Держава та право Стародавнього Вавилона

 
ТЕМА  З

Держава та право Стародавнього Вавилона

  3.1.  Виникнення й основні  етапи розвитку  Стародавнього Вавилона

Вавилонська держава виникла на початку II тис. до Р. X. в Азійському межиріччі Тигра та Євфрату в Месопотамії. Назву отримала від головного м. Вавилон (поблизу нинішнього м. Хілли в Іраку). На цій території спочатку розташовувалися невеличкі міста-держави, в яких ще довго зберігалися пережитки родоплемінної організації. Перші правителі невеличкого Вавилонського царства здійснювали обережну політику. Вони укладали союзи із сильними сусідніми державами - Ларсою, Ісіном, Марі — і при цьому доволі точно обирали найвигіднішого партнера. Перші п'ять вавилонських царів змогли значно розширити власні володіння, але рівня своїх союзників не досягай. Ситуація змінюється за шостого царя Вавилона - Хаммурапі, котрий був одним із найвідоміших політиків стародавнього світу. Він правив Вавилоном у 1792-1750 рр. до Р. X. Зійшовши на трон невеликого царства, Хаммурапі закінчив свої дні повелителем величезної за тогочасними 20 

мірками держави, котра охоплювала основну  частину Межиріччя. Проіснувала держава до 539 р. до Р. X., коли була завойована іранським царем Кіром і втратила свою незалежність.

  Історія Стародавнього Вавилона поділяється на чотири основні періоди:

1. Старо-Вавилонське царство (1894-1518 рр. до Р. X.);
2. Касситський період (1518-1204 рр. до Р. X.);
3. період політичного ослаблення (1204-626 рр. до Р. X.);
4. Ново-Вавилонське царство (626-539 рр. до Р. X.).

  3.2. Суспільний лад  і правове становище  населення Стародавнього Вавилона

  Суспільство поділялося на дві групи - вільнихДперебували під охороною закону) та рабів (як і худоба, вважалися майном та ними цілком розпоряджався господар).

  Вільні  люди, незалежно від свого економічного становища, поділялися на дві групи, що різнилися правами. Одні були повноправними "синами мужа" (авілум), а другі — "підпорядковані" (мушкену). Останні були власниками та частково навіть рабовласниками, але обмежувались у своїх правах. Серед учених поки що немає єдиної думки про те, який критерій було покладено в основу поділу вільних людей. Одні вважають, що мушкену були напіввільними пролетаріями, інші — що вони були етнічною групою (шумерами), ще інші - що це були люди, котрі перебували на царській службі та втратили зв'язок з общиною, деякі - що це були простолюдини, а не привілейовані верстви суспільства.

  Нижчий  прошарок суспільства утворювали раби. Джерелами рабства були: військовий полон, боргове рабство, продаж батьками в рабство дітей, віддання в рабство злочинців. До рабів ставилися як до худоби: їх таврували, відрубували їм вуха, карали на розсуд господаря (аж до смертної кари), приносили в жертву, примушували робити найтяжчу роботу. Раби не мали права виступати свідками в суді, їх могли продати, закласти тощо. Раби поділялися на царських, храмових, приватних. Отже, в Стародавньому Вавилоні існувало рабовласницьке суспільство, хоча рабство й не мало класичного характеру.

3.3. Державний лад  Вавилона

  За  формою правління  Стародавній Вавилон був монархією за типом східної теократії, що характеризувалася необмеженою владою божественного правителя. На чолі всього державного механізму був лугаль, або патесі-лугаль. У його руках зосереджувалась уся влада, йому належали всі найвищі державні повноваження.

21

 

Правитель очолював державний апарат, був верховним  воєначальником і найвищим суддею. Особа правителя обожнювалася. Царська влада мала деспотичний характер, і цар міг втручатися в усі відносини між підданими, навіть у їхнє особисте життя.

 У розпорядженні  правителя перебував розгалужений апарат управління з великою кількістю посадовців. Центром управління був палац правителя. Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тож у руках одних і тих же урядовців зосереджувалось управління як країною загалом, так і палацом. Довіреною особою та першим помічником правителя був дворецький, котрого у Вавилоні називали "нубанда". Зазвичай, це був найближчий родич правителя. У його руках зосереджувались усі важелі управління державою. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, іригаційними спорудами, фінансами, господарськими роботами. За повноваженням після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії та охорони, радники царя, воєначальники. Всі вони були не тільки царськими придворними урядовцями, але й вищими службовими особами в державі. Містами управляли намісники царя. На місцях управління здійснювали органи общинного самоврядування, що наділилися адміністративними, судовими та фінансовими повноваженнями. За здійснення своїх повноважень посадовців наділяли землею, що могла передаватись у спадок.

  Збройні сили формували з добірних частин, які охороняли правителя й ополчення. Царська охорона формувалася з професійних воїнів (редум, баїрум), які за свою службу отримували в користування майно "ілку". Таким майном (полем, садом, будинком) воїн володів і користувався, але не мав права його продати чи обміняти. Для управління військами створювався спеціальний апарат, який очолював сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники колісниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових посадовців розрізняли начальників певних загонів, молодших воєначальників, командирів сотень, десятків, п'ятірок.

Суд не був  відокремлений від адміністрації. Верховним суддею був правитель, який сам міг розглядати будь-яку справу, а також скарги на рішення решти суддів. Значні судові повноваження мав нубанд і представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Існували жрецькі та храмові суди. В епоху Хаммурапі виникають професійні судді, котрих призначав правитель. Вони здійснювали судочинство колегіально—по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання й були порадниками суддів. Оскарженню підлягали лише рішення місцевих судів. 22 

3.4. Реформи Хаммурапі

  За  правління Вавилоном Хаммурапі (1792-1750 рр. до Р. X.) відбувається значне піднесення держави. Швидко розвиваються товарно-грошові відносини, приватні рабовласницькі господарства, централізується держава та зміцнюється царська влада, розвивається право. Ці досягнення значною мірою були зумовлені тими реформами, котрі здійснив цей правитель.

Економічна  реформа:

• заборона продавати землі общинників;
• скасування стягнення податків із селян зерном, маслом, вовною 
  та запровадження податку сріблом;
• обмеження лихварства (до 20 % сріблом);
• обмеження терміну боргової кабали трьома роками;

 

• скасування  накопичених у країні боргів (кілька разів). 
  Адміністративна реформа:

• упорядкування й удосконалення центрального апарату;

  — створення відомств, серед яких провідне місце посіли військове, фінансове та відомства громадських робіт;

• поділ усієї країни на області, якими почали керувати царські 
  чиновники;
• на чолі міст поставлено призначених царем керівників, котрі 
  забезпечували збір податків, мобілізацію населення на громадські 
  роботи, в ополчення та ін.

Судова  реформа:

• обмеження судових функцій храмів і общин;
• передання основних судових функцій посадовим особам 
  на місцях;
• запровадження у містах, так званих, царських судів, які діяли 
  колегіально.

Релігійна реформа:

• культ єдиного бога - Мардука;
• царську владу проголошено божественною, тому вона встановлює 
  згоду між людьми.

  3.5. Загальна характеристика  Законів Хаммурапі:  історія віднайдення пам'ятки, структура, принципи

  Закони  Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до Р. X. Причинами їх появи були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві. Текст Законів Хаммурапі був знайдений французьким

23

 

ученимЖ.-Ж. де Морганом (1857-1924) у 1901 р. під час розкопок на місці столиці стародавнього Елама—м. Сузи (неподалік від Перської протоки), куди він, очевидно, був вивезений еламитянами як воєнний трофей. Закони були вирізьблені архаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Сьогодні цей стовп зберігається в Луврі (м. Париж). Текст Законів складається з прологу, 282 статей (нумерацію статей введено дослідниками) і епілогу. У структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділу на "цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені процесуальним нормам, 6—126 —майновим відносинам, 127—195 — шлюбно-сімейному праву, 196-214 — покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці. У Законах Хаммурапі яскраво відображені основні риси стародавнього примітивного права:

• юридичне закріплення станового поділу суспільства, нерівності 
  людей і рабовласництва;
• казуїстичність (кожна норма регулює конкретні правовідносини, 
  а загальних норм немає);
• наявність великої кількості прогалин у праві;
• порівняно низький рівень розвитку юридичної техніки (багато 
  норм сформульовано нечітко чи суперечливо);
• зв'язок з релігією (релігійні клятви, ордалії впливають на доволі 
  багато законів);
• переважання кримінально-правових норм над цивільно-право 
  вими, жорстокий і примітивний характер покарань.

  У юридичній літературі Закони Хаммурапі  одні дослідники розглядають як збірник чинного на той час права, інші -як юридичний трактат, який відображає картину ідеальної справедливості, деякі -як звіт царя Хаммурапі перед Богом про свою діяльність та ін. Із них найбільш обгрунтованою, очевидно, є перша зі згаданих думок позиція. Власне закони справили значний уплив на формування пізніших пам'яток права Стародавньої Передньої Азії.

  3.6. Право власності  та зобов'язальне  право в Законах  Хаммурапі

  Закони  Хаммурапі не містять загального поняття права власності. Та їхній зміст свідчить про те, що існували й охоронялися правом різні форми права власності, зокрема: царська, храмова, общинна, приватна. Об'єктами права власності могли бути: земля, сад, дім, раби й інше майно. Особливий правовий режим був у, так званого, майна

24 

"і/Іку". Таке майно (поле, сад, будинок) надавав цар своїм воїнам ш умов їхньої обов'язкової служби. Воїн володів і користувався майном "ілку", але не мав права його продати, обміняти, заповідати, оплачу-нати ним борги, використати як викуп з полону тощо. Згідно із Законами X аммурапі, якщо хтось купив поле, сад, дім, волів, овець, подарованих рсдуму, баїруму (тобто воїну) царем, то така купівля вважалася недійсною, продане майно повертається назад воїну, а покупець втрачає заплачене за нього срібло (статті 35-37).

  Значна  увага приділялася власності на раба. Людина, що вивела Іа міську браму чужого раба чи сховала раба-втікача, засуджувалася до страти (ст. 15). Цирульникові, що видалив рабу тавро, відрізали пальці (ст. 226). За заподіяння шкоди рабові належало сплатити половину, а за вбивство - повну його вартість (ст. 199).

  Багато  статей (статті 232,241,244,247,254,259 та ін.) присвячені ніхисту приватної власності. Посиленими санкціями захищалася царська власність (статті 6,8 тощо).

  Оскільки  в Стародавньому Вавилоні існував  інтенсивний цивільний обіг, то в Законах Хаммурапі було багато норм, які регулювали зобов'язальні відносини, їхній зміст свідчить І Іро те, що існувало дві основні підстави для виникнення зобов'язань— укладання договору та завдання шкоди. Закони врегульовували І акі види договорів: купівлі-продажу, оренди, позики, міни, найму, поклажі, доручення, перевезення та ін. Усі угоди поділялися на дві групи:

1. пов'язані з відчуженням речі (купівля-продаж, дарування, 
   спадок тощо), які вимагали обов'язкового дотримування певних 
   І Іравил (письмова форма, клятва, свідчення свідків тощо);
2. без відчуження речі.