Розвиток логіки у Стародавній Греції

    Київський національний університет імені  Тараса Шевченка 
 

                         
 

                                      Реферат

       з теми: « Розвиток логіки у  Стародавній Греції» 
 
 

                              Виконала:

                                                                                    Студентка 1 курсу

                                                                                   Юридичного факультету

                                                                                    4 групи

                                                                                    Торгонська Анна 
 
 
 
 
 

                                           Київ - 2011 
    

    Зміст:

1. Вступ
2. Попередники логіки Арістотеля
3. Логічне вчення Арістотеля
4. Висновки
5. Використана література

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.Вступ

           Закони і форми мислення цікавили людину з давніх-давен.  Вони сформувалися в самостійну науку, яку згодом назвали логікою, досить давно. Історія визначає, що певні логічні проблеми повстали перед людиною біля трьох тисяч років тому. Проте це були лише певні зародки, які згодом втілилися в дослідженнях античних вчених в Стародавній Греції приблизно в 6 ст. до н. е..Таким чином, можна сказати, що Греція стала на той час центром вивчення і дослідження логіки як науки.

           Саме тому, для розуміння всієї єдності та цілісності логіки, зрозуміти першовитоки та передумови винайдення її основних елементів, ми маємо звернутись до логіки Стародавньої Греції. В цьому і заключається актуальність дослідження цього питання.

            Предметом дослідження є логічні  вчення грецьких філософів та  історичні передумови формування  логіки як науки в Древній  Греції.

    Мета  дослідження – з’ясувати основні здобутки вчених Стародавньої Греції. З мети можна виокремити такі завдання:

    -дослідити праці попередників Арістотеля та зробити висновки щодо їх здобутків.

    - дослідити вчення Арістотеля  та з’ясувати його відкриття  на основі порівняння здобутків  його попередників.

    -з’ясувати історичне значення вчень філософів античності та зробити змістовні висновки. 
 

2.Попередники логіки Арістотеля

    1)Наукові дослідження в галузі логіки заснував Демокрит(460-370 рр. до н.е). Він був одним із засновників античної логіки. Цей вчений, провівші ґрунтовні дослідження логіки виклав свої здобутки  в трьох книгах «Про логіку», або «Канон». Хоча до нас дійшли лише незначні уривки цієї праці, вона, звичайно, мала вплив на подальший розвиток логічної науки.

    Твір Демокріта "Про логіку" було направлено проти софістів, які заперечували існування об'єктивної істини. Полемізуючи з Протагором, він звертає проти нього його ж власне становище: якщо, як вчить Протагор, істинно все те, що кому-небудь видається, то істинно і заперечення протаго-рівського  положення, а саме - якщо хто-небудь вважає, що не все істинно, то і це думка теж буде істинним (оскільки істинним оголошується всяка думка), і таким чином положення, що все істинно, виявляється хибним. Цей демокрітовський  прийом спростування вчення Протагора повторює Платон у діалозі "Теетет" Полемізуючи з Протагором. Демокріт доводить, що істина-одна для всіх людей, що вона об'єктивна. Спростовуючи вчення Протагора, що все істинно, Демокріт рівним чином спростовує і вчення софіста Ксеніада, згідно з яким все помилково. Він це положення також звертає проти самого себе: якщо все помилково, то помилково і те, що все помилково. 
       Демокріт будує логіку на емпіричній основі. Він один з творців індуктивної логіки, яка подальший розвиток отримала у епікурейської школі. Основним його переконанням було те, що тільки на основі ретельного спостереження фактів можна будувати наукові теорії. Але емпіричні тенденції в логіці і наукової методології не роблять його "повзучим" емпіриком. Його девіз: «Від досвіду і через досвід до відбиваної останнім об'єктивної реальності». Науковий метод Демокріта полягає у зведенні складного до простого, в розкладанні складного на частини, в відшукуванні найпростіших, далі неподільних елементів і в подальшому поясненні всього складного як суми складових його елементів. Такий метод є дуже практичним і раціональним.            Також, Демокрит вперше описав індукцію як спосіб міркування, логічну операцію визначення понять, дав перше формулювання закону достатньої підстави («ніщо не відбувається безпричинно, але все має достатню підставу»)

    Є підстави припустити, що деякі логічні ідеї Демокрита були запозичені Арістотелем. Можна відзначити окремі запозичення з Демокрита в творах Арістотеля "Категорії", "Перша Аналітика", "Метафізика" та "Топіка" . Але з огляду на недостачу відомостей про логіку Демокріта, які дійшли до нас не можна скласти повного уявлення про вплив його логічних навчань на Аристотеля. Платон у ряді своїх діалогів призводить з метою полеміки логічні погляди Демокріта без згадування імені останнього.

    2) Парменід з Елеї (бл. 540 до н. е.. або 520 до н. е.. - бл. 450 до н. е..) - старогрецький філософ і політичний діяч. Свої погляди висловив у поемі «Про природу». В основному його цікавило  питання буття і пізнання. Головними його здобутками було те, що він розділив істину і суб'єктивну  думку та перший спробував визначити закон тотожності. 
 
           Парменід найчастіше вважається послідовником Ксенофана і другим представником елейскої школи. Однак деякі доксографи не без підстав вважали Парменіда піфагорейцем (Сотіон, Фотій, Страбон), а більшість сучасних істориків філософії взагалі заперечують спадкоємність навчань Ксенофана і Парменіда. 
 
          Згідно свідченням Платона, юний Сократ слухав промови Парменіда, коли той приїхав до Афін у віці приблизно 65 років в компанії свого приятеля-учня Зенона. У той час Парменід вже мав репутацію знаменитого філософа, а елейці навіть доручили йому скласти для свого поліса звід законів, якими вони згодом неухильно керувалися. 
 
         Доводив, що існує тільки вічне і незмінне Буття, тотожні думки. Основні його тези такі: 
 
- «Крім Буття немає нічого. Також і мислення є Буття, тому що не можна мислити ні про чем.Битіе ніким і нічим не породжене, інакше довелося б визнати, що воно сталося з небуття, але Небуття немає». 
 
- «Буття не схильне псування і загибелі, інакше воно перетворилося б на Небуття, але небуття не існує.У Буття немає ні минулого, ні майбутнього. Буття є чисте сьогодення. Воно нерухомо, однорідне, зовсім і обмежено, має форму кулі».

    - «Буття одне, і їх не може  бути 2 і більше». 
 
- «Інакше вони повинні були б бути відмежовані один від одного - небуттям, його немає». 
 
- «Буття єдине, тобто не має частин». 
 
- «Якщо Буття має частини, значить частини відмежовані одне від одного Небуттям».  
 
- «Якщо немає частин і якщо буття одне, то немає руху і немає множинності в світі». 
 
- «В іншому разі, одне Буття повинно рухатися відносно іншого». 
 
- «Так як не існує руху і множинності і Буття одне, то немає ні виникнення, ні знищення». 
 
- «Так при виникненні (знищенні) повинно бути Небуття». 
 
- «Якщо немає руху, виникнення, знищення, то і часу не існує». 
 
- «Так як Час повинно бути віднесено до якогось процесу». 
 
- «Буття лежить (спочиває), воно перебуває у вічності, а не в часі». 

    3) Зенон Елейський (Кінець VI - перша половина V ст. До н. Е..) Античний філософ, представник елейскої школи, учень Парменіда. Прославився своїми апоріями «Ахіллес і черепаха», Дихотомія», «Стріла», «Стадій».

    Антична традиція приписувала йому чимало творів. До нас дійшов також виклад Аристотелем деяких парадоксів (у термінології Стагирита - "апорій") з його "Суперечок" - спростувань опонентів вчення Парменіда. 
Для доказу істинності поглядів вчителя Зенон використовує метод від протилежного. Припускаючи, що багато чого існує, причому існує в різноманітних формах, він показує внутрішню суперечливість судження про подібне, не єдиному сущому. Неможливість ж помислити щось однозначним чином є для еліатів ознакою його неіснування.

    Найбільш  відомі аргументи Зенона проти руху. В "Дихотомії" передбачається, що рух існує, однак з'ясовується, що ми ніяк не можемо визначити простір як "вмістилище" руху. Для того, щоб тіло змінювало розташування, необхідно, щоб місце володіло взаємовиключними характеристиками подільності і атомарності. В "Ахіллес і черепаха" показана неможливість помислити останній момент руху. При цьому різні швидкості (швидкість Ахіллеса і повільність черепахи) виявляються для нашого мислення тотожні один одному. В "Стріли" рух втрачає свою визначеність, стаючи тотожним спокою. В "Стадії" стверджується відносність будь-якого руху і відсутність в множинної реальності абсолютної позиції для спостерігача.

     
        Крім аргументів проти руху Зенону (у викладі Аристотеля) належать так само апорії "Просяне зерно" та "Місце". У першому випадку під сумнів ставиться саме поняття багато чого, оскільки воно мислиться нами через ідеї частини і цілого, між тим відношення між цими ідеями встановлюється тільки через ряд суперечливих суджень. У другому доводиться неможливість помислити місце будь-якої речі, так як останнє саме є ставлення, яке визначається через нескінченний ряд інших місць.

    Суперечливість  апорій  Зенона прагнули роз’язати багато вчених. Навіть у сучасній літературі зустрічаються такі спроби.

    4) Сократ (469 -399 рр. до н. е)

    Це  дуже відома постать античної логіки, яка не залишила після себе жодного твору. Про відкриття Соакрата відомо із свідчень його учнів і послідовників.

    Зокрема з ім'ям Сократа пов'язують виникнення об'єктивного ідеалізму. Як і софісти, Сократ цікавився не стільки пізнанням зовнішнього світу, скільки пізнанням людини, громадськими та моральними проблемами. Він вимагає права вільного дослідження розумом загальноприйнятих вірувань, традицій, суспільних звичаїв і державних законів .На противагу софістам,  Сократ відстоює абсолютну істину і абсолютну мораль, виступає, як і Демокріт, проти релятивізму та скептицизму, обгрунтовує положення, що об'єктивна істина розкривається у загальних поняттях. Сократ ставить вимогу, що насамперед необхідно пізнати шлях, який веде до істини. У Сократа на перший план висувається проблема методу. Сократовский метод виходить з ідеї, що істинне знання дається загальними поняттями. Це справжнє знання він мислить як завдання, яке належить ще вирішити. Тому філософія для нього є не володіння істиною, а любов до мудрості, пошуки істини, прагнення до неї. Сократ говорив: "Я знаю тільки те, що нічого не знаю". 
        Але, не вважаючи себе володарем справжнього знання, він вірив, що володіє методом, за допомогою якого можна досягти істинного знання. Сократ вважав, що будь-який предмет може бути пізнаний лише в тому випадку, якщо його звести до загального поняття і судити про нього на основі цього поняття. Особливість логічних прийомів Сократа полягає в тому, що поняття розвивається із звичайних уявлень людей шляхом перевірки їх правильності та внесення в них все нових і нових виправлень. Сутність сократівського прийому, який отримав назву "іронія", полягає в тому, що Сократ, усвідомлюючи своє незнання і спонукуваний потребою знати, звертається до інших, щоб у них повчитися тому, що вони знають, але при цьому виявляється неспроможність їх уявного знання. Проте відкриття власного та чужого незнання виявляється можливим лише завдяки тому, що Сократ порівнює те чи інше можливе знання з ідеєю істинного знання. 

    Також у філософському методі Сократа є спроба створення істинного знання. Цій меті служать два введених Сократом прийому дослідження: індукція і дефініція. Аристотель в "Метафізиці" (XIII, 4) повідомляє, що Сократ ввів прийом індукції, що веде від одиничних речей до визначення загального поняття. Сократ вводить поняття, яке перебуває вічно незмінним і залишається завжди однаковим для всіх індивідів. Сократівська індукція є процес утворення понять. Сократ виходить із звичайних уявлень людей, звертається до прикладів з повсякденного життя, до відомих усім загальновизнаних положень. У нього - випадковий, несистематичний підбір прикладів, немає повноти і критичності у його складанні. Цей недолік він намагається компенсувати штучним зіставленням протилежних думок. За допомогою прийому індукції з'ясовується, що належить до сутності обговорюваного предмета і що не належить, і таким чином з уявлень утворюються поняття. 
 
        Таким чином, в діалектиці Сократа укладалися вже зачатки об'єктивного ідеалізму, які потім були розвинені Платоном. Оскільки у Сократа не було філософської системи, його учні стали розвивати окремі сторони його навчань і розбилися на кілька шкіл. Крім Платона, відомі чотири сократівці, що заснували свої філософські школи: Евклід, Федон, Антисфен і Арістіпп.

    5)Платон (428-347 рр.. До н. Е..),

            З учнів Сократа він придбав найбільшу популярність . Він створив систему об'єктивного ідеалізму, чи і здобув визнання. Продовжуючи вчення Сократа про загальні поняття як сутності речей, Платон перетворює ці загальні поняття в абсолютні ідеї, які існують самі по собі, поза пізнанням суб'єкта і незалежно від матеріального світу. За вченням Платона, ідеї первинні, вічні і незмінні і утворюють особливий потойбічний світ, який є "істинним буттям". Цьому світу протистоїть матерія, щось хаотичне і безформне, у якій відбиваються ідеї. Завдяки їх відображенню це "небуття" стає світом чуттєвих речей. У матеріальному світі відображаються вічні незмінні ідеї, які є прообразами усіх існуючих в ньому речей. Ці речі лише "тіні" ідей. 
 
        Платон розвинув широку викладацьку і літературну діяльність, в якій значне місце було відведено питанням теорії пізнання і логіки. Він перший почав серйозно створювати цілісну філософську позицію.

     
        За часів Платона стояло завдання подолання того скепсису, тієї еристики, того заперечення істини, які розвивалися в сократовских школах. Сократівська філософія дала поштовх до роздумів про сутність логічних функцій. Але, зайнявшись питаннями логіки, сократовские школи прийшли до теорій, що руйнували об'єктивну істину і загальнозначуще знання. Необхідно було, так би мовити, врятувати мислення, відновити його в правах, знайти вихід з лабіринту еристики, розбити всю цю скептичну аргументацію сократовских шкіл. Це завдання було виконано Аристотелем. Ще раніше намагався її вирішити Платон, але він був не в змозі зробити це. 
 
        Головний недолік логіки Платона - відрив понять від одиничних речей, перенесення їх в потойбічний світ, перетворення понять у самостійні сутності. За Платоном, навіть вся сукупність одиничних речей даного роду (в тому випадку, якщо б ми могли охопити її повністю) не дасть нам поняття про рід. Неможливо отримати поняття з речей через просте їх порівняння. Навпаки, потрібно вже заздалегідь привнести готове поняття, щоб мати можливість судити, що в речах відповідає поняттю і що не відповідає. Окремі ж речі є лише прикладами, які нам нагадують про загальні поняття . Самі поняття в їх чистому і скоєному вигляді існують в потойбічному світі, матеріальні ж речі зовсім не є тією реальністю, до якої відносяться поняття. Щоб знайти останні, недостатньо шляхом спостереження встановити загальні, що залишаються собі рівними, властивості речей певного роду. Для цього необхідно піднятися до світу ідей.