Психологічні особливості стилів керівнництва

 МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

 ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 ім. Ю. Федьковича 
 
 
 
 

            Реферат на тему: 

     «ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СТИЛІВ КЕРІВНИЦТВА» 
 
 
 
 
 

            Виконала:

                            студентка 511-м групи

            Лазорак А. В.

            Перевірила:

            Терлецька Н. М. 
 
 
 
 
 
 

            Чернівці 2011

План

Вступ

Висновок

Список використаної літератури

 

Вступ

      

Як зазначалося, процес управління характеризується відносинами  між керівниками та підлеглими. Внутрішня "логіка" виду цих відносин і  способу набуття ними конкретних форм, спосіб прийняття рішення і  передавання завдань підлеглим  називається стилем управління.

      

Розглядаючи стиль  управління, треба враховувати два  аспекти. По-перше, керівник може прийняти рішення на користь того чи іншого стилю й тим самим визначити  спосіб регулювання своїх відносин з підлеглими. Другий аспект включає  індивідуальний аспект процесу управління: стиль проявляється в конкретних ситуаціях, які виникають між  керівниками та їх підлеглими. Особистість  керівника впливає на стиль управління, або, точніше, на його ставлення до управління. Те саме можна сказати й про  роль конкретної ситуації та склад  колективу.

      

За вибором  певного стилю управління стоїть конкретний характер людини. Стиль  управління визначається також суспільством і залежить від поглядів на те, як необхідно регулювати відносини  субординації. До незрілої людини, яка  принципово не вміє працювати, доцільно застосовувати авторитарний стиль  управління. Сучасне розвинене суспільство  має демократичний характер, його громадяни беруть участь у державному й корпоративному управлінні. Розвинутий тип людини формується в системі  управлінських відносин демократичного суспільства 

 

1. Поняття стилю керівництва

     

Управлінське  мислення і засоби впливу керівника  на результати діяльності організації  змінюються в напрямі від одновимірного  до багатовимірного стилю управління. Однією з перших праць, у яких досліджувались стилі керівництва, була праця Курта  Левіна "Експериментальний підхід до вивчення автократії та демократії", опублікована в 1938 р. (Шегда «Менеджмент (2002)»)

     

У кожного керівника  складаються певні стереотипи управлінської  діяльності, які в управлінні називають  стилем керівництва.

     

Стиль керівництва  - система принципів, норм, методів і прийомів впливу на підлеглих з метою ефективного здійснення управлінської діяльності та досягнення поставлених цілей.

     

До об'єктивних факторів, що формують стиль, належать: закономірності управління, загальнообов'язкові вимоги до керівників конкретних господарських  систем, особливості сфери діяльності, рівень ієрархії управління, соціально-психологічні особливості підлеглих, стиль роботи керівників вищих інстанцій, усвідомлення потреби керувати на наукових основах. У той же час стиль менеджера  має багато в чому властиві йому індивідуальні особливості (риси суб'єктивності) й значною мірою визначається також ступенем оволодіння знаннями сучасного наукового менеджменту; культурно-моральним рівнем менеджера; мірою відповідності особистих  рис менеджера характеру об'єкта управління; життєвими позиціями  і цінностями менеджера; практичним досвідом і діловими рисами; ступенем уміння спілкуватися з людьми в процесі  управління.

     

Ефективні дії  менеджера, як правило, характеризуються: стислістю викладу думок; точністю формулювань проблем і способів розв'язання їх; швидкістю орієнтування в різноманітних питаннях бізнесу; широтою підходу до розгляду проблем, завдань поточної і перспективної  діяльності; умінням зіставити всі "за" і "проти" та швидко знайти оптимальне рішення; спроможністю привернути увагу персоналу до найголовнішого в даний момент для діяльності фірми; систематичністю, що забезпечує упорядкованість функціонування фірми; умінням постійно викликати у персоналу фірми бажання виявляти ініціативу і творчу активність; нестандартністю мислення.

     

Стиль діяльності менеджера безпосередньо пов'язаний із раціональною організацією його особистої  праці, у тому числі: плануванням  і розподілом робочого часу; умінням  проводити наради, переговори, бесіди; використанням інформації і технічних  засобів; постійним підвищенням  ділової кваліфікації; умінням проводити  вільний час і відпочивати. (Шегда  «Менеджмент (2002)»)

     

Д. Мак-Грегор наприкінці 50-х років розробив теорії "X" та "У", що характеризують стилі  управління. Спираючись на класифікацію А. Маслоу та на ту обставину, що керівники  в організації не використовують повністю творчу енергію підлеглих, Мак-Грегор виявив дані концепції людської поведінки.

     

Теорія "X" відображає традиційний підхід до функції  управління, її сутність полягає у  використанні людської праці за призначенням на вимогу організації. Насамперед, управління передбачає керування згідно з законами економіки, різними змінними факторами  підприємства, фінансами, устаткуванням, сировиною, персоналом та ін. Крім того, до його складу входять керування  зусиллями працівників, їх мотивацією до праці, контроль і корегування  їх ставлення до праці та виконання  посадових обов'язків відповідно до потреб організації.

     

Теорія "X" ґрунтується на переконанні, що без  активного втручання керівників працівники залишаються пасивними, отже, їх варто переконувати, заохочувати  або карати і пильнувати за їх діяльністю. Це песимістичне переконання щодо ставлення  працівників до роботи ґрунтується  на таких постулатах: людина не хоче працювати, вона байдужа та ледача, прагне за першої-ліпшої можливості уникати  відповідальності. Такі ідеї спричинили бурхливий розвиток організації бюрократичного, традиційно авторитарного типу, що приділяє багато уваги примусові та контролю.

     

Теорія "У" - це відповідь, критична реакція на теорію "X", яка, на думку Д. Мак-Грегора, у сучасних умовах господарювання неспроможна забезпечити ефективні результати. Теорія "У" дещо ідеалізує субординацію, відображаючи її як партнерство керівника та підлеглих. Такий оптимістичний погляд ґрунтується на припущеннях, що:

     

- робота сама по собі не є чимось особливим. У нормальних умовах люди не тільки прагнуть уникнути зайвої відповідальності, а навпаки, розглядають її як засіб самореалізації; 

     

- колектив, підпорядкований загальній меті;

     

- винагороди і трудові зусилля взаємозалежні і зростають разом;

     

- винахідництво і творчість тільки й прагнуть бути поміченими.

     

Кожен керівник відрізняється індивідуальністю, тобто  діловими, моральними, соціальними  та психологічними якостями. Однак  усю різноманітність індивідуальних особливостей керівника можна звести до певних типів. Розрізняють три  типи керівників: автократичний, демократичний  та ліберальний, що становлять собою  континуум (рамки в межах від  однієї крайності до іншої). За традиційною  системою класифікації стиль може бути автократичним (одна крайність) і ліберальним (інша крайність). (Менеджмент - Дикань Н.В.)

     

Згідно з однією із класифікацій виокремлюють такі стилі  керівництва:

     

- авторитарний. Його характеризують жорсткі методи управління, визначення стратегії діяльності групи, обмеження ініціативи й можливості обговорення прийнятих рішень, одноосібне прийняття рішення та ін.;

     

- демократичний. Основні його ознаки - колегіальність, заохочення ініціативи тощо;

     

- ліберальний. В основі його - відмова від прямого керування.

     

Окремі дослідники, описуючи стилі керівництва, використовують інші назви:

     

- директивний (командно-адміністративний, авторитарний): керівник є прихильником єдиноначальності, підпорядкування людей своїй волі;

     

- колегіальний (демократичний): керівник визнає самостійність підлеглих, довіряє їм;

     

- ліберальний (потуральний): керівник не керує колективом, не виявляє організаторських здібностей, не розподіляє обов'язків тощо.

     

У наукових дослідженнях зафіксовано певні зв'язки між  стилем, типом керівника, ефективністю діяльності організації та її культурою  управління. Загалом вони зводяться  до таких положень:

     

- стиль відображає усталені способи діяльності певного типу керівника; тісно пов'язаний з психологічними особливостями його мислення, прийняття рішень, спілкування тощо;

     

-стиль не є вродженою якістю, а формується в процесі діяльності і змінюється, його можна коригувати та розвивати. Стилів керівництва можна також навчати;

     

- опис та класифікація стилів певною мірою відтворюють змістові характеристики (параметри) управлінської діяльності (специфіка поставлених завдань, взаємини з підлеглими тощо);

     

- стиль керівництва зумовлений культурними цінностями, традиціями організації;

     

- чинники зовнішнього середовища (соціально-економічні, політичні, соціально-психологічні тощо) впливають на формування стилю керівництва.

     

Стиль керівництва  має як об'єктивну, так і суб'єктивну  основу. Він залежить від моральних  норм, соціально-економічних та політичних чинників, сформованої системи відносин, а також від особистісних рис  керівника. З огляду на співвідношення суб'єктивного і об'єктивного  в процесі управління, сформувалися такі підходи до аналізу стилів керівництва:

     

1. Орієнтація  на структуру особистісно-ділових  якостей керівника. Він базується  на тому, що кожний керівник  є індивідуальністю, неповторно  поєднує в собі структурні  компоненти особистісно-ділових  якостей. Залежно від поєднання компонентів окреслюються такі структури: а) “керівник - політичний лідер”, “спеціаліст”, “організатор”, “наставник”, “товариш”, які гармонійно поєднуються в ідеальній системі управління; б) поєднання в процесі управління авторитарного, колегіального і ліберального стилів керівництва. Вважається, що задля досягнення управлінського ефекту керівник повинен застосовувати адекватний ситуації стиль.

     

2. Орієнтація  на об'єктивні чинники в управлінні. На цій підставі розрізняють  діловий, компанійський та кабінетний  стилі. Діловий стиль керівництва,  наприклад, характеризують такі  ознаки:

     

- чіткість і ясність у постановці цілей і накресленні завдань;

     

- конкретний розподіл прав і обов'язків працівників; оптимальний розподіл сил і часу на організацію діяльності;

     

- оперативність у роботі, різноманітність методів управління;

     

- знання потенційних психофізіологічних та професійно-моральних можливостей підлеглих;

     

- чітка спланованість часу діяльності, що запобігає простоям, авралам, хаотичності керівництва;

     

- налагодження ефективного контролю і зворотного зв'язку;

     

- налагодження системи поінформованості працівників про результати виконання завдань;

     

- творче мислення керівника як системна ознака успішності керівництва.

     

Компанійському  стилю властиве прагнення до встановлення дружніх стосунків, а кабінетному  - зосередженість уваги на виконанні постанов, резолюцій та ін.

     

Схильність до сповідування певного стилю керівництва  зумовлена психологічними якостями особистості, умовами, в яких відбувалося  професійне становлення керівника  тощо. Проте її не слід вважати абсолютною, оскільки з часом керівник може під  впливом різноманітних чинників опанувати принципово нову культуру взаємодії з підлеглими.

     

2. Концепції стилів керівництва