Міжнародна конкурентність

    На сучасному етапі розвитку теорії міжнародної конкуренції виділяють дві групи емпіричних досліджень, предметом аналізу яких є ідентифікація чинників (необхідних передумов) міжнародної конкурентоспроможності підприємств:

• дослідження, які фокусуються на визначенні ролі певного чинника у формуванні  конкурентних переваг підприємств;
• дослідження, які аналізують феномен конкурентоспроможності підприємств, як результат системної взаємодії ряду чинників.

    У даній роботі ми розглядаємо визначення детермінантів конкуренції - в умовах  глобальної  конкуренції, використовуючи данні таких праць:

• щорічник глобальної конкурентоспроможності Інституту розвитку менеджменту в Лозанні (IMD World Competitiveness Yearbook);
• дослідження експертів Європейської Комісії;

Таблиця 1

Фактори конкурентоспроможності за методикою ІРМ

 

Таблиця 2

Детермінанти  міжнародної конкурентоспроможності підприємств (країн) у глобальному  економічному просторі

 

      Отже, загальними факторами конкурентоспроможності є:

• рівень зайнятості та продуктивність праці за сучасного рівня зайнятості;
• співвідношення рівнів зайнятості у різних секторах промисловості;
• тренди демографічного розвитку (міграція, старіння населення тощо);
• обсяг прямого іноземного інвестування;

Таблиця 3

Фактори регіональної конкурентоспроможності за методикою «А Study on the Factors of Regional Competitiveness*

 

      Отже, європейські експерти виділяють три групи ключових факторів, що детермінують міжнародний конкурентний статус підприємства: інфраструктура та доступність, людський капітал, виробниче середовище, які в свою чергу включають певні субфактори (таблиця 4).

Таблиця 4

Детермінанти  міжнародної конкурентоспроможності підприємств (країн) у глобальному економічному просторі

      На  основі аналізу вищенаведених методик визначення чинників можна ідентифікувати такий комплекс ключових детермінантів забезпечення міжнародної конкурентоспроможності:

1. Кластери можна ідентифікувати як групу локально сконцентрованих взаємопов'язаних підприємств, які функціонують у певній сфері та характеризуються спільністю діяльності і взаємодоповнюють одне одного. На думку відомого американського економіста М. Портера, географічна кластерізація — один з найбільш динамічних та швидко поширюваних процесів сучасного економічного розвитку.
2. Людський капітал. Рівень кваліфікації працівників та їх здатність до креативної діяльності (генерації нових ідей і знань),  а також структура населення визначають ключові складові конкурентного статусу підприємства,   а саме:

         — інноваційний потенціал підприємства (дослідження американського економіста та соціолога Р. Флориди доводять наявність трикутника залежності «темп інноваційного зростання — талант — привабливість місця»; тобто якщо підприємство приваблює високоосвічених, талановитих працівників, то, відповідно, активізується його інноваційна активність та підвищуються темпи економічного зростання і рівень конкурентоспроможності, що, в свою чергу, сприяє залученню додаткової кількості висококваліфікованої робочої сили);

         —підприємницький менталітет (підприємницька культура залежить від віку, освіти населення, наявних у краї традицій щодо сприйняття ризику та, в свою чергу, впливає на кількість малих і середніх підприємств, динамізм та конкурентоспроможність);

         — спеціалізацію підприємств (на сьогодні спостерігається посилення вертикального поділу праці на інтелектуальні та інші види діяльності саме між окремими підприємствами);

         —продуктивність праці (рівень кваліфікації робочої сили є ключовим чинником продуктивності праці, що впливає на рівень конкурентоспроможності) .

3. Підприємства та розвинутість локальних мереж. Експерти Європейської Комісії зазначають, що для визначення поняття міжнародної конкурентоспроможності підприємств необхідно враховувати, що, «незважаючи на наявність конкурентоспроможних та неконкурентоспроможних фірм у кожному регіоні, завжди існує загальне крайове середовище, яке впливає на формування конкурентного статусу всіх локальних фірм».
4. Інновації та інноваційна система підприємства. В 
   умовах становлення економіки знань інформація перетворюється на ключовий виробничий ресурс, а інноваційний потенціал — на основну конкурентну перевагу суб'єктів бізнес-діяльності [10].

      Стан  функціонування вітчизняної системи  управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємств певною мірою відображають результати дослідження, проведеного у 2006 р. ученими ХНЕУ. З охоплених статистичною вибіркою 180 промислових підприємств Сходу України - суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності — у більшості (88%) взагалі відсутні формалізовані документи ("Організаційний проект", "Техніко-економічне обґрунтування" тощо), які б відображали стан даного виду управлінської діяльності.

      Соціологічне  опитування вищого управлінського персоналу  цих підприємств виявило, що абсолютна  більшість (76,5%) респондентів віддають пріоритет "інституційній", тоді як 23,5% — "ринковій" моделі формування конкурентоспроможності підприємств.

      В оцінках реального впливу державного чинника на рівень міжнародної конкурентоспроможності підприємств профіль відповідей великою мірою визначається галузевою належністю підприємств: питома вага менеджерів (86,4%), для яких ця оцінка була негативною, значно перевищує частку менеджерів, які схвалюють рівень державної підтримки (13,6%). При цьому "лідерами" в негативній оцінці є підприємства олійно-жирової, фармацевтичної та легкої промисловості, а в позитивній — підприємства авіабудування, металургії та базової хімії. За п'ятибальною шкалою оцінювання функціональна роль державного контуру регулювання в системах управління першої групи підприємств визначена як пасивна, пасивно-констатуюча і деструктивна, а другої — як нейтральна і тактична (або мобілізаційна) [3] .

      У ранжируванні цілей і завдань управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємств питома вага менеджерів, які пов'язують мету управління з просуванням товарів на зовнішніх ринках, становить 48%, з підвищенням рентабельності експорту — 36%, а із збільшенням ринкової частки — 16%.

      Проте більше вражають різноманітністю відповіді, пов'язані з інтерпретацією менеджерами об'єкта управління: майже 40% з них ототожнюють конкурентоспроможність з ефективністю, 31% — з якістю, 16% — з ринковою часткою підприємства, 7,5% — з техніко-економічними параметрами виробів, а 5,5% менеджерів взагалі віднесли поняття "конкурентоспроможність" до розряду просто "модних".

      Аналіз  результатів дослідження дозволяє розширити вже сформульований висновок, а саме:

    1) як парадигма та як дійовий  засіб конкурентної боротьби  на світових ринках управління міжнародною конкурентоспроможністю сьогодні ще не стало органічною складовою менеджменту українських підприємств;

    2) топ-менеджмент переважної більшості  підприємств не має чіткого  уявлення про конкурентоспроможність як об'єкт управління;

    3) організаційне проектування систем  управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємств перебуває в зародковому стані і відображає увесь спектр його концептуальних і методологічних проблем.

      Проблемна ситуація у сфері управління міжнародною  конкурентоспроможністю українських підприємств, насамперед, є наслідком слабкої розробки теоретичних основ, а якщо конкретніше - відображає невідповідність організаційно-методологічного забезпечення особливостям об'єкта управління [1].

      Дієздатність  будь-якої системи управління вирішальною  мірою визначається глибиною пізнання природи й особливостей об'єкта управління. У забезпеченні цієї вимоги сучасна управлінська наука прямо стикується з питанням-проблемою теоретичних основ конкурентоспроможності. Незважаючи на зростаючий обсяг наукових досліджень, консенсусу серед учених щодо економічної сутності конкурентоспроможності досі не досягнуто. Експлікація цього явища здійснюється переважно за фенотипічними ознаками — шляхом опису конкретних форм його прояву ("конкурентоспроможних" виробів, технологій, систем збуту, постачання, цін, витрат та ін.) — усього того, що може бути визначено частковими моделями, які відображають поверхову, а не глибинну суть явища. Наслідком стає те, що управлінські моделі конкурентоспроможності здатні працювати лише за схемою ad boc — у конкретній ситуації, з коротким життєвим циклом і звуженим полем ефективної дії.

      Низький рівень концептуалізації породжує звужений, деформований зміст і поняття, і  самої теорії конкурентоспроможності. Якщо програми підвищення конкурентоспроможності розвинутих країн базуються на активному використанні інституційних механізмів розвитку, а детермінантами управлінських моделей конкурентоспроможності зарубіжних корпорацій стають екстернаті бізнесу, то як це узгоджується з ендогенним походженням конкурентоспроможності? Походженням, яке обмежується внутрішнім простором ринкових структур і "раціональною поведінкою" суб'єктів ринку.

      Фрагментоване уявлення конкурентоспроможності як об'єкта управління визначає особливості двох домінуючих підходів до формування концептуальних основ управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємств — "вузького" і "широкого". Головною рисою першого підходу є його вузькоприкладний характер. Завдяки працям М. Портера [6] він досить широко використовується, але на концептуальному рівні виникає чимало проблем. Завдання менеджерів за цим підходом зводяться до "раціонального" набору інструментарію ("ланцюжків цінності", "драбини порівняльних переваг", "ромба конкурентоспроможності" тощо) незалежно від того, в яких умовах він вироблений. За відсутності "теоретичного ядра" об'єкта це ще не гарантує раціональності управлінських рішень в інших конкурентних ситуаціях.