можливі без усвідомлення ним цілісного образу світу. «Освіта переводить людину з простору наявних предметів у зовсім інший простір, у світ, в якому людина осягає сутність свого буття» (М. Хайдеггер). В цьому становленні відбувається визначення особистістю приорітетних світоглядних позицій. З професійно-педагогічної точки зору в цілісному баченні світу для сучасного викладача суттєвим є гуманне ставлення до студента, сприйняття розвитку його особистості, спрямованість на студентські потреби і інтереси і відповідно перетворення педагогічного процесу в особистісно-орієнтований. Розвиток особистості студента — основна мета діяльності викладача нашого часу. Підготовка висококваліфікованого фахівця здійснюється як наскрізна, послідовна, цілісна система: учень → студент → фахівець (бакалавр, магістр). Тому завданням нинішнього дня для педагога є допомога студентові в організації навчальної і інших видів діяльності та чітке розмежування тих видів навчальних робіт, які виконуються в аудиторії та у позааудиторний час. Виховувати студентів викладачам необхідно, насамперед, власним прикладом. Аналіз результатів наукових досліджень свідчить про те, що сьогодні у системі цінностей студентської молоді відбуваються суттєві зрушення. У значної кількості студентів спостерігається негативне ставлення до навчальної, громадської та й будь-якої іншої суспільно-корисної діяльності. Такий стан зумовлений насамперед зниженням мотивації до такої діяльності у попередні роки та невисоким рейтингом більшості професій у їх суспільній ієрархії. Тому в виховна робота серед студентів в цілому повинна бути системною, наповненню пошуком нових підходів та форм і структурно об'єднана в систему цілеспрямованих заходів. Непорушною істиною залишаться слова К.Д. Ушинського: "У вихованні все повинно базуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила випливає тільки з живого джерела людської особистості…Тільки особистість може вплинути на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна сформувати характер". Життя переконує, що вихованець – дзеркало вихователя. Мистецтво й майстерність вихователя полягають у тому, щоб уміти бачити себе в образі вихованця, в тій істоті, що мислить, відчуває, переживає істоті, яку творимо з маленької дитини. Викладач-педагог має бути закоханим у свій предмет, любити дітей, бути інтелігентною, інтелектуальною людиною, розвиненим, здібним, гуманним, працьовитим, фізично здоровим, без шкідливих звичок, з високою мораллю тощо. Від педагога-вихователя вимагається дуже багато. Такого педагога треба готувати, формувати, берегти. Тому без достатнього державного фінансового забезпечення такий педагог, який потрібен сьогодні, не втримається на педагогічній посаді.