Професіоналізм вчителя як проблема педагогічного управління

     Щоденна педагогічна практика свідчить: суттєвих результатів у вихованні досягають ті педагоги, які мають високу педагогічну культуру, і навпаки — негативні приклади брутальності, що, на жаль, ще присутні у практиці, свідчать про відсутність культури. Тому педагогічну культуру слід формувати цілеспрямовано і постійно розвивати. Вона повинна бути підвалиною діяльності педагога і забезпечувати як удосконалення навчально – виховного процесу, так і самовдосконалення кожного педагога.

     • Одним із основних показників педагогічної культури 
є педагогічний досвід — теорія і практика педагогічної діяльності людства та її результат, який має два взаємодоповнювальні рівні — теоретичний і практичний.

     Будь – яка культура, в тому числі й педагогічна, грунтується на певних знаннях. К. Д. Ушинський у роботі – Про користь педагогічної літератури – підкреслював необхідність Для педагога широких знань у галузі анатомії, фізіології, політичної економії, історії цивілізації, літератури та мистецтва.

      Відповідно до специфіки діяльності педагога слід підкреслити конечну потребу як у професійних знаннях, навичках і вміннях, так і в психолого – педагогічних. До них відносять: – ...володіння предметом викладання, методикою викладання предмета, психологічну підготовленість, загальну ерудицію, широкий культурний кругозір, педагогічну майстерність, володіння технологіями педагогічної праці, організаторські вміння і навички, педагогічний такт, педагогічну техніку, володіння технологіями спілкування, ораторську майстерність та інші якості – .

     Безперечно, не будуть мати високого авторитету серед  вихованців ті педагоги, які не є майстрами своєї справи.

     • Зміст професійних знань, навичок і вмінь становить професійну компетентність педагога — одну з основних підвалин педагогічної культури.

     Ґрунтовні знання в галузі психології та педагогіки, з одного боку, не можна ототожнювати з педагогічною культурою, а з іншого — вони є другою її підвалиною. Психологічні знання, навички та вміння повинні забезпечити педагога чіткими уявленнями про закономірності функціонування психіки вихованця й особливості їх вияву в різних, у тому числі педагогічних і виробничих, умовах; тобто озброїти конкретною методикою впливу на основні складові психічних процесів, які мають надзвичайно важливе значення як в навчальній діяльності, так і в професійній, врахувати психічні властивості особистості та шляхи їх розвитку під час проведення різноманітних заходів; вміло впливати на психічний стан вихованців і спрямовувати його на підвищення якості їх діяльності; ефективно керувати формуванням психічних утворень, які є основою професійної майстерності як окремого вихованця, так і колективу.

     Не  менш глибокі та всебічні знання потрібні педагогу в галузі психології малої  групи (колективу), спілкування, виховання і навчання, професійної діяльності. Він також повинен володіти ефективними прийомами впливу на свідомість і підсвідомість вихованців в критичній ситуації, надавати їм своєчасну кваліфіковану соціально – психологічну консультацію і допомогу тощо. Кожна галузь має стати предметом особливої уваги педагога.

     • Теоретичний рівень опанування педагогічного досвіду людства становить собою психолого – педагогічну ерудицію педагога, що є теоретичною основою його педагогічної культури і необхідною умовою формування педагогічної майстерності. Про це влучно сказав французький письменник Є. Абу: історію цивілізації можна виразити в шістьох словах — чим більше знаєш, тим більше можеш.

     Психолого – педагогічна ерудиція виявляється у вільному володінні науковими основами психології та педагогіки, умінні здійснити психолого – педагогічний аналіз різних навчально – виховних явищ і заходів, визначенні оптимальних способів педагогічного впливу, дійових методів і форм навчально – виховного процесу, тобто в рівні опанування об'єктивними закономірностями цих наук.

     • Практичний рівень опанування досвіду людства визначається як педагогічна техніка — – комплекс знань, умінь, навичок, необхідних педагогу для того, щоб ефективно застосувати на практиці вибрані ним методи педагогічного впливу як на окремих вихованців, так і на дитячий колектив у цілому. Володіння педагогічною технікою є складовою частиною педагогічної майстерності, потребує глибоких спеціальних знань з педагогіки і психології та особливої практичної підготовки – . – Учитель – майстер, володіючи арсеналом педагогічних засобів, вибирає із них найбільш економні та ефективні, які забезпечують досягнення запроектованих з оптимальними зусиллями – .

     Наступний елемент педагогічної техніки — це вміння педагога управляти як своїм психічним станом, емоціями та настроєм, так і вихованців. Педагог повинен створити таку духовну, інтелектуальну та емоційну обстановку під час спілкування, де панувала б атмосфера довіри, добра, людяності, взаєморозуміння та психологічної взаємопідтримки. Завдання вчителя — знайти шлях до формування позитивних емоцій у процесі учіння.

     Безперечно, видатний педагогічний талант, як і  політичний, артистичний чи інженерний, виявляється досить рідко. Педагогічна діяльність потребує особливих якостей від людини. Перша така особливість — це педагогічні здібності, тобто наявність внутрішнього натхнення до цієї діяльності. Вчитель водночас має бути чутливим психологом, ставитися до вихованця як до неповторної та оригінальної особистості. За відсутності цієї чутливості він неспроможний досягти в цій діяльності значних успіхів.

     Досвід  педагогів – новаторів й аналіз сучасних педагогічних концепцій, наприклад педагогіки співробітництва, гуманістичної педагогіки, особистісно орієнтованої педагогіки, свідчать про те, що підвалиною цих концепцій і успішної діяльності педагогів – новаторів є гуманно – оптимістичне ставлення до вихованців, основний зміст якого — загальнолюдські та національні цінності. Наприклад, В. О. Сухомлинський особливо підкреслював необхідність олюднення педагогіки і, звідси, основним предметом у школі вважав людинознавство, а Ш. О. Амонашвілі однією з головних властивостей педагога називає доброту і любов до дітей, які мають бути не тільки внутрішнім станом, але й головним мотивом, стимулом педагогічної діяльності.

     2.Професіоналізм педагога та його основи

     Рівень здійснення педагогічної діяльності, педагогічного спілкування, досягнення високих результатів у навчанні і вихованні школярів залежать передусім від того, як педагог формує цілі своєї професійної діяльності, що вважає пріоритетним у своїй професії, який він сам як особистість, як суб'єкт педагогічної діяльності.

     Професійно  обумовлені вимоги до вчителя в педагогіці виражаються термінами – професійна придатність – , – професійна готовність – , ˝професіоналізм˝.

     Під професійною придатністю розуміють сукупність психічних і психофізіологічних особливостей людини, які необхідні для досягнення успіху в обраній професії. Під професійною готовністю – психологічну, психофізіологічну, фізичну готовність (тобто професійну придатність) та науково – теоретичну і практичну підготовку педагога.

     Ідеалізовані  особистісні і професійні якості, що складають поняття професійної готовності педагога, представлені у вигляді професіограми. Професіограма є своєрідним паспортом, який містить сукупність особистісних якостей, педагогічних і спеціальних знань і умінь, необхідних для вчителя.

     Провідне місце в професіограмі вчителя посідає спрямованість його особистості. Спрямованість особистості педагога – це мотиваційна зумовленість його дій, вчинків, усієї поведінки конкретними життєвими цілями, джерелом яких є потреби, суспільні вимоги і под. Н.В.Кузьміна виділяє три основні типи спрямованості, які визначають характер педагогічної діяльності вчителя: дійсно педагогічну, формально педагогічну і удавано педагогічну. Учитель може бути зорієнтований на професійне самоствердження, на засоби педагогічного впливу, на учня, на учнівський колектив, на цілі педагогічної діяльності. Дійсно педагогічна спрямованість особистості – це стійка мотивація формування особистості учня, її всебічного гармонійного розвитку. Саме ця спрямованість вважається гуманістичною.

     Гуманістична  спрямованість особистості вчителя означає ставлення до дитини як до найвищої цінності, визнання її права на свободу і щастя, вільний розвиток і прояв своїх здібностей. Вільно реалізувати свої творчі можливості задля себе і оточення людина може лише за наявності віри у саму себе. Остання зміцнюється тоді, коли сприймаються і оцінюються не тільки її позитивні якості, а вся особистість у цілому, тобто коли її люблять, поважають її гідність, виявляють гуманність.

     Відомий німецький педагог і діяч у  галузі народної освіти середини XIX століття Адольф Дістервег, якого називали учителем німецьких учителів, висував загальнолюдську мету виховання: служіння істині, добру, красі. – У кожному індивіді, в кожній нації повинен бути вихований образ думок, який називається гуманністю, – це прагнення до благородних загальнолюдських цілей – .

     Видатний  вітчизняний педагог К.Д.Ушинський  заклав теоретичні основи національної гуманної педагогіки. Ідеальний учитель, на його думку, тонко відчуває душевний стан своїх учнів, убачає в них особистості, які гідні такої самої поваги та визнання своїх прав, як і дорослі люди. Такий педагог прагне створювати взаємини, за яких виникає можливість особистісного впливу вчителя, його розуму, моральності, волі, характеру на особистість вихованця.

     Проголошуючи  повагу до особистості дитини, визначний  російський педагог – просвітитель другої половини XIX – початку XX століття П.Ф.Каптерєв вважав за необхідне визнання свободи, самостійності і водночас відповідальності вихованця за свої дії. Він писав: – Діти не осли, нав'ючені вантажем обов'язків, а особистості, у яких, як і у дорослих особистостей, обов'язки йдуть поряд з правами. Тому до дітей, навіть до найменших, треба ставитись з обачністю, обережно, поважати в них людську особистість і не порушувати їхні права – .

     Виховання заради щастя дитини – такий гуманістичний смисл педагогічної діяльності В.О.Сухомлинського. Першорядне завдання учителя, вважав він, полягає в тому, щоб відкрити в кожній людині творця, поставити її на шлях самобутньо – творчої, інтелектуально – повнокровної праці. – Розпізнати, виявити, розкрити, випестити, викохати в кожному учневі його неповторно – індивідуальний талант – значить підняти особистість на високий рівень розквіту людської гідності – .

     У новому тисячолітті гуманізм стає узагальненою системою поглядів, переконань і ідеалів учителя XXI століття. Зміст його практичної діяльності, її засоби, методи і способи будуть реалізовувати:

• ідею особистісно орієнтованого підходу в навчанні і вихованні;
• підпорядкування всіх дій педагога реальним інтересам учня;
• надання допомоги учневі у його саморозвитку шляхом виховання культури ставлення до самого себе, інших людей, природи, праці;
• забезпечення гармонійного і творчого розвитку кожного учня з наданням йому можливості прояву суб'єктності і самобутності;
• якомога ширше використання педагогічних вимог в опосередкованій формі (порада, прохання, довір'я, схвалення тощо, педагогічної підтримки);
• поступовий перехід від групових форм взаємодії до індивідуальної;
• емоційне забарвлення ділових відносин з учнями;
• постійний контроль у процесі ділової комунікативної діяльності;

     • подолання різних форм авторитаризму, домінування, садизму, відриву навчання і виховання від життя суспільства.

     Ствердження гуманістичного мислення передбачає розуміння педагогом суспільно – економічних і політичних змін, що відбуваються, чутливість до зрушень в особистості вихованців, їх позицій, цінностей, потреб, мотивів; невпинне переосмислення своїх освітніх дій і використання його в удосконаленні педагогічного процесу.

     Виявляючи в діалозі, співпраці, партнерстві  повагу до учня, толерантність і справедливість, учитель тим самим захищає свободу особистості, продовжує культурну спадщину, творить нові вартості, виступає співучасником зміцнення демократичного ладу.

     Професійна  компетентність, професіоналізм. Передбачають наявність професійних знань (суспільних, психолого – педагогічних, предметних, прикладних умінь та навичок). їх змістом є знання предмета, методики його викладання, знання педагогіки і психології. Особливостями професійних знань є їх комплексність (потребує вміння синтезувати матеріал, аналізувати педагогічні ситуації, вибирати засоби взаємодії), натхненність (висловлення власного погляду, розуміння проблеми, своїх міркувань).

     Професіоналізм  педагога – це сукупність психофізіологічних, психічних та особистісних змін, які відбуваються в людині у процесі оволодіння знаннями та довготривалої діяльності, що забезпечують якісно новий, вищий рівень вирішення складних професійних завдань.

     Педагогічний  професіоналізм – уміння вчителя мислити та діяти професійно. Охоплює набір професійних властивостей та якостей особистості педагога, що відповідають вимогам учительської професії; володіння необхідними засобами, що забезпечують не тільки педагогічний вплив на вихованця, але і взаємодію, співробітництво та співтворчість з ним. Для активного співробітництва з вихованцями вчителю необхідна мобілізація інтелекту, волі, моральних зусиль, організаторського хисту та вміле оперування засобами формування моральних, інтелектуальних та духовних засад у школярів. Він повинен володіти широким арсеналом інтелектуальних, моральних та духовних засобів, що забезпечують педагогічний вплив на учня. До інтелектуальних засобів належать кмітливість, професійне спрямування сприйняття, пам'яті, мислення, уяви, прояв та розвиток творчих здібностей учня. До моральних – любов до дітей, віра в їх можливості та здібності, педагогічна справедливість, вимогливість, повага до вихованця – все, що складає основу професійної етики вчителя. Духовні засоби – основа його загальної та педагогічної культури.