Франчайзинг як особлива форма організації бізнесу

Франчайзі зобов'язується продавати цей продукт чи послуги по заздалегідь визначених законах і правилах ведення бізнесу, що встановлює франчайзер. В обмін на здійснення всіх цих правил франчайзі одержує дозвіл використовувати ім'я компанії, її репутацію (гудвіл), продукт та послуги, маркетингові технології, експертизу, і механізми підтримки. Таким чином, виконання вимог франчайзера не є недоліком, навпаки, дотримання правил означає, що франчайзі має прекрасну можливість отримати прибуток. Щоб одержати такі права, франчайзі робить первісний внесок франчайзеру, а потім виплачує щомісячні внески. Це свого роду оренда, тому що франчайзі ніколи не стає повним власником товарного знаку, а лише має право використовувати товарний знак на період виплати щомісячних внесків. Суми цих внесків обмовляються в франчайзинговому договорі і є предметом переговорів. Франчайзинговий пакет (повна система ведення бізнесу, передана франчайзі) дозволяє відповідному підприємцю вести свій бізнес успішно, навіть не маючи попереднього досвіду чи знань в даній галузі.

Для компаній франчайзинг - це спосіб поширення бізнесу. Для підприємців  франчайзинг - це один з шляхів стати  власником бізнесу. На зростаючих ринках, таких як Україна, франчайзинг є  швидким способом навчання підприємців  практичним стандартам, що необхідні, щоб вести прибутковий бізнес [11, ст. 34].

Отже, один із засобів організації  нового підприємства — вкласти капітал у франшизу чи ліцензію, яка дає можливість використовувати торгову марку крупнішої або відомішої компанії та продавати її товари чи послуги в певному регіоні.

Франшиза — явище не нове. Воно виникло у XIX ст., коли компанії "Зінгер" та "Інтернешнл Харвестер" засновували в усьому світі фірми, уповноважені здійснювати операції з продажу їх продукції. Подальший розвиток франчайзинг отримав у першій половині XX ст. Але справжній бум у цій сфері почався наприкінці 50-х років.

Популярність франчайзингу зумовлена  переважно тим, що він поєднує переваги малого й великого бізнесу. Найпоширенішими прикладами формального франчайзингу є автофірми, сервісні станції та розливання напоїв.

Ліцензіар виграє тому, що закладає міцні  підвалини для своєї компанії, a  ліцензіат тому, що може скористатися перевіреними економічними засобами ліцензіара. Широка громадськість виграє від того, що вона без перебоїв отримує товари і послуги [13, ст. 26].

Виділяють три основних види франчайзингу - товарний франчайзинг, виробничий і  діловий.

Товарний франчайзинг іноді  називають «франчайзинг продукту (торгового  імені)». Це франчайзинг у сфері  торгівлі на продаж готового товару. У  товарному франчайзингу франчайзером зазвичай є виробник, що продає продукт чи напівфабрикат дилеру-франчайзі. Останній здійснює передпродажне і післяпродажне обслуговування покупців продукції франчайзера і відмовляється від продажу товарів конкурентів. Це правило є істотним змістом взаємин партнерів - франчайзера і франчайзі-дилера.

Цей вид діяльності, спрямований  на придбання у ведучої компанії права на продаж товарів з її торговою маркою. У цьому випадку франчайзі купує у франчайзера товари і після цього перепродає їх від імені франчайзера. В окремих випадках ведуча компанія має відношення і до оплати гарантійних послуг, відшкодуванню витрат на спільну рекламу. Як правило, для товарного франчайзингу характерна вузька спеціалізація франчайзі на реалізації одного виду товарів і послуг.

В даний час цей вид франчайзингу використовується багатьма компаніями, наприклад, по виробництву автопокришок. Якщо ж товари і послуги не мають  торгових марок, вони не включаються в цю категорію [11, ст. 35].

Другим видом франчайзингу є  виробничий франчайзинг. Цей вид  франчайзингу найбільш широко представлений  у виробництві безалкогольних напоїв. Кожен з місцевих чи регіональних розливальних і пакувальних заводів  є франчайзі від основної компанії. Coca Cola, Pepsi продають концентрати та інші продукти, необхідні для виробництва місцевим розливальним компаніям, що потім змішують концентрати з іншими складовими продуктами і розливають у пляшки чи банки для розповсюдження по місцевих дилерах.

Третім видом франчайзингу є  діловий франчайзинг, який ще називають  «франчайзинг бізнес-формату». При  цьому франчайзер продає ліцензію приватним особам чи іншим компаніям на право відкриття магазинів, кіосків, або цілих груп магазинів для продажу покупцям набору продуктів і послуг під ім'ям франчайзера.

Таким чином, це франчайзинг на вид  діяльності, тобто включення малого підприємства в повний виробничо-господарський  цикл великої корпорації. Ледь не самий  популярний вид франчайзингу, при  якому ведуча фірма продає ліцензію приватним фірмам чи компаніям на право відкриття власної фірми  з продажу продуктів і послуг під ім'ям франчайзера (наприклад, прокат і побутове обслуговування, ділові і професійні послуги, магазини, мережі закусочних, готелів). З боку великої корпорації пред'являються рівні з нею вимоги до технологічного процесу, якості, а також забезпечується навчання персоналу, вибір площадки будівництва підприємства, інші послуги (методи забезпечення продажів, ведення оперативної звітності і т.п.).

При діловому франчайзингу потрібно, щоб франчайзі оплачував постійні внески, а також робив внески в рекламний фонд, що знаходиться у віданні франчайзера. Франчайзер може здати в оренду франчайзі основні фонди, запропонувати йому фінансування; він вправі також виступати і як постачальник для своїх франчайзі [11, ст. 35].

Поряд з основними видами можна  відмітити корпоративний та конверсійний види франчайзингу.

Корпоративний франчайзинг - сучасна  форма організації франшизного бізнесу, при якій франшизоотримувач оперує не окремим підприємством, а мережею франшизних підприємств із використанням найманих менеджерів.

Конверсійний франчайзинг - спосіб розширення франшизної мережі, при якому діюче самостійне підприємство переходить на роботу за договором франчайзингу і приєднується до системи франшизних підприємств, що працюють під контролем одного франшизоотримувача [4, ст. 98].

Для характеристики будь-якого економічного явища важливе значення має історія  його виникнення, оскільки саме з історичного  минулого можна почерпнути причини  появи цього явища, його значення та наслідки. Тому, перш ніж приступити до вивчення суті франчайзингу, слід розглянути історію його появи, а також розвиток та зміну, перехід від одного типу до іншого, що відбувається зі зміною умов ведення бізнесу.

Більшість науковців вважають, що франчайзинг зародився у США. Наприкінці XIX століття, коли ряд великих  компаній США продають малому бізнесу  право на продаж своїх виробів  по всій країні, він досягає розквіту.

Піонером в освоєнні франчайзингу вважають компанію "Зінгер" Спонукала  до цього її власника нестача грошових засобів для наймання комівояжерів, оскільки на той час купівля-продаж відбувалася у покупця вдома  після наочної демонстрації властивостей товару. Щоб не зменшувати обсяг  виробництва, компанія вирішила продати  право на реалізацію швейних машин  незалежним продавцям на певній території.

Інша молода компанія "Дженерал моторс" також у 1898 році створила ефективну франчайзингову систему. Не маючи засобів для відкриття власної мережі магазинів, вона продає парові двигуни через дилерів, таким чином запроваджуючи початок сучасної системи продажу автомобілів. Дилеру виділяється певна територія і гарантується захист від конкурентів Натомість він бере на себе зобов'язання не продавати машини інших виробників, забезпечу вати високий рівень обслуговування і підтримувати імідж компанії. У такий же спосіб компанією "Рексол" було організовано мережу аптек [ 4, 97 ].

Період найбільшого розвитку франчайзингу припадає на 1980 рік у США, де кожних 6.5 хвилини відкривалося нове франчайзингове підприємство. На сьогодні франчайзинговими мережами в США створюється близько 13% ВНП, у них зайнято 7 млн. осіб. За даними міністерства торгівлі США, протягом останніх дванадцяти років реалізація товарів і послуг компаніями, які  працюють за системою франчайзингу, зростає  щомісячно на 10%. Після 2000 року в США  частка франчайзингу в роздрібному  товарообороті досягла 50%. Після  США найсильнішими є позиції  франчайзингу в Канаді, де його частка в роздрібному товарообороті  досягає 26%; у Західній Європі та Японії — близько 10%. У цілому ж у промислово розвинутих країнах діє понад 1 мли. таких фірм, які забезпечують роботу 10 млн. осіб, а згідно з економічними прогнозами чисельність малих фірм, що працюють на основі франчайзингової  системи привілейованих зв'язків  і контрактів, зросте до 3 млн. [4, 97].

Зрозуміло, що як і всі інші новинки  бізнесу, так і франчайзинг прийшов  до нас трохи пізніше. Так, у Росії  вперше у практиці підприємства було використано принципи франчайзингу у 1990 році науково-виробничою фірмою "Дока", яка займалася створенням устаткування для малого і середнього бізнесу. У 1995 році інша компанія — 1С була змушена  запровадити франчайзинг, щоб зберегти на досягнутому рівні обсяги продажу свого фірмового продукту — бухгалтерської програми "1С-Бухгалтерія". Із 850 власних дилерів вона відібрала 70, які стали франчайзі. Вони зобов'язалися згідно з франшизою щоквартально закуповувати визначену кількість копій програми, не реалізовувати продукцію конкурентів і виплачувати певний відсоток від виручки. Нині у Росії за франчайзинговою системою працюють у сфері швидкої їжі "Русское быстро" і "Золотой цыпленок", у сфері побутового обслуговування (мережа пралень) — "Синий кристалл", у роздрібній торгівлі — "Модный трикотаж" та багато інших.

2. Законодавчо – нормативна база франчайзингу

Неоднозначне тлумачення вітчизняними науковцями сутності понять категорійного  апарату франчайзингових взаємовідносин та використання ними різної термінології значною мірою зумовлюється відсутністю  у чинному законодавстві України  визначення франчайзингового виду договорів.

Цивільним (статті 1115-1129) та Господарським (статті 336-376) кодексами України регулюється  договір комерційної концесії, який низкою дослідників вважається аналогом договору франчайзингу. Так, відповідно до статті 336 Господарського кодексу  України ”за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати іншій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних правоволодільцеві, а користувач зобов’язується дотримуватися умов використання наданих йому прав та сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду” [1; 2].

За статтею 1116 ЦК України предметом договору комерційної концесії є право  на використання об'єктів права інтелектуальної  власності (торговельних марок, промислових  зразків, винаходів, творів, комерційних  таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. Договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту.

Сторонами в договорі комерційної концесії можуть бути фізична та юридична особи, які є суб'єктами підприємницької  діяльності.

Договір комерційної концесії укладається  у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору концесії такий договір є нікчемним. Договір  комерційної концесії підлягає державній  реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця. Якщо правоволоділець зареєстрований в іноземній державі, реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який здійснив державну реєстрацію користувача. У відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право посилатися на договір комерційної концесії лише з моменту його державної реєстрації.

У випадках, передбачених договором комерційної  концесії, користувач може укласти  договір комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкористувачу) право користування наданим йому правоволодільцем комплексом прав або частиною комплексу прав на умовах, погоджених із правоволодільцем або визначених договором комерційної концесії. До договору комерційної субконцесії застосовуються положення про договір комерційної концесії, встановлені цим Кодексом або іншим законом, якщо інше не випливає з особливостей субконцесії. Користувач та субкористувач відповідають перед правоволодільцем за завдану йому шкоду солідарно. 4. Визнання недійсним договору комерційної концесії має наслідком недійсність договору комерційної субконцесії.