Контрольная работа по «Товарне виробництво й гроші»

     Схематично  подвійність властивостей товару і  характеру праці, що створює товар, можна представити в такий спосіб (рис. 1):

     Рисунок 1 - Ілюстрація двоїстого характеру праці, втіленого в товарі

     Причина роздвоєння праці в товарному  господарстві – приватна власність на засоби виробництва, що робить товаровиробників економічно відособленими і викликає необхідність порівняння результатів праці в ході еквівалентного обміну.

     2. Маржиналістська (від французького – marginal – граничний). Маржиналізм - школа економічної думки, що використовує граничні величини для дослідження економічних законів і категорій (К.Менгер, У.Джевонс, Л.Вальрас). Маржиналісти вважали, що вартість визначається граничною корисністю блага, тобто, найменшою користю, заради одержання якої ця річ ще може раціональним шляхом уживатися (користь від тієї останньої партії блага, на яку є попит). Кожна наступна партія блага задовольняє усе менш насущну потребу людей, тому її оцінка усе менше.

     Є два способи оцінки корисності. Одні вводять умовну одиницю ютіль. Інші економісти думають, що гранична корисність є суб'єктивної, її неможливо вимірити кількісно і вводять порядкову  корисність, за допомогою якої можна з'ясувати, зменшити чи збільшити ступінь задоволення споживача, хоча не можна визначити сам цей ступінь задоволення. Роблячи купівлю, споживач порівнює даний варіант з альтернативними варіантами витрати своїх грошей, поки не переконається, що цей варіант принесе не менше корисності, чим інші.

     Якби  споживач використовував тільки два  блага: А та Б, то граничну корисність одиниці блага А треба було оцінювати кількістю одиниць  блага Б, від яких він готовий  відмовитися заради придбання цієї одиниці блага А. Але тому, що ринок пропонує різноманіття товарів, необхідно визначити, від скількох одиниць інших благ покупець готовий відмовитися заради придбання однієї додаткової одиниці блага А.

     3. Неокласична (представники: А.Маршалл, Дж.Хикс, М.Фридмен). Сутність цієї концепції зводиться до того, що в умовах ринку ціни встановлюються на такому рівні, коли з однієї сторони вони виражають існуючі переваги споживачів і відносну корисність товарів, з іншого боку є відображенням мінімальних витрат на виробництво продукції. Ця теорія вважає, що потреби і витрати доповнюють один одного, і аналізує фактори, що впливають на формування ціни. У короткочасний період ціна (читай - вартість) залежить від попиту, в основі якого лежить, ціна знижується по мірі насичення потреб, тоді як при подовженні періоду зростає вплив витрат виробництва, а ціна знижується до деякого мінімального рівня.

      Споживча  вартість речі полягає  в тому, що вона корисна  для людей, задовольняє ті або інші їхні потреби або як предмет особистого споживання, або як засіб виробництва. Виробництво покликане створювати споживчі вартості. Якщо відвернутися від тих конкретних економічних форм, що при певних суспільних умовах приймають продукти праці, то багатство суспільства завжди складається з споживчих вартостей. Споживча вартість продукту праці безпосередньо не виражає суспільних відносин, але вона має історичний характер, оскільки її роль і значення змінюються в залежності від зміни суспільних умов. Якщо продукт створюється виробником для самого себе, то він являє собою споживчу вартість для самого виробника. Коли ж у силу суспільного поділу праці продукт призначається для споживання не самого виробника, а для споживання іншої особи, він стає суспільною споживчою вартістю для інших. У умовах товарного виробництва споживча вартість повинна задовольняти потреби не самого виробника, а тих осіб, що купують даний товар. Отже, у процесі виробництва товару повинна створюватися суспільна споживча вартість. Проте не всяка суспільна споживча вартість являється товаром, оскільки товар, як уже говорилося, повинний володіти ще одною властивістю - властивістю обмінюватися на інший товар. Стало бути, історична особливість споживчої вартості товару складається в тому, що вона є носієм мінової вартості.

      Споживча  вартість речей, їхня корисність для людей історично розкриваються з прогресом науки і техніки. Так, корисність заліза стала відома лише тоді, коли люди навчилися виплавляти залізо з руди і виробляти з нього знаряддя і предмети праці. У результаті подальшого науково-технічного прогресу, впровадження у виробництво досягнень науки і техніки, розкриваються всі нові можливості застосування заліза й інших металів, їх нові корисні властивості для суспільства.

      Споживча  вартість може безпосередньо задовольняти особисту потребу людини або служити засобом виробництва матеріальних благ. Наприклад, хліб, олія, молоко, картопля і т.д. задовольняють потребу в їжі, тканина - потребу в одязі і т.д.

      Споживчу  вартість мають і багато речей, не створені людською працею, наприклад, вода в джерелі, плоди дикорослих дерев. Але не всяка річ, що має споживчу вартість, є товаром, вона повинна бути призначена для обміну. Необхідно відзначити, що споживча вартість товару повинна задовольняти потребам не того, хто її зробив, а надходити для споживання іншим людям, через обмін і задовольняти потреби інших членів суспільства.

      Праця, витрачена на виробництво товару, і створює його вартість. Отже, вартість товару - це матеріалізована у ньому  суспільна праця товаровиробників.

      Як  споживчі вартості всі товари різноманітні, а як вартості - усі вони цілком однакові, що і дозволяє прирівнювати товари один до іншого в процесі обміну. На відміну від споживчої вартості, вартість товару не містить в собі ні атома речовини природи. Це - чисто суспільна, соціально-економічна властивість товару.

      Треба зауважити, що слово вартість має  два різних значення: іноді воно позначає корисність якогось предмета, а іноді можливість придбання інших предметів, яку дає володіння даним предметом. Перше можна назвати споживчою вартістю, друге - міновою вартістю. Предмети, що володіють дуже великою споживчою вартістю, часто мають невелику мінову вартість або навіть зовсім її не мають; навпроти, предмети, що мають велику мінову вартість, часто мають зовсім малу споживчу вартість, або зовсім її не мають. Немає нічого корисніше води, але за неї майже нічого не можна одержати в обмін. Навпроти, діамант не має майже ніякої споживчої вартості, але часто в обмін на нього можна одержати дуже велику кількість інших товарів.

     Мінова  вартість - це властивість товару обмінюватися у відомих пропорціях на інші товари. Хоча в окремих актах обміну ці пропорції можуть носити випадковий характер, у цілому вони диктуються визначеними закономірностями. Економічна наука дослідила й узагальнила багатовіковий досвід розвитку обміну в теорії трудової вартості.

      Обмін двох товарів означає, що вони прирівнюються  друг до друга. Але це прирівнювання може відбуватися лише тому, що обмінюваним товарам властиві якісь об'єктивно однакові, загальні властивості, укладені в них ще до того, як вони вступили в процес обміну. Що ж це за властивості? Очевидно, що обмінювані товари як споживчі вартості відрізняються друг від друга, тому що інакше процес обміну був би безглуздим. Спільною ж об'єктивною властивістю цих товарів є лише те, що на їхнє виробництво витрачена суспільна праця. Як споживчі вартості товари різноманітні, як втілення суспільної праці вони однорідні.

      Суспільна праця, матеріалізована  у товарі, становить  вартість товару. Вартість є речовим вираженням суспільної праці товаровиробників. Мінова вартість товарів, тобто пропорція, у якій один товар обмінюється на інший, визначається їхньою вартістю. Мінова вартість - це форма вартості, зовнішній її прояв в акті обміну.

      Початок теорії трудової вартості був покладений представниками буржуазної класичної політичної економії (В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо). Але послідовно, всесторонньо, із усіма випливаючими з неї соціальними і класовими висновками вона була розроблена К. Марксом.

      Буржуазна політична економія намагалася і намагається спростувати теорію трудової вартості, протиставляючи їй положення, що не мають якоїсь наукової основи. Так, наприклад, одержало широке поширення в буржуазній науці трактування мінової вартості як вираження споживчої вартості. Відповідно до цієї «теорії», мінові пропорції визначаються не витраченою суспільною працею, а нібито споживчою вартістю на товар. Але товари як споживчі вартості непорівнянні, вони обмінюються тільки тому, що мають різну споживчу вартість. Саме споживчою вартістю один товар відрізняється від іншого. Отже, суспільна праця визначає вартість товару і ті пропорції, у яких один товар обмінюється на інший.

      Праця - основа життя суспільства, і така обставина не може не проявитися в  економічних зв'язках між людьми і тоді, коли ці зв'язки мають форму товарних відношень. Самий суспільний поділ праці в умовах, коли в якості виробників виступають різноманітні власники, не могло б розвиватися, якби мінові пропорції не визначалися витратами праці, тобто якби мінова вартість не визначалася вартістю.

      Вартістю  може володіти тільки річ, що являє  собою споживчу вартість. З іншого боку, не всяка корисна річ, не кожна  споживча вартість має вартість: предмети, до яких не була прикладена праця людини, вартості не мають (наприклад, неопрацьована  земля, вода в ріках і морях тощо). Водночас самі по собі витрати праці ще не роблять продукт вартістю. Наприклад, у натуральному селянському господарстві продукти, що виробляються для власного споживання, властивості вартості не набувають. Продукт праці стає вартістю лише при наявності товарного виробництва. Вартість - історична категорія. Праця була початковою ціною, початковою покупною сумою, що була сплачена за всі предмети.

      Проте, хоча праця є дійсним мірилом  мінової вартості всіх товарів, вартість їх звичайно розцінюється не в праці. Часто буває важко установити співвідношення між двома різними кількостями праці. Час, витрачений на дві різні роботи, не завжди самий по собі визначає ці взаємовідносини. У розрахунок повинний бути прийнятий також різноманітний ступінь витрачених зусиль і необхідного мистецтва. Крім того, що товари набагато частіше обмінюються, а тому і порівнюються більше з іншими товарами, чим із працею. Тому більш природним є розцінювати їхню мінову вартість кількістю якого-небудь іншого товару, а не кількістю праці яку можна на них купити.

     З того часу, як припинилася мінова торгівля, і гроші зробилися загальновизнаним засобом торгівлі, кожний окремий товар набагато частіше обмінюється на гроші, чим на якийсь інший товар. М'ясник рідко тягне свого бика або барана до булочника або броварника для того, щоб обміняти їх на хліб або на пиво; він відправляється з ними на ринок, де вимінює ці гроші на хліб і пиво. Кількість грошей, що він одержує за них, визначає у свою чергу кількість хліба і пива, що він одержить на них. Тому для нього набагато природніше і простіше розцінювати їхню вартість по кількості грошей - товару, на який він безпосередньо вимінює їх, чим по кількості хліба і пива - товарів, на які він може обміняти їх тільки за допомогою третього товару. У результаті цього мінова вартість кожного товару частіше розцінюється по кількості грошей, чим по кількості праці або якогось товару, які можна одержати в обмін на нього.

3. Суспільно-необхідні витрати праці й закон вартості

     Суспільно необхідні витрати праці. Закон, що регулює розвиток товарного виробництва на основі обміну товарів відповідно до втіленої в них абстрактної суспільно необхідної праці, має назву закону вартості. Це – об'єктивний закон, який регулює розподіл і забезпечує стимулювання суспільної праці за умов товарного виробництва. Вартість товару визначається не індивідуальними, а суспільно необхідними витратами робочого часу.

     Суспільно необхідний робочий час – це робочий  час, потрібний для виготовлення будь-якої споживної вартості за наявних суспільно нормальних умов виробництва і при середньому в цьому суспільстві рівні вмілості та інтенсивності праці. Суспільно нормальними умовами є ті, за яких створюється переважна більшість товарів цього типу. Наприклад, на виготовлення певного товару одні виробники втрачають 10. а інші – лише 8 год. Проте більшість створює цей товар за 9 год. Саме ці витрати відповідають суспільно необхідним і визначають вартість товару. Ті виробники, які витрачають часу більше, ніж це суспільно необхідно, реалізуючи товари, не відшкодовують витрат, а отже, не можуть відновлювати виробництво. І, навпаки, ті, що витрачають менше часу, ніж це суспільно необхідно, мають додаткові можливості для розширення та вдосконалення виробництва. Це означає, що продуктивніша праця за однаковий проміжок часу створює більшу вартість.

     Закон вартості нерозривно пов'язаний з редукцією  праці. Річ в тому, що праця різних людей характеризується різною кваліфікацією  та різною складністю. За основу беруть просту працю, тобто працю, яка не потребує спеціальної підготовки. Звичайно, для кожного часу і навіть для кожної країни характерна «своя» проста праця. Це залежить від рівня розвитку продуктивних сил, ступеня механізації та автоматизації виробничих процесів, рівня розвитку загальної і професійної освіти тощо. Проте, безперечно, що саме до простої праці прирівнюються всі види вищої за кваліфікацією та майстерністю складної праці. Інакше кажучи, складна праця – це помножена, піднесена до ступеня проста праця. За одиницю часу складна праця створює більшу вартість, ніж проста. У процесі реалізації товарів на ринку складна праця зводиться до суспільно необхідних витрат, глибоко взаємодіють споживна вартість і вартість. Передусім надзвичайно важливо, щоб споживна вартість продукту відповідала тій суспільній потребі, яку задовольняє. Корисність речі, її певні якісні характеристики визначають її спроможність задовольняти потреби суспільства. Якісніший продукт втілює і складнішу працю, і мас більшу вартість. У зв'язку з цим при визначенні суспільно необхідних витрат часу важливо враховувати не лише кількість втіленої в товарі праці, а й корисний ефект споживної вартості. Більше того, суспільство завжди має більш-менш визначені суспільні потреби, а для задоволення їх – певний фонд робочого часу та інших ресурсів. Через це суспільство розподіляє фонд робочого часу так, щоб за певних суспільно необхідних витрат праці на одиницю споживної вартості забезпечити створення такої кількості та такої якості споживних вартостей, які дали б змогу якнайкраще задовольнити суспільні потреби. Якщо в процесі виробництва будуть виготовлені товари, які за своїми споживними характеристиками, за своєю якістю не зможуть задовольнити суспільні потреби, або за втіленими витратами праці, які виражаються у високій ціні, то вони не будуть реалізовані, а втілена в них праця не буде визнана суспільно необхідною.