Методи і прийоми фінансового менеджменту та їх базові показники

- найсуттєвіша причина  неточності експертних оцінок  полягає у системному характері  явищ, які відбуваються у світі  ( в тому числі динаміки фінансових  ринків). Експерти, які є фахівцями  у вузькій галузі, висловлюються  з точки зору ймовірнісного  підходу, що побудований на  принципі незалежності подій.  Системний підхід враховує взаємодію  елементів системи.

Статистичний метод оцінки ризику базується на анализі коливань досліджуваного показника за певний відрізок часу. Передбачається, що закономірність змін аналізованої величини поширяються  на майбутнє. Для тривалих періодів часу це, як правило, виявляється справедливим, але для короткотермінової оцінки екстраполяції колишнії закономірностей  дає значні помилки. Отже, проста екстраполяція  стратегічних закономірностей не дає  можливості реально оцінити ризик.

Метод оцінки ризику Шарпе  базується на величині очікуваного  прибутку, яка враховує статистичні  дані про цого рівень протягом певного  часового тренду. Разом із розподілом ризику на систематичний і не систематичний  введення в розрахунок показника очікуваного прибутку було тим революційним досягненням, яке дало змогу В. Шарпе згодом дало згодом одержати звання лауреата Нобелівської премії. За Шарпе, величина очікуваного прибутку визначається виходячи з середньогалузевої норми доходності і тенденції розвитку ринку в цілому. Таку інформацію досить легко одержати в країні з розвинутою й стабільно функціонуючою економікою. В стані ж реформ, у якому перебуває нині Україна, визначення величини очікуваного прибутку пов'язане із значними ускладненнями.

Спосіб подолання браку  інформації про тенденції розвитку ринку пропонують російські вчені. Припущення про розмір очікуваного  прибутку базується на ймовірності  настання певної фази розвитку економіки  і відповідного рівня доходу ( див  таблицю ).

Очікувана норма доходу обчислюється за формулою:

Х = І " Рп " Хп * , де

Х - очікувана норма доходу;

Рп - ймовірність настання певної фази циклу;

Хп - рівень прибутку, звичайний  для певної фази циклу (значення з  таблиці).

Таким чином, стає непотрібним  аналіз великих динамічих рядів. Достатньо знати тільки звичайну для певної стадії економічного циклу  норму доходності. При цьому підході  треба мати на увазі, що об'єктивні  або частотні ймовірності настання подальших подій можуть використовуватися  тільки у дуже малій галузі економічних  рішень, які звичайно пов'язані з  якимись подіями або процесами. Інвестор стикається з такими новими можливостями або подіями, об'єктивну  ймовірність настання яких часто  неможливо визначити на підставі статистичних спостережень. Отже, статистичні  методи оцінки ризику не вирішують  одного з головних питань, яке стоїть перед суб'єктом ризику: оцінки в  умовах обмеженості інформаційного контуру з урахуванням індивідуальних особливостей певної сітуації.

Дуже зручним на практиці виявляється нормативний метод  оцінки ризику. До його позитивних рис  належить перш за все легкість розрахунків. Систему нормативів можна розглядати як один із варіантів рейтингового методу з тією різницею, що шкала  оцінки заздалегідь сформована і  складається з мінімуму значень  ранжування.

Нормативний метод оцінки дає змогу визначити ступінь  ризику з максимальною точністю: порівняння з нормативом відбувається за шкалою "низький ризик", "нормальний ризик", "високий ризик". Отже, цей метод не дає можливості врахування всіх нюансів конкретної сітуації.

На врахування індивідуальності конкретної ситуації, де вибір рішення  пов'язаний із ризиком, більше спрямований  рейтинговий метод оцінки. Головна  його перевага - можливість добору коефіцієнтів, виходячи з конкретної мети аналізу. Отже, система рейтингової оцінки складається з таких елементів: системи оціночних коефіцієнтів; шкали ваги цих коефіцієнтів ( якщо у ній є необхідність ); шкали  оцінки значень одержаних показників; формули розрахунку остаточного  рейтингу.

Рейтинговий метод найпристосованіший для оцінки ризику в умовах розбудови  ринкових відносин. На це є декілька причин. По-перше, цей метод при  його використанні не передбачає аналізу  великих масивів даних, тому оцінка мінімально залежить від широти інформаційного контуру. По-друге, при використанні рейтингового методу одразу відбувається ранжування одержаного результату за певною шкалою. По-третє, рейтинговий  метод вимагає від користувача  математичних знань тільки в рамках елементарних фінансових розрахунків. Це важлива обставина, оскільки оцінку ризикованості робить переважно  персонал із кваліфікацією економістів, а не математиків.

Але існують й проблеми з використанням методу рейтингової  оцінки. Однією з проблем, що пов'язані  з розробленням життєздатної системи  рейтингової оцінки, є проблема вибору еталона для порівняння. Порівняння з умовним еталонним підприємством  цілком можливе, але вибір такого еталону вимагає уточнення для  кожного виду ризику. Не обов'язково вибирати серед великої кількості  підприємств найкраще. Зрозуміло, що реально жодний суб'єкт господарювання не може претендувати на найкращі показники  геть у всьому. Зручніше просто вибрати  серед показників якогось переліку підприємств найкращі і сформувати з них той самий еталон для  порівняння.

Наявність у рейтинговій  оцінці певних еталонних значень  передбачає, що рейтинг обчислюється методом відстаней або різниць  між реальним та еталонним значеннями. При визначенні остаточного рейтингу ранжуються не значення, а відстані. Традиційний рейтинг виключає операцію ранжування відстаней, завдяки чому економиться час.

Пошук ефективних підходів до управління ризиками став одним  із найважливіших напрямків розвитку сучасної економічної науки. В найбільш широкому розумінні ризиком називають  невизначеність у відношенні здійснення тієї чи іншої події в майбутньому. В бізнесі ризик пов'язується насамперед з фінансовими втратами, що виникають у випадку його реалізації. Оскільки повністю уникнути ризиків  неможливо, то ними можна і треба  свідомо керувати, пам'ятаючи про  те, що всі види ризиків взаємопов'язані  і їх рівень постійно змінюється під  впливом динамічного оточення.

У міжнародній практиці процес управління ризиками розглядається  як ключова сфера менеджменту, значна увага приділяється вивченню ризикових  сфер, пошуку ефективних методів контролю, оцінки та моніторингу ризиків, створенню  відповідних систем управління. Теоретичні дослідження вітчизняних науковців  з проблем невизначеності та ризику здебільшого присвячені аналізу  причин виникнення, класифікації та методам  кількісної оцінки ризиків, менше уваги  приділяється пошуку ефективних прийомів управління, які були б адекватними  до реальних можливостей вітчизняних  підприємців.

Перший етап процесу управління ціновими ризиками реалізується досить просто, оскільки сам факт володіння  балансовими та (або) позабалансовими  позиціями, чутливими до зміни відсоткових  ставок, валютних курсів або фондових індексів уже означає наявність  ризику. Ідентифікувати ризик та проаналізувати його характер необхідно, але недостатньо. Важливо з'ясувати розмір ризику, тобто здійснити його квантифікацію. Ступінь ризику економічних рішень оцінюється очікуваними втратами, що є наслідками даного рішення. Через  це системи оцінки ризику, які формалізують процес вимірювання та розрахунків, мають визначати три основні  компоненти ризику: розмір (обсяг можливих втрат), імовірність негативної події, тривалість впливу ризику.

Даний етап процесу управління завершується порівняльним аналізом реального  та допустимого рівнів ризиків. Якщо фактичний ризик не перевищує  межі допустимого, то керівництво може обмежитися контролюючою функцією з  метою недопущення зростання  рівня ризиковості, тобто зразу  перейти до останнього етапу управлінського процесу. Якщо ж рівень реального  ризику перевищує допустимі межі, то виникає проблема пошуку оптимальних  методів управління, вибір яких значною  мірою визначається видом ризику, а також особливостями та можливостями конкретного підприємства, загальним станом економіки, ступенем розвитку інфраструктурних елементів фінансової системи, законодавчим та нормативним середовищем.

Для управління ціновими ризиками використовується методика хеджування (від англ. hedge- захищатися від можливих втрат, ухилятися, обмежувати), під якою розуміють діяльність, спрямовану на створення захисту від можливих втрат у майбутньому. Більшість  зарубіжних учених (Дж. Сінкі. Пітер  Роуз) до хеджування відносять будь-які  дії, спрямовані на обмеження чи мінімізацію  цінових ризиків. Таким чином, хеджування включає способи впливу на структуру  балансу з метою обмеження  цінових змін і створення систем захисту від ризиків шляхом укладання  додаткових фінансових угод, які дозволяють компенсувати можливі втрати. Дотримуючись такого ж погляду, конкретизуємо  прийоми хеджування, згрупувавши  їх за певними ознаками.

Якщо з якоїсь причини  не вдається мінімізувати ризик, тоді керівництво може прийняти рішення  про його обмеження, яке здійснюється шляхом зниження обсягів фінансових та господарських операцій, у зв'язку з якими виникає ризик, та (або) скорочення ризикового періоду з  метою зменшення ймовірності  настання негативної події. Суб'єкти господарювання можуть використовувати в своїй діяльності тактику уникнення ризику шляхом відмови від проведення певних фінансових операцій, освоєння нових ринків, впровадження нових послуг і продуктів, інших дій. які супроводжуються підвищеним ризиком. Але в деяких видах бізнесу, наприклад, в банківській діяльності. такий підхід не завжди прийнятний. Якщо компанія може працювати без залучення кредитних ресурсів. розміщення коштів на депозитах, купівлі цінних паперів, проведення експортно-імпортних операцій, то банк не в змозі уникнути багатьох видів ризиків. Крім того. значна частина банківських операцій визначається, насамперед, потребами клієнтів, без яких банк існувати не зможе. Тому саме банки мають працювати над удосконаленням діяльності та пошуком нових підходів до вирішення проблем ризиковості, якнайширше застосовуючи методи мінімізації цінових ризиків.

Узагальнюючи підходи  до вирішення проблеми ризик - прибуток, можна виділити дві основні моделі управління, які формалізують обрану стратегію поведінки на ринку (див  малюнок).

Перша модель управління максимізує прибуток (П) при обмеженні рівня  ризику (Р) шляхом встановлення максимально  допустимого його значення (Р'). Означений підхід до управління називають стратегією нехеджування ризиків, що реалізується через застосування незбалансованих

прийомів управління активами і зобов'язаннями, до яких належать такі: утримання відкритої валютної позиції; незбалансованість активів  і зобов'язань, чутливих до змін ринкової відсоткової ставки, за строками та сумами (геп-менеджмент); формування високоризикового портфелю цінних паперів, проведення спекулятивних  операцій з фінансовими деривативами. Така позиція учасника ринку означає  свідоме прийняття певного ризику з метою отримання підвищеного  прибутку за рахунок сприятливої  ринкової кон'юнктури і характеризується спекулятивними тенденціями. Основне  завдання процесу управління за даного підходу - недопущення ситуації переростання допустимого ризику в катастрофічний. який загрожує самому існуванню суб'єкта господарювання і призводить до банкрутства.

У другій моделі управління цільовою функцією є мінімізація  ризику, а обмеженням - вимога утримання  показників прибутковості на певному  рівні. не нижчому за заданий (П'). Така модель використовується. якщо розмір чистого прибутку, який отримує підприємство чи банк. влаштовує керівництво, і  основною метою є стабілізація результатів. Результат досягається за допомогою  збалансованих прийомів управління активами і зобов'язаннями. до яких належать утримання закритої валютної позиції, формування збалансованого портфелю цінних паперів (наприклад, індексного портфелю), узгодження строків та розміру  активів і зобов'язань, чутливих до змін відсоткової ставки. проведення операцій страхування ризиків. Даний  підхід прийнято називати стратегією хеджування ризиків.

Отже, учасники ринку самі мають визначити той рівень ризику, на який вони згодні піти з метою  отримання прибутків, враховуючи, що успіх в досягненні поставленої  мети значною мірою залежить від  застосовуваних методів управління. Для вітчизняних підприємців  проблема створення ефективних систем управління ризиками ще потребує вирішення. При цьому важливо враховувати  міжнародний досвід та пам'ятати, що процес становлення практики управління ризиками ще не завершений. а завдання створення універсальної методики не може бути вирішене в принципі, оскільки кожна компанія чи банк по-своєму унікальні. орієнтовані на власну ринкову нішу, можливості своїх співробітників, усталені зв'язки. Механічне копіювання вдалої моделі управління ризиком, створеної  конкретним учасником ринку, скоріше  призведе до негативних наслідків.

3. Ризикові інвестиції (венчурний капітал).

Новою для України, але  достатньо відомою у світі  формою інвестування є венчурне фінансування, яке має деякі відмінності  порівняно із традиційними формами  фінансування. Згідно Вікіпедії, венчурний  капітал (англ. Venture Capital) – капітал інвесторів, призначений для фінансування нових, зростаючих підприємств, або таких, що борються за місце на ринку, і тому зв’язаний з високою або відносно високою мірою ризику. Довгострокові інвестиції, вкладені в ризиковані цінні папери або підприємства, в очікуванні високого прибутку. Венчурний капітал, як правило, асоціюється з інноваційними компаніями. Венчурний капітал – це капітал, використовуваний для здійснення прямих приватних інвестицій, який зазвичай надається зовнішніми інвесторами для фінансування нових, зростаючих компаній, або компаній на межі банкрутства. Венчурні інвестиції – це, як правило, ризикові інвестиції, що мають прибутковість вище середнього рівня. Також вони є інструментом для отримання частки у володінні компанією. Венчурний капіталіст – це особа, яка здійснює вказані інвестиції. Венчурний фонд – це механізм інвестування з утворенням загального фонду (зазвичай партнерства), для інвестування фінансового капіталу, в основному, сторонніх інвесторів в підприємства, які для звичайних ринків капіталу і банківських позик представляють занадто великий ризик.