Українська музика

Українська  музика

Украї́нська му́зика починає свій відлік з  часів Київської Русі і в своєму розвитку охоплює практично всі  типи музичного мистецтва — народну і професійну, академічну і популярну музику. Сьогодні українська музика в її багатоманітті звучить в Україні та далеко за її межами, вона продовжує розвиватись в народній та професійній традиціях, вона є предметом вивчення науковців. 

Музичність  та співучість є одними з характерних  рис українського народу[1], музичні  традиції на території сучасної України  сягають прадавніх часів. Знайдені київськими археологами в околицях Чернігова музичні інструменти — тріскачки з бивнів мамонта датують віком 20 тисяч років. До того ж періоду відносять флейти, знайдені на стоянці Молодове (Чернівецька область). 

На фресках  Софії Київської (11 століття) зображені  музики, що грають на різних духових, ударних  та струнних (подібних до арфи і лютні) інструментах, а також скоморохи, що танцюють. Ці фрески свідчать про  жанрове багатоманіття музичної культури Київської Русі. До 13 століття відносяться літописні згадки про співців Бояна та Митусу.

 

Загалом первісне музикування носило синкретичний характер — пісня, танець і поезія були злиті в нерозривній єдності  і, найчастіше, супроводжувало обряди і церемонії, ритуали, трудовий процес тощо. В уяві людей музика і музичні інструменти відігравали важливу роль оберегів під час заклинань і молитов магічно-охоронного значення. В музиці люди вбачали захист від нечистої сили, поганого сну, від зурочення. Існували в людей і спеціальні магічні награвання для забезпечення родючості ґрунту і плодовитості худоби. 

У первісній  грі починають виділятися солісти, заспівувачі; розвиваючись, диференціюються  елементи музично виразної мови. Речитація  на одному тоні ще без чіткої розміреності інтервальних ходів (низхідний глісандуючий рух первісної мелодії близькими, частіше всього, сусідніми звуками) приводить до поступового розширення звукового діапазону: закріплюються кварта і квінта як природні межі підвищення і зниження голосу, а тим самим як опорні для мелодії інтервали і їх заповнення проміжними (вузькими) ходами. 

Цей процес, що відбувався в найдавніші часи, і  був тим джерелом, з якого виникла  народна музична культура. Він  поклав початок формулюванню музичних систем, які в дальших історичних умовах, унаслідок своєрідності, привели до виникнення національних прикмет музичної мови.

[ред.] Народно-пісенна  творчість 

Про практику народної пісні, що існувала в найдавніші часи на теренах України, можна судити зі старовинних обрядових пісень. Багато з них є відбитком цільного світогляду часів первісної людини, що розкриває ставлення народу до природи та її явищ. 

Самобутній  національний стиль найбільше повно  представлений піснями центрального Придніпров'я. Їм властиві мелодична орнаментика, вокалізація голосних, лади — еолійський, іонійський, дорійський (нерідко хроматизований), міксолідійський. Зв'язки з білоруським, і російським фольклором особливо яскраво виявляються у фольклорі Полісся. 

У Прикарпатті  й Карпатах розвинулися свої відмінні пісенні стилі. Їх визначають як гуцульський  і лемківський діалекти. Гуцульський  фольклор відрізняється архаїчними рисами в мелосі й виконавській манері (інтонування, наближене до натуральному ладу, низхідні глісандо в закінченнях фраз, спів з вигуками, імпровізаційна мелізматика, силабічний речитатив), взаємодією вокального й інструментального начал, зв'язками з молдавським і румунським фольклором. В ладовому відношенні гуцульському фольклору притаманний особливий — гуцульський лад, а також — еолійський, іонійський, та дорійський. Для лемківського діалекту характерні зв'язки з польською, угорською, словацькою пісенністю, що проявляються в гостро пульсуючому синкопованому ритмі, переважанні мажору над мінором, пануванні силабічного речитативу.

Жанрове багатоманіття української пісні 

За своїм  значенням у житті народу, за тематикою, сюжетом і музичними властивостями  українська народна пісня поділяється  на безліч різноманітних жанрів, що об'єднуються певною системою ознак. У цьому розумінні найбільш типовими жанрами української пісні є: 

Календарно-обрядові — веснянки, щедрівки, гаївки, колядки, купальські, обжинкові та ін. Цей  тип фольклору є

Родинно-обрядові  та побутові— весільні, жартівливі, танцювальні (в тому числі коломийки), частівки, колискові, поховальні, голосіння та ін.

Кріпацького побуту — чумацькі, наймитські, бурлацькі  тощо;

Історичні пісні і думи

Солдатського  побуту — рекрутські, солдатські, стрілецькі;

Ліричні пісні та балади.

Думи  та історичні пісні 

У XV—XVI століттях історичні думи та пісні  стають одним з найяскравіших  явищ української народної музики, своєрідним символом національної історії та культури. Як зазначав арабський мандрівник Павло Алепський (мемуарист, син Антіохійського патріарха), який у 1654 і 1656 роках побував в Україні:«Спів козаків тішить душу і зцілює від журби, бо їх наспів приємний, йде від серця і виконується мовби з одних вуст; вони пристрасно люблять нотний спів, ніжні і солодкі мелодії».[2] 
 

Безпосереднім джерелом, з якого розвинулися  думи, стала традиція історичних та величальних пісень, що були дуже поширені ще в умовах князівського побуту Київської  держави. У них звичайно прославляли князів, походи та інші історичні події. Так, ще в XI ст. співали князям Мстиславу, Ярославу та іншим «славословія». У літописах міститься багато вказівок також на виконання різних історичних оповідей про походи «на греки і хозари», про «свари і бійки князів» тощо. 

Творцями  і виконавцями історичних пісень та дум, псальмів, кантів називали кобзарями. Вони грали на кобзах чи бандурах, які  стали елементом національного героїчно-патріотичного епосу, волелюбної вдачі і чистоти моральних помислів народу. 

Величезна увага в думах приділена боротьбі з турецькими та польськими поневолювачами. До «татарського» циклу відносяться такі відомі думи, як «Про Самійла Кішку», «Про трьох братів Азовських», «Про бурю на Чорному морі», «Про Марусю Богуславку» та інші. В «польському» циклі центральне місце займають події Народно-визвольної війни 1648—1654 років, велике місце приділене народним героям — Нечаєві, Кривоносові, Хмельницькому. Згодом з'являються нові цикли дум — про шведчину, про Січ та її руйнування, про канальські роботи, гайдамаччину, панщину і про волю.

 

Козак Мамай з бандурою — символ співучої душі українського народу 

Уже в XIV—XVII та XVIII ст. українські музиканти прославилися за межами України. Їх імена можна  знайти в хроніках тих часів серед  придворних музикантів, зокрема при  дворі польських королів чи російських імператорів.[3] Найвидатніші давні  кобзарі — Тимофій Білоградський (відомий лютнист, 18 ст.), Андрій Шут (19 ст.), Остап Вересай (19 ст.) та ін. 

З метою  захистити своє мистецтво вони об'єднувалися в братства співацькі цехи, які  мали свої статути, що боронили їх мистецький. Особливого розвитку ці братства досягають у XVII—XVIII ст., продовжуючи існувати навіть і на початку XX ст. до жорстокого знищення радянською владою.

[ред.] Інструментальний  фольклор та народні інструменти

Див. також: Українські народні інструменти 

Важливе місце в українській музичній культурі займає інструментальний фольклор. Музичний інструментарій України вельми багатий і різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів. Значна частина українських народних музичних інструментів сягають часів Русі, інші інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на українському ґрунті пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і особливостей. 

Найдавніші  пласти українського інструментального  фольклору пов'язані з календарними святами та обрядами, які супроводжувалися маршовою (марші до ходи, вітальні марші) і танцювальною музикою (гопачки, козачки, коломийки, полечки, вальси, голубки, аркани тощо) і пісенно-інструментальною музикою для слухання. Традиційні інструментальні ансамблі частіше за все були трійками з різних інструментів, наприклад, скрипки, сопілки та бубна (т. зв. троїста музика). Виконання музики передбачає також певну частину імпровізації.

 

 Трембітарі 

Широкою сферою побутування самобутнього музичного  інструментарію є пастуші (вівчарські) награвання, де, як правило, використовуються інструменти, виготовлені самими музиками: сопілка, флояра, дводенцівка, теленка, цугфлейта, ріг, трембіта, кора, луска, кувиці (свиріль), дуда, свистунці, дримба та ін. 

Під час  молитов в побутових умовах (в  хаті, на вулиці, біля церкви) для акомпанементу  до кантів, псалмів часто використовували колісну ліру, кобзу та бандуру. 

В часи Запорозької Січі в оркестрах  Війська Запорозького звучали литаври, барабани, козацькі сурми і труби, причому литаври входили до числа  клейнодів Запорозької Січі, тобто  до числа священних символів державності України. 

Інструментальна музика стала і невід'ємною частиною міської культури. Крім загальнонаціональних інструментів, таких як скрипки, бандури, міська культура представлена такими інструментами, як столовидні гусла, цитру, торбан. Під їх акомпанемент співали величальні пісні, міські пісні й романси, релігійні піснеспіви.

[ред.] Український  фольклор у творчості професійних  та аматорських колективів

 

 Український  оркестр на чолі з Павлом  Гуменюком, 1909 

У XX столітті до українського фольклору звертались численні професійні та аматорські колективи  України, створювались ансамблі також  і в емігрантських колах зарубіжних країн. Характерною стала особливість  представлення фольклорних традицій у формах академічного музикування.

 

Перший  оркестр українських народних інструментів, 1928 

Так, на початку XX ст. український ансамбль етнічної музики на чолі з Павлом Гуменюком  з Філадельфії здобув популярність у США. Українські традиції були зберігаються у творчості таких українсько-американських музикантів з Нью-Йорку, Клівленду, Детройту, як Зіновій Штокалко, Григорій Китастий, Юліян Китастий, Віктор Мішалов та ін. 

В радянській Україні протягом століття було створено чимало колективів, що спеціалізувалися на виконаннях обробок українських народних пісень і танців, а також творах українських композиторів у подібній стилістиці — це українські оркестри народних інструментів, ансамблі пісні і танцю, народні хори тощо. Так, 1922 року був організований Перший оркестр українських народних інструментів, 1939 — Гуцульський ансамбль пісні і танцю 1943 — народний хор Верьовки, 1951 — Ансамбль танцю України. 

Українська  народна пісня лягла в основу творів багатьох українських композиторів. Найвідоміші обробки українських пісень належать М.Лисенку та М.Леонтовичу, значний внесок у дослідження та збирання народної творчості внесли вітчизняні фольклористи — Ф.Колесса та К.Квітка.

 

 Гурт  «Буття» на «Країні мрій» 

З 1980-х  років спостерігається зростання  інтересу до автентичних форм народного  музикування. Першопроходцями цього  напрямку вважається заснований 1979 року гурт «Древо», очолюваний професором Київської консерваторії Є.Єфремовим. У 2000-ні роки в Україні виникають такі фестивалі етнічної музики Країна мрій та Шешори, де народна музика звучить як в автентичному виконанні, так і у різноманітних обробках в рок- чи поп-напрямків. Серед сучасних гуртів автентичного співу «Божичі», «Володар», «Буття», етнічні мотиви використовують гурти «Тартак», «Воплі Відоплясова», «Мандри», «Гайдамаки», «Очеретяний кіт», оригінальне нашарування етнічних елементів пропонує гурт «ДахаБраха».