Управління як соціальне явище

 По-перше, реальною компетенцією системи органів виконавчої влади є компетенція яка закріплена в компетенційних актах щодо кожного в конкретний час діючого органу виконавчої влади.

 По-друге, потенційною компетенцією системи органів виконавчої влади є компетенція, яка випливає в повному обсязі із завдань і функцій держави взагалі

 По-третє, компетенція системи органів виконавчої влади, які в даний час функціонують, не є вичерпною і повністю узгодженою із завданнями і функціями держави. Наприклад, конституційне закріпленою і гарантованою є функція держави щодо захисту своїх громадян, які знаходяться поза її межами (ст. 25 Конституції України). Проте ця функція державою майже не здійснюється. Відповідний центральний орган виконавчої влади — Міністерство закордонних справ України відповідно до Положення про МЗС України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.93 № 129, навіть не має таких повноважень.

 По-четверте, врегулювання  питання про взаємовідповідність,  взаємоврівноваженість потенційного  і реального начал в компетенції системи органів державної влади потребує виваженого і кваліфікованого наукового аналізу.

 По-п'яте, питання співвідношення реальної і потенціальної компетенції системи органів виконавчої влади повинно вирішуватися при будь-якій зміні структури органів виконавчої влади (як зовнішньої так і внутрішньої) і в цьому полягає основоположне значення цього співвідношення.

 Компетенція є необхідною  складовою правового положення (статусу) будь-якого державного органу. Слід відзначити, що поняття компетенції державного органу має відповідну історію, краще сказати відповідний розвиток: через розуміння компетенції державного органу як сукупності прав і обов'язків, або сукупності повноважень, прав і обов'язків, або сукупності прав і обов'язків і відповідних завдань, або сукупності прав, обов'язків і просторових меж діяльності і об'єктів цієї діяльності.

 Останнім часом юридична  література країні СНД щодо  повноважень державних органів  виконавчої влади визначилась  з точки зору двох підходів, один з яких — розуміння повноважень органів виконавчої влади як владних повноважень, що є їх найважливішим і обов'язковим атрибутом. Іншим підходом є певне визнання повноважень органів як складового елемента їх компетенції або функцій. Тобто при цьому підході повноваження і функції дещо ототожнюються.

 У цьому зв'язку  виваженою вбачається позиція,  що повноваження органів виконавчої  влади слід розглядати через  призму функцій управління, тому  що за їх допомогою більш  точно встановлюються причинно-наслідкові  зв'язки суб'єктів і об'єктів  у різних системах. Функції органів виконавчої влади розглядаються як їх управлінський вплив на об'єкти управління, який у нових умовах полягає не в прямому адмініструванні, а в орієнтуванні, забезпеченні ресурсами і засобами для досягнення цілей і завдань, які стоять перед об'єктами управління. Визначаються способи встановлення і зміни компетенції органів виконавчої влади, а саме:

- встановлення компетенції  — нормативне закріплення предметів  відання, прав і обов'язків;

- централізація — здійснення  функцій лише центральними органами;

- децентралізація — передача  частини функцій нижчестоящим  і місцевим органам;

- деконцентрація — розподіл  функцій управління по «горизонталі»  і по «вертикалі», включаючи  функціональні аспекти; делегування  — узгоджена взаємна передача  повноважень органам різного рівня;

- субсидіарність — взаємодоповнююча  діяльність різних ланок влади і управління.

 Змістом функціонування  системи органів виконавчої влади  є організаційно-управлінська, виконавчо-розпорядча  діяльність на основі і на виконанні законів з метою забезпечення повсякденної діяльності держави і її розвитку та забезпечення функціонування і розвитку всього суспільного організму (побудови і розвитку громадського суспільства).

 Функціонування системи  органів виконавчої влади передбачає  пошук і створення оптимізованих  структур виконавчої влади та  їх взаємовідносин, правильне і  оптимальне визначення компетенції  кожного органу, який входить до цієї системи, зміцнення виконавчої дисципліни.

 Компетенція, організація  та порядок діяльності органів  виконавчої влади, мають визначатися  в окремих законах. При чому  слід врахувати, що найбільший  ефект може бути досягнутий  при врегулюванні правового положення  і компетенції на єдиних концептуальних  засадах всієї системи органів  виконавчої влади. Це дозволить  вирішити проблему спільної узгодженості  діяльності системи органів виконавчої  влади.

 Висновки

   Таким чином, влада  виступає як функціональна властивість,  іманентна якість соціальної організації, і реалізується вона через соціальне управління. Це означає, що управління у царині суспільних відносин має здійснюватися на основі підпорядкованості, єдності волі учасників спільної діяльності. Сукупна воля підпорядковує собі індивідуальні волі, владарюючий нав'язує свою волю підвладному, керує діями та вчинками індивідів, тобто здійснює управління людьми.

   Практичне здійснення  управлінських процесів залежить  від наявних суспільних умов, а останні в кінцевому рахунку  обумовлені матеріальними умовами життя суспільства. Та оскільки управлінська діяльність — це суб'єктивна діяльність людей, відтак вона залежить і від суспільного досвіду, рівня культури та свідомості людей, зрілості суспільства, його технічних можливостей, оптимальності і масштабності соціальних завдань та ін.

 Визначені соціальні особливості управління являють собою найсуттєвіше в його змісті, отже, властиві також і державному управлінню. Якщо в цілому управління в суспільстві являє собою загальносоціальну функцію, що реалізується через владно-організуючу діяльність з метою забезпечення узгодженості спільної праці та побуту людей для досягнення суспільне значущих завдань, то державне управління відноситься до функцій держави, яка вносить в цю діяльність притаманні їй ознаки державного устрою та форми державного правління, поділу державної влади, правотворчості, правозастосування і правоохорони, верховенство закону та державного примусу щодо його забезпечення тощо.

 Все це робить зміст державного управління значною мірою юридичне спеціалізованим, обумовлюючи першочергове значення таких пізнавальних об'єктів, як суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління, та право як вирішальний засіб їх унормування й впорядкування.

 Література

1. Державне управління  в Україні (навчальний посібник) / За заг. ред. д. ю. н., проф. В.Б. Авер'янова. — К.: Вид-во ТОВ «СОМИ», 1999 — 265 с.

2. Державне управління: проблеми  адміністративно-правової теорії та практики. — К.: Факт, 2003. — 384с.

3. Колодій А. М., Олійник  А. Ю. Державне будівництво  і місцеве самоврядування в  Україні. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 460 с.

4. Мельник И.В. Державне  будівництво та місцеве самоврядування в Україні. — К.: Вентурі, 2005. — 437с.

5. Ярмиш О.Н., Серьогін  В.О. Державне будівництво та  місцеве самоврядування в Україні:  Підручник. — Харків: Вид-во Національного ун-ту внутр. справ, 2002. — 653 c.