Особливості монологічного мовлення

1

Зміст

Вступ………………………………………………………………….2

1. Поняття та особливості монологічного мовлення……………3-4

2. Розвиток зв’язного монологічного мовлення учнів початкової школи……………………………………………………………..5-10

3. Варіанти творчих завдань з розвитку зв’язного монологічного мовлення дітей на уроках в початковій школі………………..11-14

Висновки………………………………………………………...15-16

Список використаної літератури

Вступ

Однією з найважливіших і актуальних  проблем сучасної методики викладання української мови в початкових класах є проблема розвитку мовлення молодших школярів.

Розвиток  зв’язного мовлення ─ провідний принцип навчання рідної мови в початкових класах. Він охоплює всі сторони мовленнєвої діяльності учнів. Робота над правильною вимовою, чіткістю й виразністю усного мовлення, над збагаченням словника, правильним і точним вживанням слова, над словосполученням і зв’язним висловлюванням, над орфографічно грамотним письмом має стати основою кожного уроку.

Формування, розвиток навички мовленнєвої діяльності передбачає роботу над побудовою діалогічних і монологічних висловлювань — усних і письмових.

Монологічне мовлення  значно складніше за діалог, тому вчитель повинен ввести учнів у мовленнєву ситуацію, навчити в ній орієнтуватися, створити такі умови, які б викликали в учня бажання розказати про побачене, почуте, прочитане.

Оскільки дане питання є досить важливим для розгляду, мною було обрано наступну тему реферату - «Розвиток зв’язного монологічного мовлення дітей на уроках в початковій школі».

Метою написання даної роботи є доведення важливості розвитку зв’язного монологічного мовлення учнів молодшої школи, викладення власного досвіду при роботі з учнями на уроках.

Керуючись обраною темою та метою, визначено наступні завдання:

            опрацювати науково-методичну літературу з даної теми;

            з’ясувати роль вчителя у розвитку зв’язного мовлення учнів;

            визначити та описати можливі творчі завдання для школярів. 

1.                 Поняття та особливості монологічного мовлення.

Одним з видів мовлення є монологічне. Воно посідає значиме місце у спілкуванні. Нам цікаво зі співрозмовником, який вміє емоційно переказати якусь історію, описати пригоду чи подію, розповісти жарт.

Ці вміння роблять привабливою людину для інших. Монологічне мовлення дозволяє урізноманітнити спілкування, зробити його захоплюючим та насиченим. Якщо у педагогічній комунікації прикладами монологу є доповідь, лекція, пояснення вчителем нового матеріалу, то у повсякденній – це виклад цікавих історій, фактів біографії, оповідь притч, жартів, анекдотів, опис неординарних життєвих випадків, інцидентів, розповідь про події, які відбулись.

Вміння захоплююче переповідати різноманітні ситуації притягує співрозмовників. У людини, яка вміє вільно та невимушено користуватись монологічним мовленням, зазвичай багато слухачів, а відтак, друзів.

Основною формою монологічного мовлення є розповідь. Це послідовний систематизований виклад інформації, який використовують для дохідливого, емоційного опису завершеної події. Крім розповіді, виділяють інші форми монологічних висловлювань.

Залежно від характеру логіко-синтаксичних зв’язків розрізняють опис, роздум (міркування),  повідомлення, оцінку і доказ. Усі вони відрізняються структурою організації та рівнем складності.

Неподільною структурною одиницею монологічного мовлення є текст. Його композиційна структура включає зачин (початок розповіді); основну частину (розгортання думки чи подій); висновок (кінець розповіді). У зачині мовець використовує фрази, спрямовані на залучення уваги слухача, а також вказує предмет і мету розповіді.

Основна частина розкриває тему. Її цілісність досягається завдяки зв’язку між фразами і побудови, інформації відповідно до логічної послідовності. Так, у розповіді логічною основою буде хронологічна послідовність подій, в описі – ступінь важливості ознак. Завершення монологу, висновок – це коротке, стисле узагальнення сказаного в основній частині.

Вміння правильно будувати монолог, враховуючи вимоги до його структурного оформлення належать до групи композиційно структурних умінь. Л. Варзацька та Л. Шевченко виділяють також інформаційно-змістові, граматико-стилістичні та редакційні уміння. Інформаційно-змістові полягають у здатності доступно і зрозуміло донести інформацію до співрозмовника. Граматико-стилістичні зводяться до вибору форми та стилю комунікативного висловлювання.

Якщо аналізувати монологічне мовлення у контексті міжособистісного спілкування, то потрібно вказати на такі властивості монологічних комунікативних умінь, як логічність і зв’язність викладу думок, відносна завершеність у змістовому плані, комунікативна вмотивованість, спрямованість на співрозмовника. Крім цих ознак, будь-яке монологічне висловлювання характеризується цілеспрямованістю, неперервністю, виразністю, самостійністю, граматичним оформленням та творчим використанням мовленнєвих засобів.

Монологічне мовлення - це організований різновид мовлення. Той, хто говорить, наперед планує або програмує не лише окреме слово, речення, а й весь процес мовлення, весь монолог загалом, іноді подумки, а іноді у вигляді запису-плану або конспекту.

Монологічне мовлення у своїх розгорнутих формах вимагає певної підготовки, яка полягає в попередньому добиранні змісту, чіткому плануванні та відповідному словесному оформленні.

2. Розвиток зв’язного монологічного мовлення учнів початкової школи.

Перехід від участі в розмові, яка підтримується і спрямовується співрозмовником, до самостійного монологічного більш або менш розгорненого висловлювання протікає у дітей дуже складно. Учні початкових класів тривалий час затримуються на такому етапі, коли їхнє мовлення вже не є тільки відповідями на питання, проте ще й не являє собою цілої розповіді. У цей період для того, щоб висловити свої думки у словесній формі, школярі потребують постійної допомоги вчителя.

Труднощі оволодіння монологічним мовленням зумовлені рядом причин. Певне значення має недостатня сформованість діалогу. Не вміючи повно відповісти на запитання, недостатньо володіючи побудовою речень, учень не може перейти до висловлювання власних думок.

Замість зв'язної розповіді від учня часто можна почути лише дуже бідні на деталі, малорозгорнуті, фрагментарні висловлювання, які складаються із логічно необ'єднаних частин. Ситуація не змінюється і в тих випадках, коли діти мають достатній словник, запас знань і уявлень, необхідних для розкриття нескладної, доступної їм теми. Розповідь дитини складається з окремих фрагментів, розташованих таким чином, що вони не складають єдиного цілого. Вербальне оформлення розповіді учня характеризується надмірною стислістю та бідністю.

Учням початкових класів, важко користуватись монологічним мовленням, ще й тому, що їх мовленнєва активність слабка і швидко вичерпується.

У монолозі конкретизація і характер розвитку теми залежить від самої дитини і не підтримується зовні. Через недостатність волі дитина часто не може розгортати таку діяльність. При введенні додаткових наочних засобів, які конкретизують запропоновану тему і підвищують інтерес до неї, змінюється ставлення учнів до завдання і, відповідно, характер його виконання.

В дослідженні Л.В. Занкова і М.Ф. Гнєзділова було встановлено, що в учнів другого класу кількість слів в оповіданнях за серією малюнків в середньому в 2,5 рази більша ніж в розповідях на задану тему. Автори пояснюють це тим, що наявність  малюнків  підтримує  і   конкретизує завдання, сприяє реалізації теми, завдяки чому розгорнутість розповіді зростає.

Мовленнєва активність може бути посилена або послаблена не лише характером завдання, наявністю чи відсутністю наочності, але й емоційними моментами. Мовлення учня на уроці стимулюється не його власними потребами, а вимогами вчителя. Завдання вчителя не викликають у дітей емоційного ставлення, а це ще більше знижує їхню мовленнєву активність.

Розвиток монологічного мовлення можна розглядати не тільки з точки зору формування у дитини уміння щось розповісти, але й з точки зору здатності сприймати мовлення іншого. Розуміння монологічного мовлення дитиною залежить від складності теми, емоційної насиченості розповіді, від здатності учня довільно сприймати чуже мовлення, не відволікаючись слідкувати за розгортанням повідомлення.

Дослідження І.Г.Єременка показали, що основна маса учнів всіх класів школи може сприймати монологічне мовлення в першу половину уроку, протягом приблизно 20 хвилин, окремі школярі - не більше 5-10 хвилин...

Монологічне мовлення викликає у дитини деякі труднощі:

1. Втрачаються звичні для неї спонукальні мотиви діяльності (діалогічне мовлення не викликає сумнівів у своїй потребі). Учнівські висловлювання часто недостатньо вмотивовані. Учні не розуміють для чого будувати монолог, отже втрачається смисл спілкування.

2. Теми для дитячих висловлювань пропонує вчитель. Тому учням важко увійти в задум, сприйняти його як власний. Вони звужують або розширюють її, або ж зовсім не говорять за заданою темою.

3.Серйозно заважає в оволодінні процесом творення тексту недосконалість граматичної структури мовлення. У молодших школярів переважають непоширені одноманітні речення плану: зайчик сірий, зайчик біжить. Їм важко об’єднати в одному реченні ознаку і присудок, бо недостатньо володіють відповідними мовними засобами.

Щоб навчити дітей викладати свої думки і почуття, треба сформувати чотири групи узагальнених умінь зв’язного мовлення:

1) інформативно-змістові;

2) структурно-композиційні; граматико-стилістичні;

4) редагування. Вони співвідносяться з основними етапами творення тексту.

Інформативно-змістові уміння допомагають побудувати зміст повідомлення, включають уміння орієнтуватись в умовах спілкування, добирати для нього необхідний матеріал.

Орієнтуватися в ситуації спілкування – це значить з’ясувати, для чого створюється висловлювання (повідомити щось чи вплинути на співбесідника), для кого воно призначене (знайомому, незнайомому, одному, багатьом). Якщо умови зрозумілі, будувати висловлювання неважко.

Керуючись даною інформацією вчитель повинен ввести учнів у мовленнєву ситуацію, навчити в ній орієнтуватися, створити такі умови, які б викликали бажання розказати про побачене.

Крім того треба передбачити такі прийоми, які б спонукали малого автора задуматися, як слухач (читач) буде сприймати його висловлювання. Це виховує стійкий інтерес до роботи над твором.

Перед початком роботи над складанням висловлювання мовець повинен добре продумати тему висловлювання (те, про що розповідатиме) і основну думку (відповідь на поставлене темою питання (для чого розповідати)), інакше мовлення стане беззмістовним, не буде служити меті спілкування. Хід думки, добір варіантів для її вираження у відповідному стилі дасть можливість автору зрозуміти, як його мовлення сприйме адресат.

Щоб розкрити тему, основну думку висловлювання треба вміти добирати матеріал для висловлювання і користуватися ним у творчій праці. А для цього треба вчити дітей спостерігати, помічати в предметах найістотніше, їх ознаки; прищепити навики самостійної роботи з книгою, картиною, навчити фіксувати спостереження, враження, роздуми.

Зібраний для висловлювання матеріал треба вміти систематизувати.

Це складне вміння включає ряд мислительних операцій:

1) аналізувати відібраний матеріал, відбирати найбільш необхідне для розкриття задуму;

2) групувати зібране, пов’язуючи факти, думки в окремі частини, визначити послідовність розташування цих логічно завершених частин;

4) продумувати смислові зв’язки між частинами тексту і сусідніми реченнями та знаходити для цього відповідні слова;

5) виділяти особливо значимі для висловленої думки слова.

Ці способи мовленнєвої діяльності називаються структурно-композиційними.

Зібраний і систематизований матеріал може бути викладений по-рідному: у формі розповіді, опису и міркування. Це залежить від того, які завдання стоять перед мовцем.

У житті ми користуємося різними стилями, і у свідомості формуються принципи відбору відповідних мовних засобів. Діти теж розуміють, що на уроці слід говорити по-іншому, ніж вдома, вміють відрізнити художню книжку від підручника, газетної чи журнальної статті, тому звикають у своєму мовлені підпорядковувати мовні засоби у залежності від змісту висловлювання ситуації. Уміння добирати відповідні лексичні, граматичні та інтонаційні засоби для вираження думки називаються граматико-стилістичними.

Критика власного тексту, за висловом психологів, є рушійною силою в оволодінні монологом. Діти на перших порах навчання творячи власний текст, не помічають пропусків головного у змісті висловлювання, порушення логічної послідовності, невиправданих повторень тих самих слів, одноманітних речень. Потрібно систематично виробляти у них звичку до свідомого контролю за якістю свого висловлювання. Вміння редагувати власний текст.