Міжнародна конкурентність

Висновки 

      Концепція управління конкурентоспроможністю на основі "широкого" підходу базується на уявленні про менеджмент як про "систему досягнення конкурентоспроможності керованого об'єкта" [1]. Згідно з цим підходом, існує єдина і "широка" наука управління, категоріальний і методологічний апарат якої без істотного коригування може бути застосований у будь-якому виді управлінської діяльності. Логічним наслідком такого уявлення стає "розмивання" самого поняття "управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємства".

      Ситуацію  не поліпшують і "унікальні", "адаптовані до змін ринку" перекладні курси "МВА" самі автори яких визнають, що їх моделі управління конкурентоспроможністю не мають достатньої прогностичної цінності — найважливішої ознаки будь-якої теорії. На жаль, багато в чому саме з останнім пов'язані недоліки діючої системи управління міжнародною конкурентоспроможністю українських підприємств.

      Проведені у ХНЕУ дослідження системи управління міжнародною конкурентоспроможністю українських підприємств вказують на існування в ній фундаментального протиріччя, яке суттєво підриває її дієздатність і зумовлює її дисфункціональність. Таким протиріччям виступає величезна невідповідність діючої організаційної моделі управління конкурентоспроможністю фундаментальним закономірностям системоутворення, яка спричиняє дві її принципові вади — низький "поріг здійсненності" та низький потенціал ефективності.

      Зазначене протиріччя діючої системи управління конкурентоспроможністю генетично пов'язане з дисфункціональністю її координатора - макроконтуру регулювання, який, згідно із законами системоутворення, має:

      1) виробляти адекватні станам зовнішнього середовища та національної економіки форми координуючих сигналів — методи і засоби регулювання конкурентоспроможністю її елементів (галузей і підприємств) [10];

      2) визначати найбільш доцільний  спосіб горизонтальної взаємодії суб'єктів національної економіки [4];

      3) формувати набір методів регулювання,  більший, ніж набір проблем,  пов'язаних з нарощуванням конкурентоспроможності  суб'єктів національної економіки  [11]

      Теорія  і практика свідчать: складність розробки систем управління конкурентоспроможністю зумовлюється тим, що в них одночасно вирішуються три типи задач: глобальна, яка визначається стратегією інтеграції економіки країни у світове господарство та програмою підвищення її конкурентоспроможності

      Важливо передбачати, що, з одного боку, реалізація глобальної задачі інтеграції економіки України у світове господарство може не збігатися із задачами управління  тих підприємств, які (у межах глобальної мети) є "непріоритетними", або "неперспективними". З іншого боку, відсутність збігу мети, може зумовлюватися і зворотними зв'язками — розбіжністю цілей окремих підприємств і глобальної мети системи управління.

      В умовах загострення глобальної конкуренції  ключовими детермінантами забезпечення міжнародної конкурентоспроможності підприємств є такі чинники: кластери, людський капітал, підприємства та розвиненість мереж, інновації та інноваційні системи, якість управління та інституційна структура підприємства, інвестиційна привабливість та характер прямих інвестицій. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Література

1. Антонюк Л.Л. Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації. – К.: КНЕУ, 2004. – 276с.
2. Білоус О.Г.: Економічна система глобалізму:-Монографія-:КНЕУ,2003
3. Гельвановский М., Трофимова И, Жуковская В. Конкурентоспособность в микро-, мезо-, макроуровневом измерении // Российский экономический журнал. – 1998. - №2. – с.18
4. Калюжнова Н.Я. Конкурентоспособность российских регионов в условиях глобализации. – М.: Теис, 2004. – с.98-102
5. Поручник А. М., Чужиков В. І. Сучасна парадигма регіонального розвитку постсоціалістичних країн. Збірник наукових праць “Економіка та підприємництво”. Випуск 9. – К.: КНЕУ, 2002.
6. Портер М. Конкурентное преимущество. Как достичь високого результата и обеспечить устойчивость. М., «Альпина Бизнес Букс» 2005, 715 с.
7. Портер М. Стратегії конкуренції. К., «Основи», 1997, 390 с.
8. Соколенко С.І. Кластери в глобальній економіці. – К.: Логос,2004. – 848с.
9. Чужиков В.І. Регіональні інтеграційні стратегії постсоціалістичних країн Європи. – К.: КНЕУ, 2003. – 296с.
10. Фатхутдинов Р.А. Конкурентоспособность организаций в условиях кризиса: экономика, маркетинг, менеджмент. М., «Маркетинг», 2002, с. 43
11. Шеховцева Л.С.Конкурентоспособность региона: факторы и метод создания // Маркетинг в России и за рубежом. – 2001. - №4. – с.23
12. Asheim, B., Isaksen, A. Location, agglomeration and innovation: Towards regional innovation system in Norvey?  STEP GROUP Report   №13-96, Oslo, 1996. – 64p.
13. Becattini G. From Marshall’s to the Italian “Industrial districts”. A Brief Critical Reconstruction
14. Dunning J.H. (1997) Alliance Capitalism and Global Business, Routledge, London.
15. Etzkowitz. H, Leydesdorff L. (2000) The Dynamics of Innovation: From National Systems and “Mode 2” to a Triple Helix University-Industry-Government Relations. Research Policy, 29, 109-123.
16. Markusen A. Sticky Places in Slippery Space: A Typology of Industrial Districts // Economic Geography, vol.72, Issue 3, July 1996. – pp. 293-313.
17. OECD Reviews of Regional Innovation. Competitive Regional Clusters: National Policy Approaches, 2007.
18. OECD, Territorial Review, Competitive Cities in the Global  Economy, 2006.
19. Perroux F. Economic space: theory and applications // Quarterly Journal of Economics, Vol.64, 1950. – p.p. 89-104.
20. Storper M. The Limitations to Globalization: Technology Districts and International Trade // Economic Geography, Vol.68, Issue 1, January 1992. – pp.60-93.