Міжнародна конкурентність

Вступ

      Світова економіка на сучасному етапі  розвитку зазнає глибоких змін, причому  глобальні процеси відіграють системовизначальну роль по відношенню до окремих національних економік, до тенденцій їхньої взаємодії. Економічна глобалізація, загострення  міжнародної конкуренції, трансформація міжнародних економічних відносин визначають необхідність формування нових підходів до забезпечення міжнародної конкурентоспроможності національних економік. Тому концептуальні підходи забезпечення міжнародної конкурентоспроможності України не можуть бути сформованими без широкого врахування факторів глобалізації та глобальної конкуренції, що вимагає перегляду практики координації відтворювальної функції держави у відповідності до потреб забезпечення належного рівня відновлення ресурсної бази підприємств для забезпечення їх конкурентних позицій. Таку функцію можна трактувати як реноваційну, в контексті сучасних науково-технологічних передумов конкурентного розвитку відкритих макроекономічних систем, їх інноваційно-інвестиційних пріоритетів. Це визначає актуальність теми, оскільки формування засад конкурентоспроможності національної економіки в сучасних соціально-економічних умовах є необхідною складовою розвитку та передумовою інтеграції економіки України до загальносвітового конкурентного простору.

      Дослідженню сутності конкуренції, визначенню її детермінант, а також способів вимірювання  міжнародної конкурентоспроможності присвячено праці відомих зарубіжних економістів, таких як Р. Верлок, Е. Вогель, Е. Ворнер, Х. Глісман, Дж. Даннінг, Р. Ербе, Х. Клодт, П. Кругман, H. Нельсон, Б. Олін, Д. Орловський, М. Портер. Д. Репкін, Д. Сакс, Дж. Стренд, Дж. Фелг, Дж. Харт, Е. Хекшер, Х. Шеберт та ін., діяльність яких сконцентрована на інституціонально-системних аспектах забезпечення конкурентоспроможності країн. Дослідженню міжнародної конкурентоспроможності окремих підприємств, регіонів, галузей та національної економіки в цілому присвячено наукові роботи вітчизняних учених В. Александрової, Ю.Бажала, О.Білоруса, В. Будкіна, В. Гальчинського, В. Гейця, Б. Губського, Б. Данилишина, М. Дудченка, Д. Лук‘яненка, Ю. Макогона, В. Найдьонова, В. Новицького, Ю. Пахомова, А. Савчука, А. Семенова, В. Сіденка, І. Спиридонова, А.Сухорукова, А. Філіпенка, Є. Хлобистова, О. Шнипка, М. Чумаченка, А. Чухна та інших. Разом з тим, недостатньо дослідженими залишаються проблеми підвищення міжнародної конкурентоспроможності національної економіки з урахуванням сучасних тенденцій розвитку світогосподарської системи та факторів економічного зростання в контексті забезпечення ефективного використання ресурсів в умовах глобалізації [3].

      Україна як нова незалежна держава інтегрується у якісно новий для нас світ, головна ознака якого — глобальна  взаємозалежність, котра охоплює  та видозмінює політичні, економічні, соціальні і екологічні умови розвитку. Безперечно, що через поширення інновацій у сфері технологій і менеджменту, активний обмін товарами, послугами, інвестиціями глобалізація сприяє загальному економічному прогресу. Одночасно посилюються нерівномірність, асинхронність та диспропорційність розвитку науково-технологічних, виробничих, торговельних, фінансово-інвестиційних відносин як у функціональному, так і у міжкраїновому планах. На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни — глобальні лідери, ключовими детермінантами успіху яких у третьому тисячолітті стають інтелектуалізація, соціалізація, екологізація виробництв і середовища життєдіяльності. На іншому полюсі світової економіки — більшість країн, для котрих економічна глобалізація, насамперед, проявляється як якісно нові умови розвитку, на які вже практично неможливо впливати, але обов’язково треба враховувати. Країни, які не встигнуть за динамікою нової епохи, не тільки не отримають дивідендів від глобалізації, але й можуть стати її заручниками, опинитися на узбіччі глобальних, загально цивілізаційних процесів.

      Протягом  останніх десятиліть глобалізація проявлялась  і досліджувалась як ключова тенденція  світогосподарського розвитку. Сучасні  системні трансформації надають  їй нову якість — глобалізація із тенденції переростає у самодостатній, певним чином структурований процес [2].

      Загалом актуальні питання економічної  взаємодії і ефективного розвитку країн у глобальному середовищі фокусуються і системно відображаються у проблематиці міжнародної конкурентоспроможності.

      На  сьогодні успіху досягають структурно збалансовані національні економіки  — з нормально функціонуючими реальним і міцним (здоровим) фінансовим секторами економіки, адекватним внутрішній та міжнародній соціально-економічній структурі співвідношенням виробничого і невиробничого, державного і приватного секторів, ефективними відтворювальними механізмами в матеріальній і духовній сферах тощо. Оптимізація саме цих параметрів забезпечує внутрішні складові конкурентоспроможності національних економік. Стосовно перехідних економік очевидним є переосмислення чинників їх прогресу: якщо на початкових етапах ринкової трансформації найважливішими її інституціональними передумовами вважались лібералізація, приватизація та корпоратизація, макроекономічна стабілізація, то на сьогодні домінує ідея здатності держави забезпечити середовище, що стимулює внутрішню і міжнародну конкурентоздатність національних підприємств та об’єднань. Таким чином, вирішального значення для економічного розвитку України набуває макро- і мікрозбалансована структурна політика та її інституціональне забезпечення.

      Важливо усвідомлювати, що сучасна парадигма  світогосподарського розвитку формується на основі постіндустріальних цінностей, коли конкурентоспроможність країн визначається їхніми динамічними перевагами з пріоритетом знань, інновацій та інформації, а не статичними чинниками, пов’язаними — переважно або й виключно — із забезпеченістю матеріальними та трудовими ресурсами.

      Країни-лідери демонструють усталену внутрішню і міжнародну конкурентоспроможність, реалізуючи саме постіндустріальну стратегію розвитку. Для них характерним стає: різке зниження сировинної і частково енергетичної залежності внаслідок цілеспрямованої деіндустріалізації економіки; вивільнення у міжнародній торгівлі ринків масових споживчих товарів, що, до речі, на поверхні виглядає як «завоювання» цих ринків іншими країнами; пріоритетність нового самостійного, справді стратегічного і глобально конкурентоспроможного продукту — знань та інформації; переорієнтація інвестицій з розширенням виробництва і накопичення матеріальних активів на розвиток «людського капіталу».

      Постіндустріальна економіка має яскраво виражений  інноваційний характер, коли нові відкриття, винаходи, технології, товари і послуги  з’являються не епізодично чи спонтанно, а стають постійною і найважливішою складовою економічного прогресу. Все більше це економіка матеріалізованих знань. А інформація (доступ до сучасних знань і засобів зв’язку) поряд із землею, капіталом і працею стає не просто самостійним фактором виробництва, а визначальним [4]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ДЕТЕРМІНАНТИ  МІЖНАРОДНОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОГО ГЛОБАЛІЗМУ 

      В сучасних умовах конкуренція  за своїми масштабами стала глобальним процесом, а глобальна конкуренція сягає цивілізаційного рівня і якості.

     Перш  за все зазначимо, що точного, науково  обґрунтованого і більш-менш загально визнаного поняття “конкурентоспроможність” не існує. Серед різних дефініцій  варто, на наш погляд, навести визначення, яке дає така солідна і авторитетна міжнародна інституція, як Організація Економічного Співробітництва і Розвитку (ОЕСР). Вона твердить, що конкурентоспроможність – це “рівень, до якого країна може, при вільних і справедливих умовах, виробляти товари і послуги, які відповідають вимогам міжнародних ринків і в той же час підтримувати і підвищувати реальні доходи на протязі довгого часу [8]. .

     Аналізуючи  значення і роль конкурентоспроможності в сучасному світі необхідно  враховувати взаємозв‘язок між  навколишнім оточуючим середовищем (обставинами) даної країни і процесом створення багатства. Але просто констатувати вказаний взаємозв‘язок не досить. Необхідно його оцінювати через вплив певних факторів, тобто вносити в наш аналіз необхідну конкретику. Різні дослідники даної проблематики оперують різними факторами. Зокрема, пошлемося на таку авторитетну роботу, як “Щорічник Світової Конкурентоспроможності” (видається Світовим Економічним Форумом в співдружності з Центром Міжнародного Розвитку при Гарвардському Університеті). Вказане дослідження визначає такі чотири фактори конкурентоспроможності:

• економічна діяльність;
• урядова ефективність;
• бізнесова ефективність;
• інфраструктура.

     При аналізі процесів конкурентоспроможності треба мати на увазі, що в наш час  підприємства і компанії мають ту перевагу, що у них є значний вибір місця їх бізнесової діяльності – глобальний ринок. Отже країни мають потребу і можливості щодо конкуренції з тим, щоб залучити або зберегти іноземні компанії і підприємства. Таким чином, конкуренція не може спиратись тільки на здібність бути агресивними на світових ринках (хоча така здібність в принципі і досі відіграє не абияку роль) з допомогою експорту і прямих інвестицій. Тут йдеться про дещо більше – здібність щодо розвитку привабливості в процесі створення багатства. Не будемо також забувати, що конкурентоспроможність потребує балансування економічних імперативів і соціальних вимог із врахуванням при цьому системи цінностей і традицій.

     Деякі дослідники твердять, що самі країни, власне, і не конкурують. Конкурують, мовляв, тільки підприємства. В зв‘язку з цим зауважимо, що конкуруючі підприємства є головним двигуном щодо конкурентоспроможності країн. Проте, очевидно і те, що на протязі декількох останніх десятиліть економічна відповідальність урядів зросла такою значною мірою, що зараз просто неможливо недооцінювати будь-яким чином вплив держави на сучасну економіку. Успіхи підприємств в конкурентній діяльності суттєво залежать саме від успішної діяльності держав щодо створення сприятливого клімату для підприємств і компаній. Конкурентні переваги досягаються, зокрема, шляхом проведення урядами агресивної заохочувальної політики з використанням звільнення від податків на певний час, надання субсидій і т.д. Все це має на меті залучення іноземних інвестицій. Вказане досить результативно здійснюється цілою низкою країн. Тут треба відзначити, що конкурентоспроможність, як теорія, знаходиться в постійному розвитку. Початок був зроблений вченими досить давно, хоча при цьому вони не адресувались формально до конкурентоспроможності як такої. Зокрема, можна послатись на теорію Д.Рикардо про порівняльні переваги. Це, по суті, стало основою сучасної теорії конкурентоспроможності [6].

      На сучасному етапі розвитку теорії міжнародної конкуренції виокремлюють два підходи до трактування даної категорії. Перший розглядає конкурентоспроможність як агрегований показник конкурентоспроможності локальних фірм, другий — як похідну функцію від показника макроекономічної, тобто національної, конкурентоспроможності.

      Основою формування конкурентоспроможності будь-якого економічного фактора виступають конкурентні переваги. За твердженням російського вченого Р. А. Фатхутдінова, конкурентна перевага — це певна ексклюзивна цінність,якою володіє суб'єкт та яка надає йому переваги перед конкурентами [10]. Ступінь реалізації конкурентних переваг визначає конкурентний статус учасників глобальних конкурентних відносин. Варто відзначити, що концепція конкурентних переваг була розроблена лише на початку 90-х рр. XX ст. американським економістом М. Портером [7], як альтернатива теорії порівняльних переваг Д. Рікардо , що виступала теоретичною основою міжнародної торгівлі та конкуренції протягом XIX ст. Згідно з принципом порівняльних переваг підприємства отримає значний виграш, якщо сконцентрує ресурси на найефективніших виробництвах (які потребують найдешевших факторів виробництва) та експортуватиме їх продукцію на світові ринки. Однак, на думку М. Портера, рікардіанський підхід не виправдовується на сучасному етапі розвитку теорії конкуренції, тому що не пояснює механізм формування конкурентоспроможності суб'єктів господарювання в умовах глобалізації, коли традиційні ресурси (земля, праця, капітал) стають загальнодоступними за світовими цінами. Саме тому він наголошує, що глобальна економічна система вимагає розробки більш динамічного принципу конкурентних переваг, суть якого у зменшенні виробничих витрат на основі постійної інноваційної діяльності [6]. Крім того, дослідник зазначає, що створення та підвищення конкурентних переваг — це високолокалізований процес, оскільки відмінності національних економічних структур, систем цінностей, культур, інституцій та особливості історичного розвитку значною мірою впливають на конкурентні позиції суб'єктів господарювання. Тож лише наявність унікальних локальних переваг, тобто таких, що не можуть бути скопійовані та відтворені в інших місцях,  є передумовою підвищення конкурентоспроможності підприємств в епоху глобальної конкуренції. Саме в даному контексті надзвичайної актуальності набуває проблематика ідентифікації індивідуальних чинників динаміки як необхідних передумов формування та нарощення конкурентних переваг і піднесення конкурентоспроможності підприємств.