Європейський класицизм

Реальне значення будь-якої тривалості залежить від темпу, в  якому вони відтворюються. В класичну епоху темп позначався італійськими термінами, в сучасності темп прийнято вимірювати кількістю метричних  долей на одну хвилину. В академічній  музиці такий вимір фіксується як позначення метронома, в розважальній поширеніший термін «bpm».

Музична тканина, склад і фактура

Музика може бути одноголосною або багатоголосною. Багатоголосна  музика має величезні можливості для різноманітного викладення музичного  матеріалу[7]. Поняттям, що визначає специфіку  розгортання голосів, логіку їх горизонтальної або вертикальної організації є  поняття музичного складу[8]. Розрізняють  чотири види музичних складів —  монодичний, гетерофонний, поліфонічний та гомофонно-гармонічний. Уся сукупність звукових елементів музичного твору  називається музичною тканиною, а  конкретним її оформленням у творі  — музичною фактурою[8]. Інколи поняття  складу і фактури розглядаються  як синонімічні[12],

Музична форма

Якщо на рівні окремих  музичних звуків, формою їх часової  організації виступає ритм, то на макроскопічному  рівні таким поняття є музична  форма. Різні способи зіставлення  і розвитку елементів музичної форми  зумовлюють появу різноманітних  утворень — двочастинної, тричастинної, сонатної, варіаційної, куплетної, циклічної, вільної та інших музичних форм.

Фіксація музичних творів

Григоріанський хорал, записаний  квадратною нотацією

  Сторінки музичного зошита В.А. Моцарта

 Фонограф Едісона, 1899 рік

Практично будь-який музичний твір, або його фрагмент, може бути зафіксований у вигляді нотного запису та у  вигляді звукозапису. Найдавніші форми  нотного запису були відомі ряду стародавніх  цивілізацій II-I тисячоліть до н. е., тоді як звукозапис був винайдений лише під кінець XIX століття нашої ери. Прочитання нотного запису вимагає  відповідних знань і навичок, тоді як прослуховування звукозапису  — відповідного обладнання.

Музична нотація

На письмі музика може бути зафіксована за допомогою музичної нотації, що являє собою систему  спеціальних символів. Нотація фіксує ноти і ритм, а також різноманітні інструкції щодо того, яким чином вони мають бути відтворені. Вміння читати ноти передбачає певні знання в галузі теорії музики, гармонії, виконавську  майстерність, а в багатьох випадках також розуміння історичних виконавських методів. Нотація дещо відрізняється  в залежності від історичної епохи  і музичного напрямку.

Найпоширенішою системою музичної нотації стала п'ятилінійна нотація. Її основними елементами є  п'ятилінійний нотний стан, ноти і  паузи, що розташовуються на ньому і  ключі, що вказують висотне положення  нот на нотному стані. Для гітар  і бас-гітар часто використовується табулатура, в якій замість власне нот вказується їх положення на струнах  інструменту. Табулатури використовувались  також і для лютні в барокову епоху.

 

В західній музичній традиції найтиповішою формою фіксації музики є партитура, в якій прописуються партії усіх музичних інструментів, передбачених для виконання даного твору, а  також окремі партії для кожного  з виконавців. Нотація популярної музики частіше обмежується написанням мелодії, гармонії, текстів (для вокальної  музики) і структури твору, хоча партитури  також практикуються для великих  ансамблів, наприклад біг-бендів.

Звукозапис

Винайдений у 1877 році, звукозапис стали широко використовувати для  запису музичних творів на рубежі XIX–XX століть. Технології звукозапису дозволяють перетворювати звукові коливання  у механічні або електричні, фіксувати  їх на носіях інформації, і відтворювати в подальшому.

Світ звукових носіїв інформації багатоманітний. До 1980-х років музичні  записи випускались переважно на грамофонних платівках, що відтворювались за допомогою грамофонів та електропрогравачів, значну популярність у 1980-х роках  мали також компакт-касети, що відтворювалися на магнітофонах. Разом з іншими звуками, музичний матеріал може бути зафіксований на кіноплівках (з кінця 1920-х років), трансльований за допомогою  радіомовлення (перші експерименти з музикою — 1917), та телебачення (регулярне  мовлення — з кінця 1930-х).

В 1990-х роках аналогові  носії витісняються цифровими, музична  продукція випускається головним чином  на оптичних дисках. З'явилася можливість зберігати звук у файлах різних форматів на персональних комп'ютерах та інших  цифрових пристроях, передавати через  мережу Інтернет. Сучасні технології дозволяють не тільки відтворювати записаний  звуковий сигнал, але й у довільний  спосіб обробляти його або навіть синтезувати — такі технології знайшли  широке використання у музичному  мистецтві.

Поява звукозапису мала надзвичайно  велике значення для розвитку музичного  мистецтва. За висловленням музикознавця Є. Назайкінського, звукозапис відкрив  нову форму побутування музики —  віртуальну[13], що характеризується відсутністю  кореляції між слуховими враженнями та джерелом звуку, а також появою принципово нового типу слухача —  слухача, що не концентрує своєї уваги  на сприйнятті музики.[14]

Історія розвитку[ред. • ред. код]

Становлення музичного мистецтва[ред. • ред. код]

 

 Зображення виконавця  на авлосі, давньогрецька ваза

 

Відносно походження музичного  мистецтва в 19-20 століттях були висунені різні гіпотези, згідно з якими  витоками мистецтва були інтонації  збудженого мовлення (Г.Спенсер), спів птахів та тварин (Ч.Дарвін), ритми роботи первісних людей (К.Бюхер), їх звукові  сигнали (К.Штумпф), магічні заклинання (Ж.Комбар'є). В сучасній науці, що спирається на археологічні та етнографічні дані вважається, що музика розвивалася  і поступово виділилася із первісного синкретичного прамистецтва, що містило  в собі зародки танцю, поезії та інших  видів мистецтва.

 

Виділення музики в самостійний  вид мистецтва відбувалося в  період розкладу первісного строю. В  цю епоху міфи різних народів фіксують уяву про музику як могутню силу, що здатна керувати природою, приборкувати тварин та зцілювати людей.

 

Музична культура рабовласницьких  та ранньофеодальних країн стародавнього  світу характеризується діяльністю професійних музикантів, що служили  в храмах, при дворах знаті, брали  участь в масових обрядах. Вперше, окрім практичної та духовної функції, в музиці починають відособлюватися  естетичні функції — наприклад, в Стародавній Греції проводились  змагання музикантів, що виконували піснеспіви та інструментальні п'єси. Розвиваються різні пісенні і танцювальні  жанри, в багатьох із них музика, поезія і танець зберігають первісну єдність. Виникають перші системи  нотної фіксації (клинописна, буквенна), хоча переважаючою формою залишається  усна. Виникають перші музично-естетичні  вчення (наприклад, у Китаї — Конфуція, у Греції — Піфагора, Платона, Аристотеля, у Римі — Лукреція). Музика розглядається  на практиці і в теорії як вид  діяльності, близький науці, ремеслу, релігії, як засіб впливу на природу (магія) та людину (виховання моральних якостей), в зв'язку з чим встановлювалась  сувора суспільна або державна регламентація  використання музики різних видів (в  тому числі окремих ладів)

Музика в епоху середньовіччя[ред. • ред. код]

Докладніше: Музика середньовіччя

 

 Музикант грає на  віолі, манускрипт XIV століття

 

В епоху середньовіччя  в Європі складається музична  культура нового типу — феодальна. Оскільки панівною в усіх сферах життя  в цю епоху є церква, професійне музичне мистецтво концентрується в храмах та монастирях. В 6-7 ст. в  Західній Європі формується суворо регламентована система одноголосної духовної музики (т.зв. Григоріанський спів). Перехід  від невменної нотації до лінійної, що була винайдена Гвідо д'Ареццо в X столітті, дозволила значно точніше  фіксувати висоту тонів, що сприяло  закріпленню та розповсюдженню традицій та еталонів. На початку другого  тисячоліття зароджується багатоголосся. Формуються нові жанри вокальної  та вокально-інструментальної (хор  та орган) музики — органум, мотет, пізніше  — меса. В Візантії та, пізніше  Київській Русі духовна музика складає  систему т.зв. Знаменного співу, який фіксувався спеціальною крюковою нотацією. Як і григоріанський спів, знаменний  був заснований на діатонічних ладах.

 

Поряд з духовною музикою  розвивається також світське музикування  — початково серед придворних музикантів, пізніше — напівпрофесійне  мистецтво лицарів — трубадурів і труверів у Франції, менестрелів  в Німеччині, серед міських ремісників тощо. До побуту входять нові інструменти, значна їх частина приходить зі Сходу, виникають інструментальні ансамблі. В селянському середовищі розвивається фольклор, розповсюджується також мистецтво  народних артистів, як правило широкого «профілю» (на Русі — скоморохів).

Музика в епоху Відродження[ред. • ред. код]

Докладніше у статті Музика епохи Відродження

 

В епоху Відродження в  Західній та центральній Європі феодальна  музична культура починає перетворюватись  на буржуазну. На основі ідеології гуманізму  розквітає світське мистецтво. Музика поступово вивільняється від  суворих канонів, починає проявлятись  індивідуальне начало. У професійній  музиці досягає своєї вершини  хорове багатоголосся в жанрах меси, мотета, та світських пісень, де використовуються складні поліфонічні прийоми (т.зв. поліфонія строгого стилю). Виникають  композиторські школи (нідерландська, римська, венеціанська та ін.) На Русі тенденції  Відродження в музичному мистецтві  проявляються після звільнення від  татаро-монгольського іга. Розквітає  мистецтво знаменного співу, народна  музика.

Музика в епоху Просвітництва[ред. • ред. код]

Див. також: барокова музика

 

 Музиканти, картина  Абрахама Боссе 1635 року

 

Процес переходу в Європі від музичної культури феодального  типу до буржуазної продовжується впродовж 17-18 століття. Остаточно закріплюється  загальне панування світської музики. Її зміст охоплює широке коло тем  і образів, в тому числі філософських, історичних, сучасних, громадянських. Поряд з музикуванням в аристократичних  салонах розвивається публічне музичне  життя. Відкриваються постійно діючі  музичні установи — оперні театри, філармонічні товариства. Вдосконалюються  струнні та духові музичні інструменти. Розвивається нотний друк.

 

В композиторській творчості  цей період представлено такими художніми  стилями, як класицизм, бароко, рококо. Поряд з існуючими вже монументальними  жанрами меси та ораторії в цей  період виникає і невдовзі стає провідним  принципово новий жанр — опера. В  кінці цього періоду починається  формування симфонії та балету. Паралельно з розквітом поліфонії вільного стилю, що приходить на зміну поліфонії  строгого стилю, в побутовій танцювальній, а пізніше в професійній музиці зароджується гомофонно-гармонічний  склад (див.фактура (музика)).

 Й. С. Бах

 

 В. А. Моцарт

 

 Л. ван Бетховен

 

 Ф. Шопен

 

 

У країнах, де в цей час  триває процес становлення націй (Італія, Франція, Англія, частково Німеччина) формуються високорозвинені національні музичні  культури. Так в Італії зароджуються опера, ораторія і кантата, оновлюється  інструментальна музика (творчість  А.Вівальді, А. Кореллі). У Франції  — опера-балет (Ж. Б. Люллі), нові форми  клавірних мініатюр (творчість Рамо та Куперена); в Англії — клавірна школа верджиналістів. Вершиною композиторської  музики цього періоду вважають творчість  видатного німецького композитора  Й. С. Баха. З його ім'ям пов'язують також  початок панування в європейській музиці рівномірної темперації. В  українській та російській музиці цього  періоду продовжується розвиток хорових жанрів, насамперед хорових  концертів (творчість М.Березовського, Д.Бортнянського та А.Веделя). В культовій  музиці розквітає партесний спів. З'являються також перші опери, написані за взірцем італійських (напр. «Демофонт» Березовського).

Віденський класицизм[ред. • ред. код]

Докладніше: Віденська класична школа

 

Видатним досягненням  другої половини XVIII ст. є формування Віденської класичної школи, представниками якої є Й.Гайдн, В.Моцарт та Л.ван  Бетховен. Саме в цей період в  основному сформувався склад  сучасного симфонічного оркестру, жанри  симфонії, сонати, тріо, квартету та квінтету. В сонатному allegro зароджується, а  пізніше, в творчості Бетховена  формується новий метод музичного  мислення — симфонізм. Суттєвого  реформування в творчості В. А. Моцарта  та К. Ф. Глюка зазнає оперний жанр, долаючи закостенілу умовність  аристократичної опери. У творчості  К. Ф. Глюка та Л.ван Бетховена  відособлюється в якості самостійного жанру балет.

XIX століття[ред. • ред.  код]

Докладніше: Музика епохи  романтизму

 

Розвиток європейської музики кінця 18 — початку XIX століття проходить  під впливом Великої французької  революції, яка не тільки породжує цілу хвилю масово-побутової музики (марші, героїчні пісні, в тому числі Марсельєзу), але й знаходить відгук в усіх музичних жанрах. Цей процес проходить  на тлі та під впливом активної демократизації всього суспільного  та музичного життя, подолання станових меж, що дістались у спадок від  феодалізму. З аристократичних салонів  музика виходить на ширші площадки, доступні широкому колу слухачів. Виникає  цілий ряд нових музичних закладів, зокрема консерваторій у Празі, Варшаві, Будапешті, Відні, пізніше  — в Москві та Петербурузі. З'являються  музичні газети та журнали. Музичне  виконавство остаточно відділяється від творчості, як самостійної музичної діяльності. Починається процес комерціоналізації  музики.

 

В композиторській творчості 19 століття стверджується романтизм. На відміну від класицизму, романтизму характерні: загострена увага до емоційного світу людини, індивідуалізація та драматизація лірики, протиставлення особистості дійсності, ідеалу та реальності, інтерес до національної своєрідності, звернення до історичних, легендарних  та народно-побутових сюжетів, більш  вільна трактовка музичних жанрів та стремління до синтезу мистецтв, з  чим пов'язаний розвиток програмної музики. Спостерігається активне  становлення нових національних музичних культур — польської (творчість  Ф.Шопена), угорської (Ф. Ліст), норвезької (Е.Гріг), чеської (А. Л. Дворжак), російської (М. І. Глінка, пізніше — П. І. Чайковський  та композитори «Могутньої купки»), пізніше — української (М. В. Лисенко).

 

З середини 19 століття виникає  жанр оперети. У професійній творчості  виділяється самостійна лінія «легкої  музики». (напр. вальси І.Штрауса). Народжується естрадна музика, як самостійна галузь музичної діяльності.