Зміст

Вступ 1

1. Інтелектуальна власність як об’єкт обліку та аналізу 4

2. Підходи до оцінки інтелектуальної власності підприємства 9

2.1 Витратний підхід до оцінки інтелектуальної власності 11

2.2 Ринковий підхід  до оцінки інтелектуальної  власності 12

2.3 Прибутковий підхід  до оцінки інтелектуальної  власності 13

3. Визначення ринкової вартості об’єктів інтелектуальної власності 18

4. Документи, необхідні для оцінки інтелектуальної власності 21

Висновок 22

Список  використаних джерел 23 

 

     Вступ

 

     Формування  інтелектуальної власності підприємства є досить важливою проблемою на сьогоднішній день, тому що вона значною мірою  впливає на його вартість та стає важливим критерієм оцінки ефективності роботи суб’єкта господарювання.

     В даний час інтелектуальна власність (ІВ) є однією з найбільш важливих складових частин активів підприємства. Достатньо часто зустрічаються  випадки, коли вартість інтелектуальної  власності компанії перевершує вартість всіх її матеріальних активів і є основним ресурсом компанії її маркетингової стратегії.

     У першу чергу, це актуально для  інноваційно-розвинених компаній, де обсяг  матеріальних активів невеликий, а  інтелектуальний потенціал високий. Особливу увагу на використанні фактично нематеріальних активів варто звернути увагу НДІ, Конструкторським Бюро, навчальним закладам, компаніям, що працюють на медіа-ринку, в ІТ- індустрії, консалтингу. Для зазначених компаній є характерним наявність великої кількості об’єктів патентного та авторського права, наукових розробок, патентоспроможних результатів досліджень, методик, програмного забезпечення, бази даних, «ноу-хау», клієнтських контрактів. Але основною частиною інтелектуального капіталу є все ж таки репутація компанії (гудвіл), яка має багато складових: це і вигідне географічне розташування, висококваліфіковані управлінці, ефективна корпоративна практика, постійна клієнтура, добре поставлена система збуту,  сприятливі кредитні умови і т.д. Таким чином, джерело гудвілу — це всі позитивні моменти, властиві даному конкретному підприємству. Для таких активів практично неможливо визначити витрати на створення та термін їх корисного використання.

     Але виняткове значення для бізнесу  мають такі складові репутації компанії, як особисті навички та вміння працівників, наявність корпоративної культури, рівень освіти та кваліфікація персоналу. Підготовка високопрофесійних фахівців потребує значних витрат часу та коштів. А високотехнологічний бізнес та сфера послуг як жодний інший бізнес залежить від людського фактору. Високопрофесійна команда є запорукою успіху та становить значну частку у вартості репутації компанії. Умови ведення бізнесу стрімко змінюються і тільки гнучкий професіоналізм персоналу, його мотивація до швидкої адаптації при збереженні корисних традицій та корпоративної культури дають змогу компаніям бути успішними за будь-яких ринкових умов. Саме тому можна спостерігати незмінно значні бюджети на підвищення кваліфікації. 

     Інтелектуальна власність є одним із найбільш незадіяних ресурсів підприємства. Відбиття всіх активів у балансі компанії по справедливій вартості дає можливість зацікавленим особам скласти адекватну картину про діяльність компанії, а так саме про її перспективи.

     Оцінка  вартості інтелектуальної власності  вимагає ретельного вивчення наявних  даних з метою визначення потоку доходів, що асоціюються з оцінюваними  активами, ідентифікації юридичного та економічного залишкового терміну  служби активів і застосовних  методик оцінки, точного відображення вартості. Оскільки вартість ОІВ формується потоком додаткових доходів, що виникають  за рахунок використання ОІВ, то мають  бути виявлені всі можливі види доходу: як підвищення ціни продукції або  послуг, збільшення їх обсягу реалізації, так і будь-яка економія витрат. Капіталізований потік додаткових надходжень і є вартістю нематеріального  активу. 

 

1. Інтелектуальна  власність як об’єкт обліку та аналізу

 

 

     У вітчизняній теорії та практиці для  відображення будь-яких нематеріальних активів використовується термін «інтелектуальна  власність», а для цілей ведення  бухгалтерського обліку і складання  звітності – поняття «нематеріальні активи» [1]. Термін «інтелектуальна  власність» сформувався в процесі  обговорення та вирішення проблем  юридичної регламентації в рамках права власності щодо створення, використання та охорони результатів  інтелектуальної діяльності. Більш  економічний термін «нематеріальні активи» найчастіше відображає умовно-нормативний  підхід і являється елементом  бухгалтерської моделі фірми.

     Склад нематеріальних активів підприємства є набагато ширшим від того, який визначається бухгалтерськими стандартами. В загальному в структурі нематеріальних активів можна виділити дві основні групи: інтелектуальні активи та права власності на ці активи.

     Під інтелектуальними активами розуміють  сукупність інформаційних факторів функціонування економічного суб’єкта, які створюються як в межах  підприємства, так і в зовнішньому  середовищі з метою формування унікальних конкурентних переваг. Права власності  являються активами тому, що захищають  можливості фірми щодо володіння, використання та розпорядження інтелектуальними об’єктами. Захищене право стає самостійним  джерелом ринкової цінності підприємства. Процес створення та використання унікальних інтелектуальних активів передує  виникненню будь-яких прав власності  на ці активи. Тобто, перш ніж отримати вигоду від використання прав на інтелектуальні об’єкти, фірма повинна створити та ефективно використовувати ці об’єкти.

     Питанню класифікації нематеріальних активів  для цілей обліку приділяється значна увага українськими вченими. Деякі  з них вважають, що права користування надрами, іншими ресурсами природного середовища не можна включати до складу нематеріальних активів, тому що природні ресурси – це матеріальні об’єкти, а право користування ними – це лише дозвіл органів державної влади, який сам по собі не може використовувати у виробництві, торгівлі, в адміністративних цілях чи для надання в оренду іншими особам, а тому не може бути активом [2]. Лук’янюк пропонує вилучити слово «право», оскільки нематеріальними активами є об’єкти інтелектуальної власності, а не права [4].

     Інтелектуальна  власність є головним стратегічним ресурсом, який забезпечує конкурентоздатність національної економіки. У світі формується економіка знань, яка породжує нову сферу конкуренції, в якій відбувається боротьба за виняткові права на нові ідеї та винаходи. У такій сфері інтелектуальна власність є ключем до багатства [9]. Монопольна влада на результати інтелектуальної діяльності забезпечує контроль над ринком. Джерелами інтелектуалізації відносин власності, на думку вченого, виступають освіта, наука та інформатизація.

     Макаров вважає, що лідером сучасного світу може бути і фактично являється та країна, яка одночасно являється лідером в економіці знань [5]. Економіка знань має мінімум три характерні риси, які відрізняють її від економіки традиційного типу, а саме:

     -                     споживання знання може збільшувати цінність останнього, тобто обмінюючись ідеями вчені нічого не втрачають, а тільки отримують корисну інформацію, яку можна ефективно використати;

     -                     неподільність знання як продукту;

     -                     наявність автора (творця) знання. Авторство суттєво ускладнює трактування поняття власності, і як свідчить світова практика в процесі розподілу прав на інтелектуальну власність роль авторства постійно зростає. Якщо розглядати аспект захисту прав інтелектуальної власності, то важливе теоретичне та практичне значення на цьому етапі має оцінка інтелектуальної власності.

     Бухгалтерський  облік інтелектуальної власності  і її вартісна оцінка – це два  різних питання. На більшості підприємств  час, затрачений працівниками на розробку якогось виробу та отримання на нього  патенту розглядається як витрати, а не як інвестиції в активи. Тому з позиції бухгалтерії вартість отриманих результатів НДДКР буде дорівнювати нулю, тоді як праця, затрачена на створення фізичного виробничого об’єкта – буде частиною капітальних інвестицій. Тобто, бухгалтерський підхід базується на тому, що вартість затраченої праці визнається витратами звітного періоду та відповідно списується з бухгалтерських рахунків.

     Альтернативою нульової оцінки вартості НДДКР являється  капіталізація відповідних витрат, яка не застосовується на практиці. Причиною цього є домінуюча точка  зору, що більшість зусиль, затрачених на НДДКР, дають невизначені результати, які не можливо капіталізувати. Отже, сучасний підхід, який використовується в міжнародному бухгалтерському  обліку, дозволяє частину таких витрат визнавати активами підприємства. Тобто  інтелектуальна власність являється  таким же активом, як і основні  засоби. Але вартісна оцінка інтелектуальної  власності за сучасних умов набагато тісніше пов’язана з оцінкою  вартості бізнесу, ніж оцінка основних засобів.

     На  думку С.Шульги відсутність методики оцінки нематеріальних активів є причиною списання багатьох унікальних об’єктів на витрати під час їх створення підприємством [10]. У міжнародній практиці виділяють три основні складові нематеріальних активів по відношенню до джерел активів:

     -         нові розробки (винаходи);

     -         організаторський капітал;

     -         якість людських ресурсів.

     В Україні законодавчо як нематеріальні  активи вирізняють перші дві категорії. Це пов’язано з неможливістю контролю людських ресурсів, неможливістю їх ідентифікації  та відсутністю методів оцінки людського  капіталу.

     Згідно  п.7 П(С)БО 8 «Нематеріальні активи» підприємства мають право капіталізувати витрати  на створення нематеріальних активів, однак практика вказує на те, що підприємства не використовують цю можливість. Основними причинами такої ситуації є:

     -         «розмиті» права власності на об’єкти права інтелектуальної власності;

     -         асиметричність розвитку інноваційних процесів та пов’язана з цим їх ризиковість;

     -         відсутність ринку нематеріальних активів.

     Проблема  створення організованих ринків для нематеріальних активів є  наслідком неможливості укладання  договорів, які б враховували  всі результати інвестування в нематеріальні  активи, а також розподіл прав і  відповідальності відносно новостворених  нематеріальних активів. Тобто для  того, щоб інвестиції в нематеріальні  активи знайшли своє відображення у  фінансовій звітності, необхідні не тільки комерційна спрямованість та можливість продажу, а й чіткість визначення і контрольованість.

     Всі інвестиції нематеріальної спрямованості розподіляють на дві частини:

     -         інвестиції в процесі дослідження;

     -         інвестиції в процесі розробки.

     Критерієм розподілу двох видів інвестицій є результат дослідження та певний визначний для кожного окремого виду активу тест на технологічну придатність. При цьому перша частина інвестицій буде належати до витрат, оскільки на етапі  дослідження підприємство не може продемонструвати наявність нематеріального активу, що в майбутньому принесе економічні вигоди. Водночас впровадження нематеріального  активу на основі результатів дослідження  дозволить капіталізувати інвестиції, здійснені на даному етапі, та відобразити  їх в бухгалтерському обліку.

     Автор також пропонує створення на підприємстві спеціальних комісій, які повинні  визначати можливість капіталізації  витрат на створення об’єктів інтелектуальної  власності. Це, по-перше, дозволить наблизити  вітчизняні П(С)БО до міжнародних стандартів звітності, по-друге, суттєво зменшить вплив негативних факторів на визнання та оцінку нематеріального активу. Розроблений підхід до відображення витрат на розробку об’єктів інтелектуальної власності дає можливість інвесторам отримати інформацію про інноваційну діяльність підприємства та використати її для прийняття оптимальних управлінських рішень.