Загальна характеристика інтелектуальної власності і її правового регулювання

За видачу патенту стягується патентне мито. Так, при видачі європейського патенту воно стягується за подачу заявки, проведення пошуку, визначення держави, по відношенню до якої діятиме заявка, підтримання заявки в силі, проведення експертизи, видачу патенту, подачу заперечення і апеляції та за поновлення розгляду заявки у випадку пропуску заявите лем встановлених строків. Стягнення мита при подачі заявки характерне для усіх розвинутих країн, а в багатьох країнах до того ж стягуються річні мита протягом строку дії патенту. В більшості країн сума річного мита зростає по мірі приближення до кінця терміну дії патенту.

Фірми переважно не обмежуються  одним патентом на даний винахід, а формують блок патентів – “зонтик”, який не дозволяє конкурентам проникати  в технічну область, де дана фірма  являється піонером.

В сучасних умовах загостреної  конкуренції, коли новизна продукції  має суттєве значення для успішного  її збуту, патентний захист нововведень  дуже важливий наряду з природними ринковими перевагами, котрі існують  завдяки застосування винаходу у  виробництві. Власник патенту обмежує  свободу діяльності своїх конкурентів, тому він може завойовувати і утримувати більш вигідні позиції як на вітчизняному, так і на Міжнародному ринку. Окрім того, наявність патенту стимулює попит, оскільки посилання на патент є більш ефективним, ніж простий опис.

Патенти не тільки виконують  функцію захисту винаходів від  використання їх іншими фірмами та країнами, але є і джерелом неперервної  інформації про найновіші науково-технічні досягнення. За допомогою патентних  фондів можна легально збирати конкретний матеріал на об’єкти ліцензій, систематично слідкувати за новими винаходами і аналізувати науково-технічні дослідження. Практично усі крупні фірми мають патентні фонди або ж користуються послугами відповідних організацій. За оцінками спеціалістів, біля 80% інформації, яка знаходиться в патентах, неможливо знайти в будь-яких інших джерелах[21; c.337]. Патентування, як правило, на 2-3 роки випереджує впровадження нової технології у виробництво, а патент – це потенційна ліцензія, тому постійне вивчення відповідної інформації дозволяє фірмам виробляти стратегію і прогнозувати розвиток ліцензійної торгівлі. Найпоширенішими об’єктами ліцензійної та патентної діяльності є торгові марки (товарні знаки), промислові зразки, авторські права, ноу-хау та інші.

Торгова марка (trademark) – зареєстроване у встановленому порядку і оригінально оформлене художнє позначення, котре служить для розпізнавання товарів одних підприємств від однорідних товарів інших підприємств. Це оригінальні назви і слова, окремі види упаковок, художні композиції і малюнки в поєднанні з буквами, цифрами, словами чи без них. Для ідентифікації послуг застосовуються знаки обслуговування. Торгова марка повинна бути простою, виразною, легко запам’ятовуватися для того, щоб ця марка асоціювалась у споживача з одним визначеним виробником, з якістю, властивостями товарів чи надаваних послуг. Торгова марка не повинна бути схожою на марки інших підприємств і вводити в оману споживача товарів.

Промисловий зразок (industrial design) – нове художньо-конструкторське вирішення виробу, котре визначає його зовнішній вигляд, відповідає вимогам технічної естетики і дає позитивний ефект. За допомогою промислового зразка встановлюється монополія на форму (орнамент) продуктів праці. На промислові зразки, так як і на винаходи, видаються патенти. Розробка і правова охорона промислових зразків сприяє підвищення якості виробів, покращенню їх споживчих властивостей. Розробка художньо-конструкторського вирішення виробу це не тимчасове явище, а потреба і необхідність для задоволення постійно зростаючого попиту споживачів. Патенти на винаходи і промислові зразки, сертифікати, котрі підтверджують реєстрацію товарних знаків і знаків обслуговування відносяться до промислової власності. Промислова власність разом з авторськими правами являє собою важливе поняття інтелектуальної власності.

Авторські права (copyright) поширюються на будь-які творчі витвори незалежно від форми, призначення і переваг витвору (лекції, доклади, статті, брошури, книги, технічні описи, інструкції по експлуатації, ілюстрації довільного вигляду, малюнки, плакати, фотографії і т.п.). Ці права означають, що без згоди автора чи його правонаступників ніхто не може ні в якому вигляді відтворювати або тим чи іншим способом використовувати охоронювані правом об’єкти. Авторські права охороняються національними законами, а на міжнародному рівні – Бернською конференцією 1886 року і Всесвітньою конвенцією 1952 року.

Наряду з патентними ліцензіями існують і безпатентні ліцензії на ноу-хау (know-how) – непатентовані науково-технічні досягнення і виробничий досвід конфіденційного характеру – власник яких володіє природною монополією на відміну від власника запатентованого об’єкту. Вперше цей термін був вжитий в США. В буквальному перекладі з англійської мови він означає “знати як” або “знати, як це зробити”. Першопочатково в ліцензійні угоди включались умови, що передбачали передачу покупцю технічних знань і досвіду як виробничих секретів продавця, необхідних для реалізації права на використання винаходу. Однак з розвитком техніки значення передачі цієї інформації стало таки великим, що ноу-хау перетворилось в самостійний об’єкт ліцензійних угод. В одних випадках ноу-хау – це фактичний винахід, який навмисно зберігається в таємниці і не патентується, чи являється елементом винаходу, не включеним в описання, в інших – воно безпосередньо пов’язане з винаходом, але саме по собі не патентоспроможне, оскільки не відповідає вимогам, встановленим законодавством. Наприклад, програмно-математичне забезпечення для персональних комп’ютерів було і залишається не патентоспроможним, як і будь-які математичні формули, алгоритми і т.п. На відміну від запатентованого винаходу ноу-хау не користується особливою правовою охороною,  тому найкращою формою захисту подібних знань є комерційна таємниця.

Ноу-хау можуть включати в себе: предмети – зразки виробів, незапатентовані промислові зразки, машини, прилади, запасні частини, інструменти, приспособлення і т.д.; технічну документацію – формули, розрахунки, креслення, схеми, незапатентовані винаходи і т.д.; інструкції – пояснення, що стосуються конструкції виробництва чи застосування виробів, процесу виробництва, виробничих навиків, практичних порад, а також  дані про організацію роботи та допомога у вирішенні економічних питань. Таким чином, поняття ноу-хау є достатньо широким, воно охоплює все можливу технічну та іншу інформацію, необхідну насамперед для виробництва будь-якого виробу і представляє собою визначену економічну цінність.

В міжнародній практиці найбільш часто зустрічаються патентні ліцензії з одночасною передачею ноу-хау  і наданням технічної допомоги в  налагодженні виробництва. Друге місце  займають ліцензії на ноу-хау і тільки третє – чисто патентні ліцензії, що не передбачають передачі ноу-хау. Частково це пояснюється тим, що за сучасного рівня розвитку техніки освоєння більшої частини винаходів без представлення ноу-хау, тобто досвіду і знань, які має у своєму розпорядженні фірма-продавець, або взагалі неможливе, або веде до непотрібних затрат засобів і часу, тому ноу-хау являються основним об’єктом не тільки ліцензій, але і інших форм передачі технології.

Самостійною формою ліцензійних  угод є контракти на використання товарних знаків – франчайзинг (franchising), які передбачають представлення прав на використання торгової марки чи фірмової назви, а також надання послуг по технічній допомозі, підвищенні кваліфікації робочої сили, організації торгівлі і управління. Розміри платежів по цих контрактах коливаються від 1,5 до 12% сумарних річних продаж. Відмінною рисою франчайзингу є сегментування ринку задля запобігання конкуренції між його окремими отримувачами. Операції по франчайзингу проводяться, як правило, між крупними компаніями і дрібними фірмами або приватними особами, переважно тільки новачками в бізнесі. На сьогоднішній день франчайзинг широко застосовується в міжнародних економічних відносинах. В США, де франчайзинг з’явився вперше і отримав широке розповсюдження, ці угоди поділяють на три види:

- франчайзинг продукту  і торгової марки (product and trademark franchising), який передбачає реалізації  товарів головної компанії дилером  виключно під її товарним знаком. В цьому випадку дилер спеціалізується  на продукції даної компанії, що характерно для продажу  бензину, автомобілів, безалкогольних  напоїв;

- комплексний франчайзинг  (business format franchising), який передбачає  представлення дилеру головною  компанією права на використання  товарного знаку, розробку маркетингової  стратегії і технології бізнесу,  підготовку інструкцій по експлуатації, контроль якості продукції. Такий  вид угод поширений в сфері  ресторанного бізнесу, рейтингу  та ін.;

- роздрібний франчайзинг  (retail franchising), який практикується  при продажі будівельних матеріалів, умеблювання, побутової апаратури  і ін.

В міжнародній практиці використовуються два перших види угод. Особливо широко використовують франчайзинг американські фірми. Приймаючі країни отримують  чималу вигоду від франчайзингу, так  як вони мають змогу надбати управлінського досвіду і технічних знань. В  той же час вигоду отримує і  франчайзер, оскільки у нього виникає  можливість контролювати ринок даних країн з мінімальними капітальними затратами.

Наступні форми технологічного обміну не є надто розповсюдженими, але їх варто відмітити заради прослідкування механізму передачі технології (чи ноу-хау) в них. Ці форми  в спеціальній літературі часто  називають новими формами інвестицій, або неакціонерними формами транснаціонального капіталу.

Найбільш простою з  таких форм є укладення субконтракту (subcontracts), суть яких полягає в тому, що крупні іноземні фірми дають замовлення невеликим місцевим фірмам (переважно  в країнах, що розвиваються) на виробництво  деталей чи кінцевої продукції. В  обмін на гарантований місцевому  виробнику збут його продукції по узгодженим цінам іноземна компанія встановлює виробничі стандарти через передачу ноу-хау. Модернізацію обладнання та інше, а надалі жорстко контролює якість продукції. Якщо випускається готова продукція. То вона реалізується під товарним знаком іноземної фірми.

Контракти “продакшн шерінг” (production-sharing) застосовуються в основному  в нафтовій промисловості. Відповідно до такого контракту іноземна компанія здійснює, наприклад, в країні, що розвивається розвідку запасів нафти. Якщо запаси достатні для комерційної експлуатації, компанія надає обладнання, ноу-хау, необхідний персонал, отримуючи за це фіксовану частину продукції. Частина добутої нафти (20-40%) призначена для відшкодування витрат іноземної компанії на геологічно-розвідувальні роботи і організацію добування нафти, інша частина являє собою фактичний прибуток, який пропорційно розподіляється між іноземною компанією та державою.

Можливий також варіант  контракту “на обслуговування” (service contract). За яким іноземна компанія займається тільки розвідувальними  роботами і виконує свої обов’язки  до моменту знаходження нафти. Існує  два типи таких контрактів. До перших відносяться ті, в за умовами яких експлуатаційний ризик несе іноземна компанія, а всі витрати на експлуатацію – держава. Контракти другого типу поширені в країнах зі значними запасами нафти і необхідними фінансовими ресурсами. В цих випадках за експлуатаційний ризик відповідає правління держави, а іноземна компанія за свої послуги отримує фіксовану винагороду, а також право закупки визначеної долі нафти, але без скидки.

Відповідно до контрактів на управління (management contracts) оперативний  контроль за діяльністю підприємства, який здійснювався представником власника підприємства, передається іншому підприємству. Іноземна фірма визначає найважливіші напрямки діяльності підприємства. Контракти  на управління заключається, в основному, до будівництва підприємства. В такому випадку фірма-менеджер здійснює загальний  нагляд за будівництвом, вибирає підрядників  і субпідрядників. Найчастіше контракти  на управління укладаються одночасно  з ліцензійними угодами. Оплата за управлінські послуги може приймати найрізноманітніші  форми, наприклад, виплата визначеного  проценту від об’ємів продажі  продукції чи прибутку.

Самостійною і дуже розповсюдженою формою міжнародного обміну технологіями є інжиніринг, котрий представляє сукупність видів діяльності, направлених на оптимізацію інвестицій або ж мінімізацію затрат, пов’язаних з реалізацією проектів різного призначення. Інжиніринг – це послуги по використанню технологічних та інших науково-технічних розробок. В цьому заключається його відмінність від ліцензійної торгівлі, де об’єктом купівлі-продажу є сама технологія. Ціни на експортні інжинірингові послуги переважно вищі від внутрішніх на 40-50% для імпортерів в промислово розвинутих країнах і вдвічі для імпортерів в країнах, що розвиваються. Така цінова політика пояснюється, з однієї сторони, підвищеним попитом на інжинірингові послуги в країнах, що розвиваються, а з іншої – фактичною монополією на представлення цих послуг зі сторони промислово розвинутих країн. Серед експортерів інжинірингових послуг домінуюче положення займають американські компанії, а їхніми основними суперниками вважаються фірми Великобританії, Німеччини, Японії, Франції і деяких інших розвинутих країн.

Як відомо, друга половина двадцятого століття характеризується нарощуванням постіндустріальних тенденцій в  економіках провідних країн світу. Тому теоретики постіндустріалізму змушені були перевести осмислення одного з основоположних тезисів  цієї метатеорії (про провідну роль цих знань в економічних і  суспільних відносинах інформаційного суспільства) в практичне здійснення.

Шлях цей виявився непростим. Одна справа роздумувати про цінність знань, спостерігати тенденції, аналізувати  факти, а зовсім інша - запропонувати  їх економічне вираження, озброївши  керівника практичним інструментарієм  для ефективного управління цим  основним нематеріальним ресурсом. Для  цього потребувалось кардинально  змінити методологічну парадигму  економічного мислення, частково по-новому переосмислити такі поняття, як вартість, капітал і власність.