Предмет та основні категорії педагогіки

 На практиці використовують  різні види домашньої навчальної роботи: робота з текстом підручника (читання, відтворення матеріалу, ознайомлення з новим текстом, виписування незрозумілих виразів, зворотів); виконання письмових і графічних робіт (написання переказів, творів, виготовлення креслення, малюнків, заповнення контурних карт та ін.); виконання усних вправ (підбір прикладів на правила, вивчення хронологічних таблиць та ін.); самостійна практична робота, яка вимагає певних спостережень (за рослинами, тваринами, вивчення рельєфу місцевості, явищ природи, творів мистецтва); виконання різноманітних вправ і розв'язання задач; читання статей, науково-популярних журналів; проведення дослідів; заучування напам'ять правил, цитат, віршів.  

 Домашні завдання мають  бути чітко сплановані, своєчасно  повідомлені на уроці (завдання дається при зосередженні уваги всіх учнів). Вчитель повинен визначити зміст домашнього завдання (воно має бути зрозумілим усім учням), провести інструктаж щодо його виконання (що і як робити вдома), систематично перевіряти, оцінювати їх виконання. Він має забезпечувати диференційований підхід до визначення змісту й обсягу домашніх завдань з урахуванням індивідуальних особливостей учнів, їх запитів та інтересів; використовувати творчі завдання, які приваблювали б учнів новизною і цікавістю, стимулювали до пошукової діяльності.   

 Обов'язок учителів і батьків — створити дитині належні умови для виконання домашніх завдань. Вона повинна мати вдома своє робоче місце, необхідні посібники, старатися виконувати завдання в день, коли отримала.

Тема 6. Контроль  і оцінювання  результатів  навчально-пізнавальної  діяльності  учнів.

1.Сутність і   основні  види контролю успішності  учнів.

2.Проблема  відставання   учнів  у  навчанні.

 

Література:

 

1. Н. П. Волкова « Педагогіка», посібник, Київ, видавничий центр «Академія» 
   2001.
2. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. - К.: Видавничий центр "Академія"
3. Галузинський В. М. Євнух М. Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. – К., 1995.

 

1.Сутність  і  основні  види контролю успішності  учнів.

Поняття «контроль» (франц. controle) має декілька значень. У дидактиці — це нагляд, спостереження і перевірка успішності учнів. Контроль — ширше поняття, ніж перевірка.

Спостереження за учнями під час занять, перевірка їх знань, навичок і вмінь, зошитів, інших продуктів навчальної і практичної діяльності учнів є засобами контролю.

Облік успішності передбачає фіксацію результатів контролю у вигляді оцінного судження або числового бала з метою аналізу стану навчально-виховного процесу за певний період, прийняття рішень про необхідність удосконалення уроку, інших форм та методики організації навчання. Навчання є процесом управління навчально-пізнавальною діяльністю учнів, а контроль — обов'язковим засобом одержання зворотної інформації.

 

Контроль знань учнів дає можливість:

• дізнатися про наявність прогалин у знаннях учнів (оскільки вони є і прогалинами в діяльності викладача, то він має можливість дізнаватися про свої особисті недоліки);
• виявити помилкове або неточне розуміння вивченого; перевірити повноту знань, усвідомленість і міцність їх засвоєння, уміння їх застосовувати;
• засвоїти динаміку успішності;
• привчити учнів до самоконтролю і раціональної організації праці; стимулювати розумову активність учнів; виробити в них навички синтезування і систематизації навчального матеріалу;
• привчити учнів до наполегливості й відповідальності в навчальній діяльності;
• забезпечити оперативний зовнішній і внутрішній зворотний зв'язок у навчанні;
• визначити продуктивність використання викладачем навчального посібника, методу чи прийому навчання;
• зіставити ефективність праці викладачів, оцінити роботу навчального закладу за якістю навчання і підготовки спеціалістів.

 

Головна мета контролю як дидактичного засобу управління навчанням  —

забезпечення його ефективності приведенням до системи знань, умінь, навичок учнів, самостійного застосування здобутих знань на практиці, стимулювання навчальної діяльності учнів, формування у них прагнення до

самоосвіти.

 

Контроль  знань учнів складається з:

перевірки — виявлення рівня знань, умінь та навичок;

оцінки — вимірювання рівня знань, умінь і навичок;

обліку —  фіксування результатів у вигляді  оцінок у класному журналі, щоденнику  учня, відомостях.

 

За допомогою контролю в процесі навчання розв'язують низку завдань: виявлення готовності учнів до сприйняття, усвідомлення і засвоєння нових знань; отримання Інформації про характер самостійної роботи у процесі навчання; визначення ефективності організаційних форм, методів і засобів навчання; виявлення ступеня правильності, обсягу і глибини засвоєних учнями знань, умінь та навичок. Ці та інші завдання визначають зміст контролю, який змінюється із зміною дидактичних завдань.

 

Контроль  виконує такі функції:

а) освітню (навчальну), суть якої в тому, що вона є корисною для всього класу. Слухаючи змістовну відповідь товариша, учні звіряють з нею свої знання, ставлять запитання, доповнюють її, що сприяє повторенню та систематизації знань усіх учнів. Освітнє значення для учнів має й те, що вони слухають доповнення вчителем неповних відповідей учнів. Освітня функція чітко виявляється також у тому, що учень, який відповідає перед класом, повторює вивчений матеріал, виконує практичні завдання, закріплюючи знання, вміння і навички, краще усвідомлює навчальний матеріал;

 

б) виховну, яка виходить з того, що очікування перевірки спонукає учня регулярно готувати уроки. Крім того, перевірка і оцінювання знань допомагають учневі самому оцінити свої знання і здібності: одні позбуваються зайвої самовпевненості та самозаспокоєння, другі починають усвідомлювати свої труднощі, треті починають відчувати впевненість у власних силах. Все це сприяє формуванню позитивного ставлення учнів до навчання;

 

в) розвиваючу — в процесі навчання в учнів розвивається логічне мислення, зокрема вміння аналізу і синтезу, порівняння І узагальнення, абстрагування і

конкретизації, класифікації та систематизації, мислительна  діяльність, мовлення, пам'ять, уява, увага;

г) діагностичну — у процесі контролю виявляють успіхи та недоліки в знаннях, уміннях і навичках учнів, встановлюють причини і шляхи їх усунення, визначають заходи, спрямовані на поліпшення успішності;

ґ) стимулюючу — схвалення успіхів учня сприяє розвитку в нього спонукальних мотивів до навчання;

д) оцінювальну  — об'єктивна оцінка знань, умінь і навичок учнів сприяє кращому навчанню;

е) управлінську — на основі контролю визначається стан успішності учнів,значається стан успішності учнів, що дає змогу запобігти неуспішності або подолати її. В цьому разі вчитель коригує і свою власну діяльність — змінює методику викладання, вдосконалює навчальну діяльність учнів.

 

 Усі ці функції взаємопов'язані та мають комплексний характер.

За  місцем у навчальному процесі  розрізняють попередній, поточний,

періодичний, підсумковий  види контролю.

 

Попередній  контроль здійснюють переважно з діагностичною метою перед

вивченням нової  теми або на початку уроку, семестру для з'ясування загального рівня  підготовки учнів з предмета, щоб  намітити організацію

їх навчально-пізнавальної діяльності.

 

Поточний  контроль використовують у повсякденній навчальній роботі. Він

полягає в систематичному спостереженні вчителя за навчальною діяльністю

учнів на уроці.

 

Мета  такого контролю — отримання оперативних даних про рівень знань

учнів і якість навчальної роботи на уроці та вирішення завдань управління навчальним процесом.

 

Періодичний (тематичний) контроль передбачає виявлення й оцінку знань та умінь учнів, засвоєних на кількох попередніх уроках, з метою визначення,

наскільки успішно  вони володіють системою знань, чи відповідають ці знання програмі.

Різновидом  періодичного є тематичний контроль, що полягає у перевірці та оцінюванні знань учнів з кожної теми і  спрямований на те, щоб кожен учень  належно засвоїв кожну тему. Така система дає змогу усунути  елементи випадковості при виведенні підсумкових оцінок, що трапляється, коли вчитель орієнтується лише на поточний контроль.

 

При тематичному опитуванні перед початком вивчення чергової теми усі учні мають бути ознайомлені з тривалістю вивчення теми (кількість занять); кількістю і тематикою обов'язкових робіт і термінами їх проведення;  питаннями, що виносяться на атестацію, якщо атестація проводиться в усно-письмовій формі, або орієнтованим завданням (задачами) тощо; терміном і  формою проведення тематичної атестації; умовами оцінювання. Якщо темою передбачено виконання учнями практичних, лабораторних робіт та інших обов'язкових практичних завдань, то їхнє виконання є обов'язковою умовою допуску учнів до тематичної атестації.

 

Перед учнями, які  не засвоїли матеріалу теми чи отримали бали на початковому рівні, ставиться вимога обов'язкового його доопрацювання; їм

надається для  цього необхідна допомога, визначається термін повторної атестації. Учень  має право на переатестацію також  для підвищення атестаційного балу.

 

Підсумкове  оцінювання здійснюється наприкінці семестру або навчального року.

Підсумкова  оцінка за семестр виставляється  за результатамитематичного оцінювання, а за рік — на основі семестрових  оцінок.

 

Змістом перевірки  рівня навчальних досягнень учня має бути не тільки виявлення суми засвоєних знань, умінь та навичок, а й сформованості й компетенції, тобто загальної здатності, що базується на знаннях, досвіді, цінностях, здібностях, набутих завдяки навчанню.

 

Ефективність контролю залежить від його організації: часу проведення самостійних і контрольних занять, їх частотності й послідовності, характеру самостійної роботи учнів (індивідуальної, групової, фронтальної), поєднання методів контролю і самоконтролю (усного, письмового, графічного, практичного, тестового), фіксації й оформлення даних контролю процесу навчання.

 

 

2.Проблема  відставання  учнів  у   навчанні.

Загалом приблизно 12,5% учнів мають труднощі у навчанні. 
На означення цього явища вживають поняття “неуспішність” і “відставання”.     

 Неуспішність  — невідповідність підготовки учнів вимогам змісту освіти, що фіксується через значний проміжок часу навчання (вивчення розділу, наприкінці чверті, півріччя).  

 Відставання  — невиконання учнями вимог або однієї з них, наявне на одному з проміжних етапів навчального процесу.  

 Неуспішність і відставання взаємозв'язані. В неуспішності синтезовані окремі відставання, вона є результатом процесу відставання. Загалом неуспішність може виявлятися у загальному і глибокому відставанні з багатьох предметів і тривалий час, частковому або стійкому відставанні з кількох складних предметів чи епізодичному відставанні з одного або кількох предметів.   

 Відставання учня у  навчанні визначають на підставі  його невміння усвідомити суть, трудність завдання, намітити план  його вирішення, пасивності й неуважності на уроці, коли відбувається пошук рішення, байдужості до результатів своєї навчальної діяльності, нездатності адекватно оцінити свою роботу, відсутності самоконтролю у навчанні. Часто такий учень не може пояснити мету виконуваного ним завдання, хаотично, не дотримуючись правил, діє під час його виконання, не знає, як перевірити одержаний результат, не може відтворити визначення понять; не розуміє тексту. 
  

 Причини відставання у навчанні зводять до таких груп: 
— біопсихічні (спадкові особливості, задатки, здібності, особливості характеру); 
— недоліки фізичного ma психічного розвитку (слабке здоров'я, нерозвинута пам'ять і мислення, нерозвинуті навички навчальної праці); 
— недостатній рівень вихованості (немає інтересу до навчання, почуття обов'язку, слабка сила волі, недисциплінованість); 
— недоліки в діяльності школи (відсутність у класі атмосфери поваги до знань, недоліки в методиці викладання, недостатня організація індивідуальної і самостійної роботи учнів, байдужість і слабка підготовка вчителя); 
— негативний вплив сім'ї (погані матеріальні умови життя сім'ї, негативне ставлення батьків до школи і навчальної діяльності дітей, відрив дітей від навчальної праці та ін.).  

 

 Серед загальних причин неуспішності навчання виділяють:

• уніфікованість системи навчання, однаковий для всіх зміст освіти, що не задовольняє потреби дітей; стереотипність у методах і формах навчання, вербалізм, недооцінка емоцій у навчанні;
• невміння визначити мету навчання, налагодити ефективний контроль за його результатами;
• зневажливе ставлення до розвитку учнів, практицизм, орієнтація на зубрячку.