Економічна оцінка інвестицій у підприємницькій діяльності

За регіональною ознакою розрізняють внутрішні й іноземні інвестиції. До них належить також придбання різних фінансових інструментів інших держав — акцій закордонних компаній, облігацій тощо.

2. Теоретичні особливості нормативно – правових засад організаційно – економічного механізму державного управління  інвестиційного розвитку  підприємницької діяльності

Основними факторами, що гальмують  розвиток інвестиційних процесів та виконання державних програм  економічних перетворень на сучасному  етапі, є вкрай обмежені можливості внутрішніх джерел поповнення фінансових ресурсів держави та господарюючих  суб’єктів. Це рівною мірою поширюється  і на інертність зарубіжних інвесторів, які тенденційно утримуються  від активного інвестування вільних  ресурсів в економіку України.

На сьогодні в Україні  прийнято низку законів, в яких зафіксовано  певні визначення термінів та встановлено  загальні і спеціальні норми у  сфері інвестиційної діяльності[18]. Інвестори, діючи в єдиному правовому полі, вступають між собою, третіми особами і державою в правові, фінансові та господарські відносини, що наряду з економічним аналізом та економічними розрахунками вимагає від них урахування особливостей різноманітних варіантів проведення економіко-господарських операцій з метою вибору оптимальної стратегії та тактики інвестування. Для української правової системи сьогодні найбільш актуальними є якраз питання організаційних форм здійснення спільного інвестування. Інститути спільного інвестування можуть існувати як у формі юридичних осіб, так і у формі, що не передбачує створення юридичної особи.

Слід зазначити, що нині можливості вітчизняних інвесторів обмежені, а тому Україна, як і цілий  ряд інших держав, надає великого значення залученню іноземних інвестицій. Останніми роками ухвалено чимало законодавчих і нормативних актів, спрямованих на правове регулювання інвестиційної діяльності.

Спеціальні  правила стратегії та тактики  інвестування встановлені цілим  рядом кодексів (бюджетний, податковий, господарський, цивільний) та законів  України. Серед останніх відзначимо: закони України “Про інвестиційну діяльність”, “Про режим іноземного інвестування”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про заставу”, “Про фінансовий лізинг”. Буде доречним згадати тут також законодавство про приватизацію державного майна та цілий ряд підзаконних актів.

Що стосується правового регулювання іноземних  інвестицій, то воно здійснюється за нормами  Господарського кодексу України (ГКУ), Закону України “Про режим іноземного інвестування”, іншими законодавчими  актами України та чинними міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором встановлено  інші правила, ніж ті, що передбачені  законодавством України про іноземні інвестиції, то застосовуються правила  міжнародного договору (ст. 400 ГКУ) [3].

В Україні  іноземні інвестори мають дотримуватися  законодавства України та не завдавати  шкоди її державним, економічним  та соціальним інтересам. Держава не може націоналізувати іноземні інвестиції (в Україні вони не підлягають націоналізації, ч. 3 ст. 397 ГКУ) [3]. Органи державної влади та їх посадові особи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів під час стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Інвестиційна діяльність України впродовж попередніх десяти років характеризувалася різким спадом, що можна пояснити зменшенням інвестиційних можливостей бюджетів усіх рівнів, відсутністю достатньо дієвих механізмів залучення коштів з недержавних джерел фінансування. Розрізняють два основних способи фінансування: централізований і децентралізований. За централізованого способу джерелом надходжень є кошти з Державного бюджету України, а також централізованих позабюджетних інвестиційних фондів тощо. За децентралізованого фінансування – це в основному кошти з джерел підприємств та інших фізичних і юридичних осіб.

Правовий  статус суб’єкта інвестування, наявні у нього засоби інвестування детермінують певною мірою і вибір тієї чи іншої  організаційно-правової форми реалізації головного мотиву інвестиційної  діяльності – отримання прибутку (доходу). Організаційно-правова форма  має похідний характер від виду інвестиції і перебуває у причинно-наслідковому зв’язку з першим.

У організаційно-правовій формі  визначається суб’єктно-причинне відношення суб’єкта інвестиційної діяльності до організації процесу досягнення основної мети з використанням інвестиційних  засобів, його участі у використанні результатів інвестиційної діяльності, ступені стабільності його інвестиційної мотивації і врешті його готовності взяти на себе певний інвестиційний ризик.

Розробка  механізму залучення прямих іноземних  інвестицій у будь-якій державі має  виходити з особливостей глобалізації економіки.

Прийняття рішень інвестиційного характеру, як і будь-який інший вид управлінської діяльності, повинен базуватися на використанні організаційно-економічного механізму управління фінансовими ресурсами. У вітчизняній та зарубіжній практиці відомий цілий ряд формалізованих методів, за допомогою яких приймаються конкретні рішення в галузі інвестиційної політики.

За визначенням, економіко-правовий механізм залучення  й використання іноземного капіталу – це комплекс засобів і заходів, що визначають умови діяльності, відношення власності й організаційно-правові  форми підприємств з іноземними інвестиціями [10]. Він формується й діє на трьох рівнях: макрорівні, що включає цілеспрямовані дії органів центральної влади в процесі регулювання іноземних інвестицій, мезорівні, що представляє політику залучення іноземного капіталу регіональною владою, і на мікрорівні, де відбувається безпосередня взаємодія іноземного інвестора й підприємства – отримувача капіталу. Основні взаємопов’язані та взаємодоповнювальні складові механізму – це сприятливе інвестиційне середовище, державна політика та ринкові інструменти у сфері організації іноземних інвестицій.

Слід наголосити, що на всіх зазначених рівнях визначальною ланкою має бути державне управління іноземними інвестиціями. Це врегульована нормами права законодавча й  виконавча діяльність відповідних  органів державного управління економікою з ефективного залучення й раціонального використання зарубіжних інвестицій.

Органами  державного управління іноземними інвестиціями на макрорівні виступають Президент  України як глава держави і  вищий орган виконавчої влади  – Кабінет Міністрів України. Функції з управління іноземними інвестиціями в Україні розподілені  між кількома центральними органами виконавчої влади. До їх складу входять  органи як функціональної, так і  галузевої компетенції: Кабінет  Міністрів України (валютно-кредитний  комітет, відділ іноземних інвестицій і вільних економічних зон), Комітет Верховної Ради України з питань європейської інтеграції, Міністерство закордонних справ України, Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, Міністерство фінансів України, Українська державна кредитно-інвестиційна компанія, Фонд державного майна України, Державний митний комітет і Головна державна податкова інспекція України тощо. Рішення перерахованих вище органів влади обов’язкові для центральних і місцевих органів державної виконавчої влади.

Формування  економіко-правового механізму залучення  й використання іноземного капіталу на мезорівні, що являє собою політику залучення іноземного капіталу регіональною владою (регіональну інвестиційну політику), доцільно досліджувати в контексті різноманітних організаційних форм (вільні, спеціальні економічні зони, транскордонне співробітництво тощо).

Незважаючи  на факт існування і функціонування організаційно-економічного механізму  залучення зарубіжного капіталу, для нього властиві деякі недоліки. Так, насправді регіони не мають  достатніх економічних повноважень, щоб самостійно реалізувати зазначені  проекти й програми без участі держави [13]. Ймовірність виникнення протиріч у відносинах держави й регіонів проявляється найчастіше саме на цьому рівні, утворюється слабка ланка в механізмі державного управління іноземними інвестиціями в Україні, тому цей етап має потребу в першочерговому коригуванні. У цьому випадку дуже важливим є встановлення правильних взаємин і визначення міри розподілу економічної й політичної влади між державою й регіонами, а також ступінь участі кожного з них у проектах.

Важливою  передумовою поліпшення інвестиційного клімату та системи регулювання  іноземних інвестицій в Україні  є страхування іноземних інвестицій. Вважається, що захист майнових інтересів  іноземних інвесторів у нашій  країні може забезпечуватися також  і незалежними страховиками. У  сучасних умовах швидкими темпами йде  процес демонополізації страхової  діяльності, розширюється коло суб’єктів, які надають страхові послуги, формується страховий ринок. Але розвиток страхової  справи має поки що стихійний характер. Значною мірою пояснюється це тим, що законодавчих актів у сфері  страхування майже немає [10].

3. Визначення суті поняття «інвестиційна привабливість» підприємства

Інвестиційна привабливість  має двоїсту природу. З одного боку, вона суб’єктивна, оскільки пов’язана з особистим судженням інвестора, що прагне до реалізації своїх конкретних цілей. А з іншого боку, вона існує об’єктивно та зумовлена станом зовнішніх і внутрішніх умов функціонування промислового підприємства [8]. Чинники, що визначають рівень інвестиційної привабливості підприємства, можна класифікувати за двома великими групами – зовнішні та внутрішні. Зовнішні – це фактори зовнішнього середовища підприємства, що формуються на рівні країни, регіону, галузі. Внутрішні фактори підприємства залежать від його фінансово-економічної й комерційної діяльності.

Термін "інвестиційна привабливість  підприємства" може розглядатися у  двох значеннях:

• у широкому розумінні, що визначається на основі сукупності всіх чинників, що впливають на інвестиційну привабливість, тобто тих, що формуються на рівні держави, регіону, галузі та підприємства;
• у вузькому розумінні, що визначається на основі чинників, діючих на рівні конкретного підприємства. 

Необхідно чітко  розрізняти поняття абсолютної та відносної  інвестиційної привабливості. Поняття "абсолютна привабливість" застосовується при розгляді конкретного, чітко  специфікованого інвестиційного проекту. В цьому випадку інвестиційна привабливість підприємства в абсолютному  виразі позитивна в тому випадку, коли значення NPV (чиста теперішня вартість) за весь амортизаційний цикл вище нуля [15]. Поняття "відносна інвестиційна привабливість" завжди припускає порівняння, зокрема з середньогалузевою інвестиційною привабливістю, з іншими підприємствами галузі, з нормативними (заданими замовником) значеннями. Складові інвестиційної привабливості також не отримали серед науковців одностайного визначення. Структура інвестиційної привабливості залежить від інвестора [4]. Так, для такого інвестора як банк, основним пріоритетом у розгляді привабливості підприємства є його платоспроможність (банк зацікавлений у своєчасному поверненні основної суми кредиту та виплати відсотків і не бере участі у прибутку від реалізації проекту), а для інституціональних інвесторів (акціонер, партнер у спільному підприємстві) акценти зміщуються убік ефективності господарської діяльності реципієнта (прибуток на сукупні активи). Різними будуть складові інвестиційної привабливості підприємства й для фінансового та стратегічного інвесторів. Якщо першого більшою мірою цікавить здатність проекту генерувати запланований грошовий потік, то для другого більш важливим може виявитися розширення присутності на ринку або, наприклад, наявні на підприємстві, в яке він інвестує, технології й виробничі потужності. Таким чином, інвестиційна привабливість підприємства з точки зору окремого інвестора може мати різний набір складових та чинників, що їх формують. Їх сукупність складає внутрішнє середовище формування інвестиційної привабливості підприємства (табл. 1.3.1).

Таблиця 1.3.1

Внутрішнє середовище формування інвестиційної привабливості  підприємства [4]. 

       Протягом тривалого часу значна роль в формуванні інвестиційної привабливості підприємства відводилася фінансовим та матеріальним чинникам внутрішнього середовища, вплив яких має кількісну характеристику. Але сьогодні, коли підприємства виходять на новий рівень розвитку, який, перш за все, залежить від клієнта, все більше уваги інвестори надають нематеріальним (якісним) складовим інвестиційної привабливості підприємства, тобто іміджу, якості продукції, відносинам з клієнтами, корпоративній культурі, компетентності керівництва та ін. Однак, при оцінюванні неформалізованих показників складність полягає в тому, що фахівець повинен застосовувати підходи, що дозволять максимально уникнути суб'єктивності. Вона значною мірою може бути переборена, якщо одинакові неформалізовані показники для різних підприємств будуть оцінюватися однаково й мати деякі кріитеріальні значення.