Професіоналізм вчителя як проблема педагогічного управління

     Професійне  знання  – це фундамент становлення педагогічної майстерності. Зміст професійних знань складає знання вивчаємого предмета, його методики, педагогіки і психології.

     Знання  вчителя в області вікової, педагогічної, загальної психології і педагогіки обумовлюють наукове рішення складних питань теорії і практики підростаючого покоління, озброюють учителя закономірностями процесу оволодіння знаннями, уміннями і навичками в школі, формування особистості школяра, дозволяють визначити найбільш ефективні основи і методи подальшого удосконалювання навчально – виховного процесу. Психолого – педагогічна ерудиція забезпечує правильний вибір впливу на основі точного психологічного аналізу вчинку, факту або явища.

     Недооцінка  або ігнорування цієї першооснови  високого професіоналізму (психолого – педагогічних знань) приводить деяких учителів до ремісництва, штампам, примітивізму, рутини.

     Необхідно сказати і про інші якості особистості, що включають у себе високий рівень психолого–педагогічної підготовленості, здатність оптимально розв'язувати  педагогічні завдання.

     Для педагога важливо знати предмет  діяльності, бути вимогливим та щирим  у стосунках, постійно прагнути до самоосвіти, виробляти в собі спостережливість, гуманність, науковість, творчий підхід до викладання і вирішення ситуацій, вміти користуватися голосом, жестами, мімікою.

     Суттєво зауважити педагогічний етикет, котрий представляє собою сукупність правил і моделей моральної поведінки  педагога в типових ситуаціях  та обставинах педагогічної діяльності. Це є ставлення педагога до власної праці, до учня, до учнівського, учительського та батьківського колективу, до себе, до держави.

     Також слід зазначити і глибоке знання психології дітей, індивідуальний підхід у навчанні та вихованні, що являє собою педагогічний такт.

     В.А.Сухомлинский вважав, що правом користуватися гострим  інструментом оцінки має тільки той  педагог, що любить дітей. Учитель повинний бути для дитини такою же дорогою людиною, як мати. Віра школяра у вчителя, взаємна довіра між ними, людяність і доброта – це те, що необхідно вихователю, те що хочуть бачити діти у своєму наставнику. Одне із самих цінних його якостей – людяність, у якій сполучиться серцева доброта з мудрою строгістю батьків.

       – Учительська професія, – писав Сухомлинский, – це людинознавство, постійне, що не припиняється проникнення в складний духовний світ людини. Чудова риса – постійно відчиняти в людині нове, дивуватися новому, бачити людини в процесі його становлення – один із тих коренів, що харчують покликання до педагогічної праці. Я твердо переконаний, що цей корінь закладається в людині ще в дитинстві й отроцтві, закладається й у родині, і в школі. Він закладається турботами старших – батька, матері, учителя, – які виховують дитини в дусі любові до людей, поваги до людини – . Саме так формувався педагогічний талант самого В.А.Сухомлинського, джерело якого – любов до дітей, глибока віра в можливість виховання кожної дитини так, щоб не потрібно було потім виправляти допущені в ранньому дитинстві помилки. Терпимість до дитячих слабкостей, розуміння найтонших спонукальних мотивів і причин дитячих витівок, чуйність, турбота про дитину – усю цю мудрість Сухомлинський виніс із власного дитинства.

     У виховній роботі важливо й утримування матеріалу, і тон розмови, і час цієї розмови, і зовнішній вигляд учителя, і манери його поведінки. Слово вчителя знаходить відзвук у серцях учнів і стає їхнім особистим надбанням лише тоді, коли – мудрість вихователя залучає, одухотворяє вихованців цілісністю, красою ідейно–життєвих поглядів, морально–етичних принципів – . Діти дуже добре почувають фальш слів, якщо вони не відповідають моральному переконанню вихователя. Вони нехтують того, хто намагається видати темне за світле, прикрити похмуре темними словами.

     Важливу роль відіграють особисті якості педагога, його чутливість до іншої людини, гуманність у помислах і діях. Але це не знижує актуальність такої його риси як вимогливість. Всепрощення, без принциповість, поблажливість до учнів, потурання їхнім слабостям, байдужість до негативного в їх навчанні, праці та поведінці завдають великої школи вихованню особистості. Більшість видатних педагогів відстоювали вимогливості та поваги, бо саме у вимогливості до людини полягає повага до неї.

     Працю вчителя живить віра в людину. Він  повинен бути оптимістом, глибоко  вірити у сили і можливості дітей, бачити насамперед усе краще, що їм притаманне, – проектувати хороше – . Обов'язковою умовою у ставленні вчителя до учнів є справедливість. Будь–які прояви несправедливості з боку педагога (виділення – любимчиків – , необ'єктивне оцінювання знань, необґрунтовані вимоги, безпідставні звинувачення, упередженість) ранять дитячі душі, обурюють учнів і завдають непоправної шкоди справі навчанні і виховання.

     Важливою  для вчителя є позитивна налаштованість, яка виявляється у вмінні залишати за дверима школи неприємні переживання, поганий настрій. Водночас він не повинен приховувати свого невдоволення чи навіть обурення, якщо учні тог заслужили. Гнів, як і радість, повинні бути педагогічно спрямовані, не переходити меж, за якими вони стають шкідливими у вихованні. У стосунках з учнями завжди потрібне відчуття міри, неприпустимість крайнощів, що виходять за межі пристойності і педагогічної доцільності. Учитель завжди повинен бути твердим , непохитним, послідовним у своїх вимогах і водночас гнучким, здатним переглядати свої окремі рішення і вимоги, якщо зумовлено конкретними обставинами та інтересами справи. Він є старшим другом, товаришем учнів, але насамперед їхнім наставником, керівником. Відчуття учителем учня, усвідомлення своєї ролі у педагогічному процесі і мети своїх виховних дій зумовлює педагогічний такт, сутність якого полягає у творчому вмінні обирати в кожному конкретному випадку таку лінію поведінки , такий підхід (за допомогою слова, вчинку, тону, погляду, жестів, міміки), які оберігають честь і гідність учнівського колективу, кожного учні, не принижуючи і не возвеличуючи його честі та гідності. 
 
 
 

     ВИСНОВКИ

     Управління  педагогічним процесом здійснює вчитель. Саме він визначає мету і завдання процесу в конкретних умовах, програмує  розвиток особистості учня, обґрунтовує  систему педагогічних засобів, форм, методів, їх етапність, спрямованість на розв'язання конкретних педагогічних завдань. Діяльність, яку виконує вчитель, називається педагогічною.

     Педагогічна діяльність – це особливий вид соціальної діяльності, що передбачає передавання від старших поколінь до молодших накопичених людством культури і досвіду, створення умов для їх особистісного розвитку і підготовки до виконання певних соціальних ролей у суспільстві.

     Педагогічна діяльність — це найвідповідальніша галузь людської діяльності. До цієї роботи можна допустити тільки тих осіб, які мають до неї хист та інші особистісні якості, що сприяють цій діяльності. Слід враховувати такий аспект: у складних умовах життєдіяльності основним інструментом виховного впливу на вихованців є особистість педагога, його професійна майстерність, рівень зрілості в педагогічній діяльності та особистісні якості.  Непотрібно також забувати, що студент також може чомусь навчити педагога.

     Взаємодія між педагогом і студентом  в процесі навчання  передбачає взаємовплив і співробітництво, оскільки, в іншому випадку, навчання не буде ефективним. Для цього педагог і студент повинні бути партнерами, котрі поважають один одного.

     Отже, учитель був і буде головною постаттю в навчально – виховному процесі.

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Баранов С.П.  Принципы обучения. М.,1975.

2. Вишневський  О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси.Львів, 1996.

3. Гончаренко  С.У. Український педегогічний  словник. К.,1997.

4. Карпенчук  С.Г. Теорія і методика виховання.  К.,1997.

5. Оконь В.  Введение в общую дидактику.  М.,1990.

6. Фіцула М.М.  Педагогіка. К.,2000.

7. Ягупов В.В.  Педагогіка.//Либідь. К.,2003.