Загальна характеристика інтелектуальної власності і її правового регулювання

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Донбаський Державний  Технічний Університет

 

Кафедра

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

З дисципліни «Інтелектуальна  власність»

На тему: «Загальна характеристика інтелектуальної власності і її правового регулювання»

Варіант 1

 

 

 

Виконала: ст.гр. МОТ-08мз

Альохіна М.Д.

Перевірила: Ульяницька О.В.

 

 

Алчевськ, 2012

Зміст

 

Вступ                                                                                                                               3

1. Поняття інтелектуальної власності, її характеристика                                         5
2. Правове регулювання інтелектуальної власності                                                 8

Висновки                                                                                                                       25

Перелік посилань                                                                                                         26

  

 

ВСТУП

 

У самому широкому розумінні  інтелектуальна власність - це законодавчо  закріплені права на результати інтелектуальної  діяльності людини у різних сферах суспільного життя. До прийняття  законів з охорони інтелектуальної  власності, країни світу, поступово  розв'язуючи певні внутрішні і  зовнішні проблеми, йшли кожна своїм  індивідуальним шляхом. Узагальнюючи ці задачі можна сказати, що основними  з них є:

- бажання економічного  та соціального розвитку власної  країни;

- стимулювання своїх  громадян до творчості, розповсюдження  та використання результатів  інтелектуального надбання людства;

- потреба у юридичному  визнанні майнових та немайнових  прав авторів творів та доступу  до них власного суспільства.

 Витвір людського генію,  наприклад, такий як ідея музичного  твору або винаходу, не може, на  відміну від матеріальних речей,  гарантувати від їх використання  сторонніми особами лише через  те, що хтось інший вже володіє  ними. Після того як щось створене  людським інтелектом стало відомо  громадськості, творець вже не  в змозі самостійно контролювати  його використання. Саме це і  є головним у законодавстві  стосовно інтелектуальної власності .

 Взагалі законодавство  в області інтелектуальної власності  намагається забезпечити інтереси  авторів творів та інших творців  інтелектуальних надбань та послуг, надаючи їм певні, обмежені  у часі права, котрі дозволяють  останнім контролювати використання  своїх творів. Причому ці права  відносяться не до матеріальних  об'єктів, в котрих може втілюватися  результат творчої праці, а  до самого породження людського  розуму як такого, тобто до  самої ідеї об'єкта захисту.  Саме останнє і є найважче  контролювати творцю або особі, яка представляє його інтереси, коли ідеї автора не є об'єктом правової охорони.

 За багаторічною світовою  традицією, інтелектуальна власність  поділяється на авторське право  та промислову власність.

 

1. Поняття інтелектуальної  власності, її характеристика

 

Походження  терміну «інтелектуальна  власність» зазвичай пов'язується з  французьким законодавством кінця XVIII століття. Дійсно, традиція підходу  власності до авторського і патентного права не тільки народилася у Франції, але й основувалась на теорії природного права, котра одержала свій найбільший розвиток саме в працях французьких  філософів-просвітителів (Вольтера, Дідро, Гольбаха, Гельвеція, Руссо). Так, у вступній частині французького патентного закону йшлося про те, що «кожна нова ідея, проголошення і здійснення якої може бути корисним для суспільства, належить тому, хто її створив, і було б обмеженням прав людини не розглядати новий промисловий винахід як власність його творця». Логічним наслідком такого підходу стало закріплення у французькому законодавстві понять літературної і промислової власності. Потрібно відзначити, що раніше ідея авторського права як «найсвятішого виду власності» була втілена в законах деяких штатів США. Аналогічні конструкції були закріплені також у законодавстві Саксонії, Пруссії, Данії, Норвегії і ряду інших країн.

Термін «інтелектуальна  власність» широко використовується в  сучасному законодавстві, у науковій літературі й у практиці багатьох країн. В 1967 р. у Стокгольмі була підписана  Конвенція, на основі якої засновано  Всесвітню організацію інтелектуальної  власності (ВОІВ), відповідно до якої об'єктами правової охорони є результати творчої  діяльності у виробничій, науковій і художній областях.

Однак, незважаючи на своє широке поширення, поняття інтелектуальної  власності практично відразу  ж з моменту своєї появи  зазнало критики зі сторони багатьох науковців. Противники даного поняття  переважно вказували на ряд суперечностей, пов’язаних з цим питанням. Наприклад, не можна ототожнювати правовий режим  матеріальних речей і нематеріальних об'єктів, якими є по своїй суті авторські здобутки і різні технічні нововведення. Також, на відміну від права власності, яке є безстроковим і не піддається будь-яким територіальним обмеженням, права авторів, винахідників і їхніх правонаступників споконвічно обмежені в часі й у просторі. Авторські і патентні права захищаються за допомогою застосування інших правових засобів у порівнянні з тими, котрі застосовуються для захисту права власності. Право на творчий результат нерозривно пов'язано з особистістю його творця і т.п. Реагуючи на ці справедливі зауваження, прихильники теорії інтелектуальної власності стали підкреслювати, що мова в даному випадку йде про власність особливого роду, що вимагає спеціального регулювання у вигляді її нематеріального характеру через те, що об'єктами права власності власників патентів, суб'єктів авторського права і товарних знаків є невловимі і безтілесні речі.

Своє логічне завершення подібний підхід знайшов у теорії інтелектуальних прав, відповідно до якої права авторів, винахідників, патентовласників і т.д. повинні бути визнані правами sui generis, тобто правами особливого роду, що знаходяться поза класичним  розподілом цивільних прав на речові, обов'язкові і особисті. Теорія особливих  інтелектуальних прав, багато прихильників якої взагалі виступають проти використання терміну «інтелектуальна власність», є в наші дні однією з найбільш розповсюджених.

Характеризуючи поняття інтелектуальної  власності, не можна залишити без  уваги і питання про те, що вкладається  в нього найважливішими міжнародними угодами. В конвенції Всесвітньої  Організації інтелектуальної власності  вказується, що інтелектуальна власність  включає права, котрі стосуються: літературних, художніх і наукових досягнень, виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач, винаходів у всіх областях людської діяльності, наукових відкриттів, промислових зразків, товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і комерційних позначень, захисту проти недобросовісної конкуренції, а також всі інші права, що відносяться до інтелектуальної власності у виробничій, науковій, літературній і художній областях. Неважко помітити, що термін «інтелектуальна власність» використовується як збірне поняття, позначаючи собою усі права на результати творчої діяльності і деякі прирівняні до них об'єкти. Очевидним є і те, що на членів ВОІВ не накладаються зобов'язання забезпечувати у своїх країнах охорону всіх перерахованих у конвенції прав, вони самі визначають коло охоронюваних об'єктів інтелектуальної власності. Нарешті, навіть при сильному бажанні в приведеному вище визначенні важко помітити будь-який зв'язок (крім чисто термінологічної подібності) поняття інтелектуальної власності і права власності в його традиційному змісті.

Підсумовуючи сказане, можна  відзначити, що і сучасне українське законодавство, і міжнародні угоди  розуміють під інтелектуальною  власністю сукупність виключних  прав як особистого, так і майнового  характеру на результати інтелектуальної  і у першу чергу творчої  діяльності, а також на деякі інші прирівняні до них об'єкти, конкретний перелік яких установлюється законодавством відповідної країни з обліком  прийнятих його міжнародних зобов'язань. В даний час термін «інтелектуальна власність» лише в історичному плані зв'язаний з теорією інтелектуальної власності кінця XVIII — початку XIX століть.

Згідно українського законодавства, об'єктами інтелектуальної власності  вважаються досягнення науки, літератури, мистецтва й інших видів творчої  діяльності в сфері виробництва, у тому числі відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки, програми для ЕОМ, бази даних, експертні системи, ноу-хау, торгові  секрети, товарні знаки, фірмові  найменування і знаки обслуговування. Усі відносини, що виникають у сферах економічної діяльності, де є або могли б бути задіяні об’єкти інтелектуальної власності, вимагають правового регулювання, яке б встановлювало порядок виникнення, використання та продажу тих же об’єктів.

 

2. Правове регулювання  інтелектуальної власності

 

Найважливішим інструментом такого регулювання є ліцензування та патентування інтелектуальної власності, тобто реєстрація та видача патентів і ліцензій на право користування товарними знаками, ноу-хау, комерційними таємницями, промисловими зразками різного  роду, винаходами і відкриттями, найновішими  технологіями виробництва специфічної  та стандартизованої продукції та іншим  інтелектуальним капіталом, що знаходиться  у розпорядженні однієї компанії чи фірми.

Термін “ліцензія” в перекладі з латинської (лат. licentia) означає дозвіл здійснювати яку-небудь діяльність і в зв’язку з цим використовується в найрізноманітніших сферах економіки. Відносно ж технологічного обміну і інтелектуального капіталу цей термін означає дозвіл використовувати на певних умовах предмети ліцензії, якими є запатентовані винаходи, промислові зразки, товарні знаки і ноу-хау, а також цінні конфіденційні відомості, які не користуються правовою охороною. В залежності від об’єкту ліцензії можуть поділятися на патентні та безпатентні. Поряд з патентними і безпатентними ліцензіями виділяють також самостійні (“чисті”) та супроводжуючі. Самостійні ліцензії передбачають передачу технології чи технологічних розробок незалежно від їх матеріального носія. Супроводжуючі ліцензії мають залежний характер і надаються одночасно з підписанням контракту на створення підприємства, поставку технологічного обладнання, надання консультаційних послуг.

Продаж ліцензій дозволяє суттєво прискорити процес освоєння нового ринку і хоча б частково відшкодувати власні витрати на дослідження і розробки винаходів. Інколи буває вигідніше замість поставок готової продукції продати ліцензію на право її виробництва, наприклад, в тих випадках, коли можуть виникнути проблеми, пов’язані зі збутом готової продукції через недостатній об’єм власного виробництва чи вихід на зовнішній ринок. Перешкодою для розвитку власного виробництва може стати дуже багато причин – від дефіциту сировини до відсутності висококваліфікованого персоналу та виробничого простору. Щодо експорту товарів, то тут перешкодою часто є протекціоністська політика уряду країн, в які намагаються здійснювати постачання продукції: високі митні тарифи, імпортні квоти, підтримання ввезення продукції в розібраному вигляді (з метою розвитку національної промисловості).

У всіх цих випадках продаж ліцензій є одним з шляхів виходу на місцеві ринки, так як і створення  в даній країні філіалу фірми-експортера. Варто відзначити, що при продажі ліцензії зазвичай передбачається поставка матеріалів, вузлів і деталей для випуску продукції. Таким чином, торгівля ліцензіями є дієвим стимулом для збуту власної продукції. Продаж ліцензії може бути способом виходу фірми-продавця на ноу-хау і інші досягнення фірми-покупця, оскільки в угодах зазвичай вказується пункт про взаємний обмін вдосконаленнями, які будуть зроблені в товарі чи технології протягом терміну дії ліцензійного контракту.

Об’єктом патентування в  межах однієї країни найчастіше є винаходи. Винаходом визнається технічне вирішення, котре володіє новизною і суттєвими відмінностями. Під технічним вирішенням розуміють практичний засіб задоволення певних визначених потреб. Наприклад, окремі способи лікування хвороб не відносяться до техніки у загальноприйнятому розумінні, але оскільки вони передбачають застосування деяких лікувальних засобів в строго встановлених дозах, протягом конкретного часу і з дотриманням визначеного порядку, то має місце техніка лікування, яка в даному випадку і розглядається як технічне вирішення. Технічне вирішення не обов’язково повинне бути засноване на технічній основі. Воно вважається новим при умові, що його сутність не була раніше розкрита в даній країні чи за кордоном настільки, що б стало можливим його здійснити. Розкриття суті вирішення може здійснюватися за допомогою чи опублікування, чи демонстрації, чи в результаті відкритого застосування. У всіх цих випадках стає доступним копіювання вирішення, що тягне за собою втрату його новизни. Технічне вирішення признається як таке, що володіє суттєвими перевагами або ж відмінностями тоді, коли воно володіє новою сукупністю ознак, які дають позитивний ефект. Схожі однорідні винаходи називаються аналогами, на найбільш близький з них до запропонованого нового технічного вирішення – прототипом. Несуттєві відмінності в новому технічному вирішенні не дозволяють вважати його винаходом, наприклад, використання  еквівалентних засобів (заміна електрозварки спаюванням).

Охорона прав винахідника  здійснюється за допомогою патентів. Патент (від латинського patens – свідоцтво, грамота) – це документ, який засвідчує визнання державою технічного вирішення винаходом і закріплює за особою, якій він виданий (патентовласником), виключні права на його винахід. Патент видається державним патентним відомством винахіднику чи ж його правонаступнику (право на службовий винахід звичайно належить підприємцю) по його заяві, розглянутій у відповідності з процедурою, встановленою законодавством даної країни. Строк дії патенту також встановлюється національним законодавством (переважно 15 – 20 років). Виключне право патентовласника заключається в наданні йому монопольного права на застосування винаходу (це також називається штучною монополією).

Якщо винахід використовується без дозволу власника, останній може звернутися до суду з позовом про  відшкодування збитків і заборону дій, пов’язаних з порушенням патенту. Патентовласник має право забороняти права на винахід і видавати дозвіл (ліцензію) іншим особам на використання запатентованого винаходу. Патент охороняє права власника, як правило, тільки в країні, де він виданий. Але останнім часом, наприклад, в Західній Європі, вважається дійсним європейський патент.