Трудовий потенціал України

      Проблема  безробіття дедалі загострюється, кількість  безробітних постійно зростає. Для  того щоб створити умови для реалізації права громадян на працю й забезпечити  соціальний захист тимчасово безробітного населення, на всій території України  створено обласні, міські та районні  центри зайнятості.

      На  державну службу зайнятості покладаються:

• аналіз ринку праці, прогнозування попиту та пропозиції на робочу силу, підготовка із зацікавленими організаціями республіканської та територіальних програм зайнятості населення, забезпечення їх реалізації;
• облік громадян, які звертаються з питань працевлаштування, надання їм допомоги в пошуках роботи та працевлаштуванні;
• забезпечення населення достовірною, повною, оперативною інформацією про можливості працевлаштування на основі обліку вільних робочих місць та вакантних посад;
• професійна орієнтація та консультування населення, в тому числі молоді;
• організація професійної підготовки й перепідготовки працівників, вивільнених з підприємств, установ та організацій, осіб, які відчувають труднощі в працевлаштуванні, та інших категорій незайнятого населення;
• надання підприємствам, установам та організаціям, незалежно від форм власності та господарювання, допомоги в доборі кадрів, консультуванні й забезпеченні їх інформацією про ринок праці;
• підготовка пропозицій та висновків щодо використання праці іноземних громадян в Україні, у виконанні робіт за міжурядовими угодами та ліцензіями;
• забезпечення у межах компетенції соціального захисту незайнятих громадян;
• здійснення контролю за виконанням підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності та господарювання, законодавства про зайнятість населення.

3. Особливості територіального розміщення трудових ресурсів України. 
   

     Трудові ресурси виступають основним елементом  трудової діяльності і характеризуються багатьма індивідуальними особливостями, їм властива висока мобільність, значні регіональні відміни в демографічній  структурі, рівні зайнятості та кваліфікації. Все це має вплив на процес комплексоутворення і територіальну організацію  промислового виробництва

     Необхідно відмітити, що розвиток промислових  виробництв завжди пов'язаний з проблемою  додаткових затрат на створення відповідних  умов для трудової діяльності населення  і забезпечення його соціальними  послугами. Однак в різних регіонах ці затрати неоднакові, бо неоднаковий  рівень розвитку продуктивних сил і  соціальної сфери діяльності. Як правило, питомі затрати на соціальні потреби  населення різко зростають при  будівництві нових об'єктів, початковому  створенні матеріально-технічної  бази будівництва, інженерних і транспортних комунікацій та інших елементів  інфраструктури.

     Демографічна  ситуація завжди має регіональні  відміни. Вони обумовлені різними причинами: співвідношенням народжуваності і  смертності, міграцією населення  з сільської місцевості у міста, виїздом на роботу в інші регіони  і навіть еміграційними потоками населення. Всі ці обставини призводять до територіальної диференціації трудових ресурсів і певної забезпеченості галузей  промисловості кадрами робочої  сили. Оптимізація демографічної  структури населення і трудових ресурсів, а також територіальна стабілізація кадрів є однією з найбільш складних проблем територіальної організації виробництва.

     У процесі комплексного розвитку промисловості  необхідно аналізувати чисельність  населення і трудових ресурсів, їх динаміку, статево-вікову структуру  як найважливіших показників демографічної  характеристики народонаселення.

     Найважливішим фактором динаміки загальної чисельності  населення України є його природний  рух (переважання народжуваності над  смертністю). За період з 1940 по 2000 pp. населення  України збільшилося з 41,3 млн. чол. до 50 млн. чол. Такий незначний показник його зростання можна пояснити людськими  втратами в результаті другої світової війни і політичними репресіями.

     Проблема  територіальної організації трудових ресурсів для будь-якої країни є  визначальною, тому що вона лежить в  основі господарського керування територією. Кожна держава перш ніж розробити  концепцію розвитку в навколишнім  просторі, оцінює власні економічні, демографічні, природні і територіальні можливості, шукає нішу в територіальному  і міжнародному поділі праці, визначає області спеціалізації як між  внутрішніми територіями, так і  щодо обміну товарами на світовому  ринку.

     Територіальний  поділ праці, закріплює визначені  галузі виробництва за регіонами  виявляється не тільки в їхньому  розташуванні, формуванні зон виробництва  і збуту, але й у спеціалізації  економічних районів, об'єднанні їх галузей, у міжрайонних і внутрішньорайонних зв'язках.

     Територіальна організація трудових ресурсів (ТОТР) — це просторовий взаємозв'язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, економію витрат, подолання диспропорцій у взаємному розміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва і споживання продукції.

     Розміщення  трудових ресурсів — це географічний розподіл трудових ресурсів по території. Термін "розміщення" виражає конкретне поняття, а саме — зв'язок господарських об'єктів з тими чи іншими джерелами сировини, палива й енергії, місцями концентрації трудових ресурсів і районами споживання готової продукції. Таке розміщення розглядається як частина загального процесу територіальної організації трудових ресурсів.

     Територіальна організація трудових ресурсів передбачає зв'язки виробництва з природним  середовищем і економічні зв'язки. Економічні зв'язки — це широке коло взаємин у виробничій і невиробничій сферах, а також між самими сферами. З розвитком суспільства економічні зв'язки усе більш ускладнюються.

     Для територіально-виробничого комплексу  можна виділити два типи економічних  зв'язків: виробничі і невиробничі. У границях промислового комплексу  виділяються такі групи зв'язків:

• зв'язки, обумовлені єдністю місця (електро-, тепло-, газо-, водопостачання);
• матеріально-технічні (постачальницько-збутові) зв'язку щодо сировини, палива, устаткування і готової продукції;
• зв'язку по кооперуванню , тобто по спільному виготовленню продукції;
• зв'язку по комбінуванню, тобто по послідовній обробці сировини.

     Територіальна структура виробництва відбиває розміщення трудових ресурсів визначеними  територіальними сполученнями у  виді промислових центрів, промислових  вузлів, сільськогосподарських районів  і ін.

     Територіальна структура — це сукупність, стійких зв'язків між елементами об'єкта, причому обов'язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору. Цими об'єктами можуть бути промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва, торгово-промислові комплекси й ін.

     Такі  поняття, як ТВК, ППК, енерговиробничі  цикли, технополіси, більше тяжіють  до "виробництва", проте вони завжди функціонально зв'язані з навколишньою територією і розминаються переважно  завдяки їй.

     У залежності від рівня концентрації трудових ресурсів на території й  особливостей сполучення виробництв розрізняють  форми розміщення трудових ресурсів.

     Територіальний  поділ праці (ТПП) - процес виробничої спеціалізації території, обумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією і послугами. Це просторовий прояв поділу суспільної праці взагалі, обумовлене економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій і їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці в даній країні і, таким чином, може відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил. В основі ТПП лежать природні умови і ресурси, розмаїтість територій, а також розходження між народами, що проживають на даній території, і їхній історично сформованими трудовими навичками. Унаслідок цього виготовлення того самого продукту на одній території вимагає менших витрат праці, а на іншій — великих.

     В границях однієї країни виділяють внутрірайонний поділ праці (спеціалізацію окремих  виробництв усередині економічного району) і міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів і й  обмін товарами між ними).

     В умовах науково-технічного прогресу географічний поділ праці здобуває ряд специфічних  рис: ускладнюються територіальна  спеціалізація господарства, а також  галузева, функціональна, розселенческа  і техногенна структури; прискорюється  територіальна концентрація господарської  діяльності, розвиваються нові форми  територіальної організації виробництва.

     Комплексоутворення  в промисловості нерозривно пов'язане  з розселенням людей. Взаємозв'язки промислових комплексів з системами  розселення обумовлені концентрацією  перш за все промислового виробництва  і населення з обслуговуючою  його виробничою сферою у міських  поселеннях. Міста стають опорними центрами промислових вузлів і районів, а в розселенні відіграють роль центрів  в системах поселень. Вони мають  велике комплексоформуюче і районоутворююче  значення. Типовими формами територіальної організації промислового виробництва, з якими пов'язаний розвиток локальних  систем розселення, є промислові пункти, центри і вузли.

     Отже, в результаті взаємодії промислового виробництва і розселення формується територіальна структура промисловості, елементами якої виступають різні форми  зосередження промисловості. Промислові комплекси залежно від природних  особливостей, характеру розміщення промислових центрів і розвиненості між ними транспортних зв'язків складають  системоутворюючий каркас територіальної структури промисловості. В цьому  каркасі домінуюча роль належить великим міським поселенням з  їх промисловими, транспортними та іншими функціями. 
 
 

4. Сучасні соціальні, економічні та екологічні проблеми зайнятості населення  та перспективи розвитку трудових ресурсів.

       Функціонування  трудового потенціалу в Україні  відбувається в умовах кризових явищ в економіці та соціальних суперечностей  у суспільстві. Природна база формування трудового потенціалу характеризується демографічними особливостями відтворення  трудового потенціалу, які виявилися  в 60—90-х роках XX століття та вплинули на зниження народжуваності і збільшення смертності, скорочення тривалості життя  і загальне старіння населення. Зазначені  тенденції торкнулися кількісно - якісного складу трудового потенціалу, продуктивності суспільної праці і стимулів до неї, кваліфікаційного і освітньо - культурного рівня населення, вартості робочої сили і доходів населення. Економічні та соціальні чинники виявили проблеми безробіття, поширення нелегальної трудової діяльності, зниження національного інтелектуального та освітнього потенціалу, значного розшарування населення за рівнем доходів.

       Нерівномірне  розміщення трудових ресурсів у країні, зниження абсолютних розмірів їх природного приросту в більшості адміністративних районів, низький рівень ефективності використання робочої сили в галузях  матеріального виробництва зумовлюють потребу в наукових дослідженнях і практичних заходах щодо раціонального  використання ресурсів живої праці  не тільки в галузях, але і в  окремих районах України. Розв'язання цієї проблеми можливе завдяки підвищенню продуктивності праці на основі максимального  використання досягнень науково-технічного прогресу. У пропорційному розвитку економіки важливу роль відіграє економія не тільки затрат живої праці, а й матеріалів, сировини, енергії, а також раціональне використання виробничих фондів, раціоналізація транспортних вантажопотоків на основі науково обгрунтованого розміщення продуктивних сил. Економія затрат живої праці передбачає впровадження трудозберігаючих технологій, що дасть  змогу зменшити виконання робіт  вручну.

     Важливим  резервом підвищення ефективності використання наявних трудових ресурсів у малих  і середніх містах є розвиток сфери  послуг. Ці міста виконують роль центрів соціального обслуговування сільського населення. Зростання зайнятості людей у невиробничій сфері таких міст матиме велике соціальне значення й водночас дасть змогу створити умови для залучення у виробництво певної кількості працездатних жінок.