Проблеми регіональної економіки

Понад 7 % (3,5 млрд. грн.) загального обсягу доходів від надання послуг зв’язку було отримано підприємствами галузі зв’язку, що належать до сфери управління Мінтрансзв’язку. Найбільш динамічно зростали доходи від надання послуг із передачі даних і доступу до мережі Інтернет (132,6 %), поштового зв’язку (111,5 %) та передачі-прийому телерадіомовлення, радіозв’язку (106,6 %).

На розвиток галузі операторами  усіх форм власності в основний капітал було спрямовано близько 6,4 млрд. грн. інвестицій, з них 160 млн грн. –підприємствами галузі зв’язку, що належать до сфери управління Мінтрансзв’язку. Кошти переважно спрямовувалися на підвищення ємності мереж, упровадження ІТ-систем для розвитку нових сервісів і підготовки до впровадження нових технологій «третього покоління», розвиток широкосмугового доступу до мережі Інтернет (у тому числі безпроводового).

Рівень проникнення  рухомого (мобільного) зв’язку (до загальної кількості населення) на кінець 2010 року становив близько 118,5 % (54,3 млн користувачів рухомого (мобільного) зв’язку), тоді як рівень проникнення фіксованого телефонного зв’язку – 28,3 % (близько 13 млн абонентів фіксованого зв’язку).

Кожен третій українець  є користувачем мережі Інтернет. Рівень проникнення широкосмугового доступу до мережі Інтернет становив 14,6 % загальної кількості сімей в Україні проти 13,7 % минулого року. П’ята частина українських сімей користується послугами кабельного телебачення. На сьогодні в Україні побудована мережа цифрового телерадіомовлення в 11 обласних центрах і в м. Сімферополі. Цифрове мовлення вже ведеться у м. Києві та Київській області, м. Житомирі, м. Одесі й Одеській області.

У 9 містах (обласних центрах) України, а саме Дніпропетровську, Львові, Чернігові, Вінниці, Запоріжжі, Миколаєві, Тернополі, Ужгороді, Чернігові, а також у Сімферополі здійснено організаційно-технічні заходи, проведено тестування цифрового обладнання та каналів доставки пакета програм [7].

Серед основних пріоритетів  розвитку галузі зв’язку є такі: впровадження цифрового телебачення, інформатизацію сільських шкіл, а також перехід на сучасні технології радіомовлення, зокрема – впровадження ефірного мовлення.

2.2 Комплекс соціальної інфраструктури

Соціальна інфраструктура – це комплекс закладів, установ і підприємств сфери послуг та сфери господарства, що виконують специфічні суспільні функції, безпосередньо спрямовані на задоволення особистих матеріальних і духовних потреб людей з метою підвищення їх життєвого рівня. Потреби в матеріальних, соціальних і культурних послугах слід розглядати як єдину систему, в якій кожна зі складових частин займає певне місце і перебуває в тісній діалектичній єдності з усіма іншими [17, 414–415].

До галузей соціальної інфраструктури відносять: торгівлю в тій її частині, що здійснює реалізацію продукції, громадське харчування, житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування населення, пасажирський транспорт і зв’язок, що обслуговує населення і невиробничі галузі; освіту й охорону здоров’я; фізкультуру і спорт; туристично-екскурсійні організації; соціальне забезпечення; культуру і мистецтво; масову інформацію; науку і наукове обслуговування; підготовку кадрів; кредит і державне страхування; органи державного управління і громадських організацій [18, 196].

У культурно-освітньому комплексі об’єднані області прикладання суспільної праці, пов’язані з відтворенням людини, відновленням її працездатності і зміцненням здоров’я, а також забезпечення інтелектуального, духовного і фізичного розвитку. Для цього комплексу характерне переважання безплатних послуг над платними, їх загальнодоступність, творча спрямованість. Галузі цього комплексу найбільш насичені висококваліфікованими кадрами і є важливим фактором підвищення продуктивності праці у всіх сферах господарського і культурного життя [17, 416].

На початок 2011 навчального року в Україні працювало 19,8 тис. шкіл, у яких навчалося понад 5,1 млн учнів. Більше половини учнів денних шкіл навчаються українською мовою, решта вивчає українську мову як предмет (Додаток В). Друга половина учнів денних шкіл навчається російською мовою, є також школи з молдовською, угорською, польською, румунською та кримсько-татарською мовами навчання.

У країні готує фахівців 881 заклад вищої освіти різних рівнів акредитації: університети, академії, інститути, консерваторії (музичні академії), коледжі та технікуми. Якщо два десятиліття тому всі навчальні заклади були державними або комунальними і фінансувалися переважно з державного бюджету, то тепер появилися ВНЗ приватної форми власності. Їх частка становить понад 20 % у галузі. На початок 2010–2011 н.р. в Україні нараховувалося 369 ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації; 197 університетів, 62 академії, 109 інститутів та 1 консерваторія. Серед них статус національних присвоєний 109 ВНЗ. Вища школа України нараховує майже 2,5 мільйонів студентів [7].

Рівень розвитку галузей  соціальної інфраструктури значно відстає  від сучасних вимог суспільства. Матеріальна база галузей цього  комплексу становить лише 48–50 % нормативного рівня. Понад 7 млн жителів України стоять у черзі на одержання житла. У складному становищі перебуває медичне обслуговування населення, скоротилась середня тривалість життя, зменшилась народжуваність, поглиблюються процеси депопуляції населення країни.

Рівень освіти значно відстає від освітнього потенціалу розвинених країн, значна кількість структур культури і мистецтв узагалі втратила попередні масштаби діяльності й творчості. Знижується інтелектуальний потенціал суспільства.

Держава має створювати сприятливі умови розвитку галузей соціальної сфери, виходячи з таких принципів:

• забезпечення державної підтримки розвитку галузей соціальної інфраструктури на рівні, що дає можливість населенню одержувати послуги в обсягах, що гарантують нормальні умови життєдіяльності;
• максимального залучення недержавних коштів на утримання і розвиток установ соціально-культурного призначення;
• комерціалізації соціальної інфраструктури, діяльності її установ, яка має здійснюватися лише за умови, що впровадження тут ринкових відносин не завдасть шкоди суспільству.

Особливості розвитку комунального господарства зумовлюються специфікою цього об’єкта, що пов’язана із загальнодоступним і загальноекономічним характером споживання його продукції, а звідси – з фінансуванням переважно за рахунок державного бюджету. Стосовно цієї галузі важливо забезпечити економне витрачання в житлово-комунальному господарстві питної води, електро- і тепло енергії, газу тощо; випереджаючий розвиток комунального господарства в сільській місцевості, розвиток міського пасажирського електротранспорту та санітарної очистки населених пунктів; поетапний перехід на бездотаційну роботу підприємств і установ житлово-комунального господарства.

Основні напрями розвитку торгівлі полягають у сприянні створенню регіональної структури торгівлі та громадського харчування, формуванні структури роздрібного товарообороту, яка б забезпечила максимальне наближення фактичного споживання до раціональних норм з непродовольчих товарів та фізіологічних норм з продуктів харчування. Ефективність цих перетворень, у свою чергу, залежить від реформування власності на підприємствах роздрібної й оптової торгівлі та громадського харчування.

Розвиток побутового обслуговування має здійснюватися з урахуванням постійного скорочення фізичних обсягів побутових послуг через неспроможність населення їх оплачувати. Це передбачає необхідність розробки відповідних програм щодо забезпечення підприємств служби побуту обладнанням з метою створення розгалуженої мережі малопотужних підприємств, які формували б завершену інфраструктуру в кожному мікрорайоні, місті, селі, а також щодо запровадження необхідних економічних стимулів для розвитку побутового обслуговування на селі.

Для вирішення  цієї проблеми державна підтримка розвитку побутового обслуговування на селі має здійснюватися в такий спосіб: прирівнювання підприємств служби побуту при оплаті електроенергії до сільськогосподарських споживачів; зниження чи звільнення від податку на добавлену вартість, на прибуток соціально необхідних видів послуг; зменшення ставок орендної плати. Оскільки ці підприємства є комунальною власністю і всі платежі вносяться до місцевих бюджетів, регулювати ці питання повинні місцеві органи влади.

Розвиток освіти і культури має забезпечити досягнення показників освітнього рівня населення розвинених країн, а в найближчий час задовольняти потреби галузей суспільного господарства у кваліфікованих працівниках та спеціалістах відповідно до структурної переорієнтації.

Основними джерелами  фінансування освіти та культури залишаються кошти державного та місцевих бюджетів. Поряд з цим мають створюватися умови для подальшого залучення до сфери освіти та культури додаткових недержавних джерел фінансування [17].

2.3. Туристично-рекреаційний  комплекс

Відпочинок людини у  спеціальній літературі називається  рекреацією, а її поведінка, направлена на задоволення своїх потреб у відпочинку, лікуванні, компенсації життєвої енергії, – рекреаційною діяльністю. В окремих країнах склались потужні комплекси відпочинку, курортного лікування, туризму. Такі комплекси одержали назву рекреаційних.

Багатофункціональний  рекреаційний комплекс можна умовно поділити на три групи: 1) лікувально-оздоровчий (санаторно-курортне лікування та оздоровлення); 2) пізнавальний (туризм); 3) економічний (регенерація робочої сили, сфера  господарчої діяльності).

Україна має всі необхідні  умови для розвитку рекреаційного  комплексу. У країні є лікувально-оздоровчі, спортивні(туристичні), пізнавальні системи комплексу. У нас багато рекреаційних ресурсів: бальнеологічних (мінеральних вод, грязей), кліматичних, ландшафтних, пляжних, пізнавальних. В Україні є великі запаси лікувальних грязей. Особливе місце мають унікальні ресурси озокериту Бориславського родовища у Львівській та Івано-Франківській областях. Серед мулисто-сульфідних значними є Куяльницьке та Шаболатське (Одеська область), а також Чократське (Крим) родовища.

У рекреаційних потребах населення провідне місце належить відпочинку на природі. Тому важливим ресурсом є лісова рослинність. Лісолікувальні ресурси в Україні розподілені  досить нерівномірно. Більше за все лісових масивів у Південно-західному районі, де формування рекреаційних районів спирається саме на цей фактор.

Територіальна структура  рекреаційного комплексу України  складається з багатьох ланок (Додаток Г). Первинною ланкою цього комплексу є санаторії, пансіонати, будинки і бази відпочинку, туристичні бази. Окремо розміщені санаторії, пансіонати, бази створюють рекреаційні пункти. Населений пункт з кількома рекреаційними пунктами називається курортом. Курортом також може називатися частина великого міста, в якій сконцентровані рекреаційні пункти: санаторії, бази тощо (наприклад, в Одесі – курорти Аркадія, Великий Фонтан, Чорноморка).

Сукупності рекреаційних пунктів і курортів, що використовують означену територію і розміщену  на ній інфраструктуру створюють рекреаційні райони. Група рекреаційних районів створює рекреаційний регіон (наприклад, Кримський, приморські території Одеської або Миколаївської областей). Рекреаційні райони завдяки транспортним і функціональним зв’язкам створюють рекреаційні зони. Наприклад, Центральноукраїнська, узбережжя Чорного і Азовського морів [15, 254–259]..

В Україні діє 45 курортів загальнодержавного та міжнародного значення і 13 курортів місцевого значення; є  понад 400 санаторіїв, що можуть прийняти на лікування понад 600 тис. відпочиваючих (Табл. 2.4). Існує перелік та межі 265 територій, які резервуються для організації зон лікування, відпочинку і туризму. Найбільшою популярністю у населення користуються райони Південного берега, включно з Гірським Кримом, узбережжя Чорного і Азовського морів та Карпати [7].

Таблиця 2.4

Кількість санаторно-курортних (оздоровчих) закладів [7]

У структурі рекреаційного  комплексу України найорганізованішим є санаторне лікування. Разом з установами відпочинку та лікувальними пансіонатами за кількістю місць воно становить 63,0 %; туризм становить 3,3 %, санаторії-профілакторії – 3,9, решта – 29,8 % припадає на оздоровчий відпочинок у всіх його проявах [15, 254–259].