Зовнішнє середовище в стратегічному управлінні

Невизначеність зовнішнього  середовища – функція кількості  інформації, яку має в своєму розпорядженні  організація (або особа) з приводу  конкретного чинника, а також  функція упевненості в цій  інформації. Якщо інформації мало або  є сумніви в її точності, середовище стає більш невизначеним, ніж за ситуації, коли інформація є адекватною і є підстави вважати її високонадійною.

Також середовище характеризується своєю рухливістю. Рухливість середовища – це швидкість, з якою відбувають зміни в оточуючому середовищі.

Таким чином, зовнішнє середовище включає дві складових: макросередовище, або середовище непрямого впливу, та середовище прямого спливу. Макросередовище включає економічні і правові умови, в яких функціонує організація, споживачів її продукції або послуг зі своїми складними, мінливими і, часто, важко передбаченими перевагами, конкурентів, що мають однакові або схожі цілі, посередників, що живуть своїм життям, культуру і систему цінностей в суспільстві, суспільні погляди і технології, що безперервно змінюються, і багато що інше. Середовище прямого впливу включає трудові ресурси, постачальників, клієнтів та споживачів, конкурентів тощо[9,с.253].

Велике значення має та обставина, що організація залежить від зовнішнього середовища, яке  знаходиться поза сферою впливу організації. Тому аналізу зовнішнього середовища необхідно приділяти найпильнішу  увагу.

Внутрішнє середовище організації характеризує внутрішні змінні. Це ситуаційні чинники усередині організації, які, в основному, є контрольованими і регульованими. До них відносяться технології, структура організації, матеріально-технічні ресурси, персонал, основні цілі, культура організації і ряд інших чинників.

Питання адаптації організації до мінливих умов зовнішнього середовища з урахуванням факторів внутрішнього середовища та управління середовищем організації стосуються стратегії управління та знаходять

 «у компетенції» стратегічного менеджменту[12,94].

Так як управління організацією являє собою багатопланове явище, що охоплює процеси, які відбуваються в організації і пов’язані  як з її внутрішнім життям, так і  з взаємодією з її оточенням, його розгляд залежить від того, які  процеси будуть поставлені «во главу угла» та може вестись з різних точок зору.

Стратегічне управління можна  визначити як таке управління організацією, що спирається на людський потенціал  як основу організації, орієнтує виробничу  діяльність на запити споживачів, здійснює гнучке регулювання і своєчасні  зміни в організації, що відповідають виклику з боку оточення і що дозволяють домагатися конкурентних переваг, що в  сукупності дозволяє організації виживати і досягати своєї цілі в довгостроковій перспектив

 [13,с.516].

В контексті нашого дослідження  доцільно розглядати управління організацією з точки зору стратегічного управління, в рамках якого власне і розроблялися основні підходи до аналізу зовнішнього середовища організації.

 

 

1.2. Історичний аспект виникнення уявлень зовнішнього середовища організації в стратегічному управлінні.

 

 

Хоча управління як вид  діяльності людини існує дуже давно, але усвідомлення необхідності систематизації досвіду в цій сфері відбулосяя лише на початку ХХ століття. Поштовхом для осмислення того що управління повинно ґрунтуватися на об’єктивних наукових засадах стала опублікована  1911р.книга Фредеріка Уінслоу Тейлора «Принципи наукового управління».

Тейлор на конкретних прикладах показав можливість підняття продуктивності праці в кілька разів шляхом стандартизації інструментів і методів виконання робіт та шляхом спеціалізації управлінської діяльності –замість одного майстра вводяться декілька майстрів-спеціалістів , інструкторів ,інспекторів з якості [17,с.436].

В 1916р. основоположник класичної  системи управління Аері Файоль публікує працю «Загальне і промислове управління», де він систематизує основні функції управління , основні принципи управління та основні елементи управління. Наведена класифікація з певним доповненням і уточненнями використовується і до цього часу.

Приблизно в цей же час  Макс Вебер описує «найбільш досконалу» форму управління – раціональну  бюрократію.

Вже в 30-х роках ХХ століття в США більша частина великих  підприємств безпосередньо управляється не одноосібними власниками і їх сім’ями , а контролюється найманими менеджерами або через механізм акціонерної власності.

Під час великої депресії в США консультанти з ефективної організації виробництва в основному  займались реорганізацією підприємств,які  знаходились на межі банкрутства. Набутий  практичний досвід призвів до висновку ,що життєздатність компанії залежить не тільки від ефективності виконання  роботи працівниками і від наявності  сучасних станків та технологій , а й від ефективної діяльності вищого керівництва підприємства. В цей час був сформований принцип , відповідно до якого основна причина довгострокового існування компанії знаходиться поза її межами, головне, що б результат діяльності компанії був потрібен споживачам [11,с.247].

Зовнішнє середовище компанії постійно змінюється , при чому зміни  носять як сприятливий характер так  і загрози , постійно змінюються і  потреби споживачів. Якщо конкурент  швидше зреагує на побажання клієнтів , то саме він виживе у цьому змаганні. Дослідниками ці обставини дали привід провести аналогію з біологічними системами і вживаннями в них. Як наслідок головним завданням вищого керівництва повинно бути управління змінами в компанії з метою адаптації внутрішнього середовища відповідно до змін у зовнішньому середовищі.

Відправною точкою для  прийняття правильних рішень повинна  бути місія організації сформульована  з точки зору вимог зовнішнього  середовища. Остаточно сформулював  цю концепцію в 1957р. Філіп Селзнік в книзі «Керівництво в адміністрації:Соціологічна інтерпретація». Наслідком осмислення організації як відкритої системи ,було створення методу SWOT-аналізу (аналіз слабких і сильних сторін внутрішнього середовища організації та сприятливих можливостей і загроз з боку зовнішнього середовища).

Згодом консультування по реорганізації виробництва поступово  переросло в консультування по ефективному  організовуванню загальної діяльності компаній і виникла професія управлінський  консалтинг , призначенням якої є надання  вищому керівництву організаційної допомоги в створені та вдосконаленні  системи стратегічного управління, розробці стратегій і проведені організаційних змін [18,с.216].

В 1954р. Пітер Друкер в книзі «Практика менеджмента» запропонував концепцію управління по цілям.

Відповідно до цієї концепції  організація буде діяти більш  ефективно ,якщо в ній створено чітку  ієрархічну систему цілей,де кожний наступний рівень цілей сприяє досягненню цілей вищого рівня , а всі окремі цілі разом узяті повинні бути скоординованими між собою , та такими що забезпечують досягнення загальних цілей організації[12,с.126].

При цьому складність системи контролю та самоконтролю повинна знаходитися в межах необхідних для досягнення цілей організації , контроль не повинен бути самоціллю.

В 50-хр.після другої світової війни , з одного боку відбувалася  конверсія військового виробництва , а з іншого почалась холодна  війна і постали нові вимоги до розробки складної військової техніки  та озброєнь.

На вимогу військових запроваджувались нові методи організації і управління високотехнологічними проектами , в  яких брали участь велика кількість  підрядників - широко почали використовуватись  органі стичні організаційні структури , які створювались індивідуально  під окремий проект , були розроблені нові методи використання ЕОМ , широко почали застосовуватись математичні  методи оптимальних рішень[14,с.316].

Післявоєнна ж конверсія  та зазначені вище обставини застосування системного підходу, сприяли створенню  концепції маркетингу – відповідно до якої завданням організації повинно  бути виявлення і задоволення  потреб споживачів на цільових ринках кращим способом ніж у конкурентів.

В 1962р. Альфред Чандлер опубліковує книгу «Стратегія і структура: Глави з історії американських промислових підприємств» в якій від ґрунтуючись на фактичних даних про результати діяльності великих корпорацій дійшов до висновку , який став основою стратегічного управління: «Структура визначається стратегією». В випадку , якщо структура не відповідає стратегії , тоді підприємство діє неефективно[19,с.229].

Термін “стратегічне управління” був введений в ужиток на стику 60-70-х рр. ХХ ст. для того, щоб відображати відмінність управління, здійснюваного на вищому рівні, від поточного управління на рівні виробництва.

Систематизував попередні  підходи і поклав початок концепції  стратегічного управління Ігор Ансов в к класичній роботі «Корпоративна стратегія».

У разі стратегічного управління в кожен даний момент фіксується, що організація повинна робити в  даний час, щоб досягти бажаних  цілей в майбутньому, виходячи при  цьому з того, що оточення і умови  життя організації змінюватимуться, тобто при стратегічному управлінні ніби здійснюється погляд з майбутнього  в сьогодення[13,с.416].

Визначаються і здійснюються дії організації в даний час, що забезпечують їй певне майбутнє, а не виробляється план або опис того, що організація повинна буде робити в майбутньому.

При цьому для стратегічного  управління характерна не тільки фіксація бажаного в майбутньому стан організації, але, і це є найважливішим завданням  стратегічного управління, вироблення здатності реагувати на зміни  в середовищі, що дозволяють досягти  бажаних цілей в майбутньому, управляти середовищем[15,с.113].

Таким чином, ми розглянули історичний аспект виникнення уявлень  про стратегічне управління , в  рамках якої розглядається дана робота.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2.

 СУТНІСТЬ  ТА ОСОБЛИВОСТІ ЗОВНІШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА ОРГАНІЗАЦІЇ В СТРАТЕГІЧНОМУ УПРАВЛІННІ.

 

 

2.1. Особливості управління складовими макросередовища підприємства.

 

Макрооточення створює загальні умови перебування організації в зовнішньому середовищі. У більшості випадків макрооточення не має специфічного характеру, безпосередньо до окремої взятої організації, хоча ступінь впливу  стану макрооточення на різні організації різна, що пов'язано з відмінностями як у сферах діяльності, так і з внутрішнім потенціалом організацій.

Як зазначалося, підприємство - це відкрита система, і його розвиток залежить від зовнішнього середовища.

Ф. Котлер вважає, що зовнішнє середовище складається з шести основних факторів: демографічних, економічних, природних, науково-технічних, політичних і факторів культурного середовища [11,с.14].

Фактори зовнішнього середовища найчастіше класифікують за такими групами:

1.Економічні  -фактори, що пов'язані з обігом грошей, товарів, інформації та енергії.

Вивчення економічної компоненти макрооточення дозволяє зрозуміти те, як формуються і розподіляються ресурси. Вивчення економіки передбачає аналіз ряду показників: розміри валового національного продукту, темпів інфляції, рівня безробіття, процентної ставки, продуктивності праці, норм оподатковування, платіжного балансу, норм нагромадження і т.п. При вивченні економічної компоненти важливо звертати увагу на такі чинники, як загальний рівень економічного розвитку, наявність природних ресурсів, клімат, тип і рівень розвитку конкурентних відносин, структура населення, рівень освіченості робочої сили і розмір заробітної плати.

Для стратегічного управління при вивченні перерахованих показників і чинників становлять інтерес не значення показників як такі, а в першу чергу те, які можливості для ведення бізнесу це дає. Також у сферу інтересів стратегічного управління входить і розкриття потенційних загроз для фірми, що зведені в окремі складові економічної компоненти. Дуже часто буває так, що можливості і загрози дуже пов’язані. Наприклад, низька ціна робочої сили, з одного боку, може привести до зниження витрат. Але, з іншого боку, вона таїть у собі загрозу зниження якості праці [15,с.142].

Аналіз економічної компоненти ні в якому разі не повинно зводитися до аналізу окремих її складових. Він повинен бути спрямований на комплексну оцінку її стану. У першу чергу, це фіксація рівня ризику, ступінь конкуренції і рівень ділової привабливості [5,с.194].

2.  Політичні - фактори, що впливають на політичні погляди та поділяють людей на окремі політичні групи і знаходять вираження в діяльності та прийнятті рішень місцевими органами влади та уряду.

Політична складова макрооточення повинна вивчатися в першу чергу для того, щоб мати ясне уявлення про наміри органів державної влади по відношенню до розвитку суспільства та про засоби, за допомогою яких держава має намір проводити в життя свою політику. Вивчення політичної компоненти повинно концентруватися на з'ясуванні того, які програми намагаються провести в життя різні партійні структури, які групи лобіювання існують в органах державної влади, як уряд відноситься до різних галузей економіки і регіонам країни, які зміни в законодавстві і правовому регулюванні можливі в результаті прийняття нових законів і нових норм, що регулюють економічні процеси. При цьому важливо усвідомити базові характеристики політичної системи: яка ідеологія визначає політику уряду, наскільки стабільний уряд, наскільки він в змозі проводити свою політику, яка ступінь суспільного невдоволення і наскільки сильні опозиційні політичні структури.

3. Соціально-демографічні фактори, які впливають на рівень і тривалість життя людей, а також формують їхню ціннісну орієнтацію.

Вивчення соціальної компоненти макрооточення спрямоване на те, щоб усвідомити вплив на бізнес таких соціальних явищ і процесів, як відношення людей до роботи і якості життя, існуючі у суспільстві звичаї і вірування, демографічна структура суспільства, зростання населення, рівень освіченості, мобільність людей і інше. Особливість соціальної  компоненти перебуває в тому, що вона впливає як на інші компоненти макрооточення, так і на внутрішнє середовище організації. Ще однією відмінною рисою соціальних процесів є те, що вони змінюються відносно повільно, але приводять до дуже істотних змін в оточенні організації.