Життєвий і творчий шлях Лідії Гуріївни Рибенко

Привертає увагу  своїм змістом любовна лірика поетки. В ній немає традиційного для даного жанру прагнення жертовних самозречень, переповненого емоціями захоплення своїм обранцем. Кохання в інтерпретації Л. Рибенко - це, неодмінно, поборювання, конкурренція статевих сутностей і начал, житейських амбіцій. А де боротьба - там, трапляється, і зрада як передвісник самотності. А ще у цих віршах ідеться про милосердя, коли представнику так званої „сильної" статі дозволяється поплакати на гартованому життям жіночому плечі... Про добровільну капітуляцію з готовністю „...до розп'яття п'янкого блаженством". Далебі, філософські поняття „інь" і „янь" стосовно інтимних стосунків за Л. Рибенко в нинішньому фемінізованому, емансипованому соціумі набули істотних змін і спотворень. Поряд з цим, в усякому разі ще раз переконуєшся у глибокому розумінні сучасною жінкою ролі берегині твореної нею краси і всього, що вершиться і чиниться довкола, у нашому суспільстві, яке набуває щоразу виразніших ознак антропогенності.

І лише на відстані, лише коли не разом, коли не переступлена межа платонічності - лише тоді кохання здатне викликати істинно романтичні враження від того, що „...десь у четвертому вимірі, той світ, у якому - ти", тоді розлука сприймається з почуттям гіркої приреченості і непідробного жалю:

Ми з тобою  зустрінемось.

Буде  занадто пізно.

Ти  стоятимеш поряд,

та між нами проляжуть світи,

і печаль, і роки,

пережиті нами нарізно,

і часу течія,

в яку двічі  не увійти.[4;40]

Вони, ці двоє, мисляться  кожен у своєму світі, як, мабуть, і ми усі. За версією збірки усі наші світи можуть бути цікавими і прекрасними, адже кожен з нас деміург свого, подарованого іншим самобутнього і яскравого світу. Аби це мінливе, багатобарвне життя засвітилось у Всесвіт іще однією гранню.

                                            ПАНІ ЛІДІЯ І МИСТЕЦТВО

Мистецтво, на погляд пані Лідії, - це те, що захоплює, що дозволяє людині піднятися над  сьогоденням і заглянути у свою душу, звірити власні моральні орієнтири з загальнолюдськими. У зв'язку з недавнім виходом збірочки віршів „Світ світлотіні” в літературного критика виникає запитання:

 -У канву прози ви мистецьки вплітаєте вірші. Скажіть, будь-ласка, як відбулося ваше „друге народження у творчості” - як поета?

Пані  Лідія відповіла:

- Це не було другим народженням. Вірші я почала писати майже на початку творчості; проза й поезія в мене завжди йшли паралельно. Все - таки 33 — це знаковий вік. Поезія в мене з'являється епізодично, не систематизовано. Але слід відзначити, що й зараз мене не покидає муза, тому що є речі, які прозою сказати неможливо...

Це  вже в передмові до збірочки віршів «Світ світлотіні» авторка згадує: „...переглядаючи чорнетки ...відчула дивний щем... Враження було таке, мовби я провалююсь у часі — так чітко передімною поставали ті миті, коли писала той чи інший вірш: упереваж пам'ятала, коли, як, за яких обставин до мене приходили ті рядки, настрої й думки, що їх супроводжували. Вочевидь, це пояснюється тим, що віршів відносно небагато, бо ж, відколи почала писати (а це трапилося, на жаль, дуже пізно — коли вже мала солідний стаж інженерної роботи і про царину літератури й не помишляла) — працювала переважно над прозою, а це, як відомо, вимагає багато часу й великого напруження...

А поезія... Це щось на зразок таємного кохання... Коли виривала скупі навіть не години, а хвилини з напхом-напханого рутинною роботою життєвого графіка і втікала... в себе. Поспіхом записувала слова, що приходили невідь-звідки (бо якщо негайно не записати — щезнуть), щоб потім, знову ж таки при нагоді, осмислити й опрацювати; не до всіх і досі дійшли руки — чекають свого часу, чимало вже назовсім втрачено... Найчудесніше — коли вірш приходить майже готовий, але таке буває нечасто, принаймні, зі мною. День, коли записую чистовий варіант вірша — то для мене завжди свято” [4;3 - 4].

Проблема творчості виписана в більшості творів Лідії Рибенко. Це - й момент наукового відкриття, й мистецький пошук. Та в оповіданні „Острів фіксованих” вона змальована з надзвичайною глибиною й трагізмом, переростаючи в проблему митець і суспільство. Але постає питання, чи потрібні сучасному суспільству митці, які обходяться йому дорогою ціною?

Лідія Гуріївна вважає, що, безперечно, митці є квінтесенцією суспільства. Суспільству віддасться сторицею, незважаючи на те, якою ціною обійдеться йому митець. Попри тотальну глобалізацію, завжди залишиться певний відсоток людей (приблизно 15%) які будуть цікавитися - жити культурними надбаннями людства. І за сьогоднішніх економічних умов ця цифра не меншає. Віриться, що вони будуть орієнтувати суспільство на шляху його оступу. Хоч на сьогодні екран перемагає книги, однак книголюби від того тільки виграють - вони для себе одержують із книжок набагато більше, ніж інші - з екрана телевізора. Що ж стосується митців - обраних, які покликані творити, то думається, що вони ж і повинні чимось за свій небесний дар розплатитися. Дармового на світі нічого немає.

Авторка щиро зізнається в тому, що в дитинстві  та юності дуже любила читати фантастику - того ж Станіслава Лема, Герберта Уеллса:

-Привабливим для мене був не сюжет, а насамперед ідея і наукове підґрунтя.

А ось рецепція Спілки письменників у романі „Золото Мірабіліса”:

„Сивочолий муж задумливо вказав на стілець, перечитав тоненький зшиток твоїх поезій, сумно глянув на тебе, побарабанив пальцями по столу, задумався ще більше....  Він запитав, чи пишеш ти прозу.  Так оповідання надрукували. Він явно пожвавішав і попрохав принести прозу.

Незабаром у пресі з'явилися і твої вірші, і твоя проза. Ти почала відвідувати засідання літературного об'єднання, і остання неділя місяця стала твоїм святом.   Спершу   відчувала   дискомфорт,   тобі   бракувало   впевненості   й розкутості,   а   товариство   гомінких   і   розкомплексованих   поетів   і поетес не надто люб'язно прийняло тебе, між тобою і ними була , якась невидима стіна. ...а головне - це була школа. Тобі було байдуже, як тебе сприймають, головне - ти втрапила туди, де тобі належало бути” [1, ЗО- 32].

Читаючи   цей   роман,   духовно   зближуєшся   із   самою   авторкою, починаєш розуміти духовні виміри її буття. Але наведена вище рецепція Спілки не настільки цікава, як та, що вміщена в одному з оповідань, які увійшли  до  першої збірки.  Ще,  будучи  письменником-початківцем (цей термін стосовно Лідії Рибенко вживається умовно), Лідія Гуріївна інтуїтивно відчула всю силу і творче напруження геніїв, зібраних на одному якомусь острівку простору. Тому й виокремлюється з інших за довершеністю задуму і силою його втілення оповідання „Острів фіксованих”, яке й дало назву збірці. В ньому - історія життя Дзвенислави - Дзвінки від народження і до втрати творчих  здібностей.   Або   —   смерті.    Сам   талант   при цьому розглядається як психологічна аномалія, яка буквально калічить життя оточуючим і самому митцеві. Патологічний потяг до творчості й геніальне обдарування поєднувалися з впаданням у забуття, під час якого людина калічила себе й інших. „Мабуть, найбільша трагедія фіксованих полягала в тому, що вони, за винятком отих моментів, мали ясний розум і свідомість” [3, 41]. Цю аномалію спричинило специфічне інформаційне поле, яке стало небажаним наслідком розвитку цивілізації. Та й для батьків хвороба дитини є страшним ударом: „Ну, от і все. Сталось. Страшного тягаря, постійного очікування біди, більше нема. Є сама бада, пришестя, якої підтвердилось мороком, що чорною полудою впав на очі” [3, 38]. Символічно, що цього разу  дівчину-генія  рятує  вчений  Аскольд,  який  проводить вдалу операцію на мозку. Дівчина втрачає геніальне обдарування, а разом із ним – і купу життєвих проблем. Це неначе смерть героїні, жадана і довгоочікувана, оскільки оповідання тут же закінчується. Аж хочеться додати в кінці „І жили вони довго і щасливо”.

Оповідання  „Де  ви  були  раніше?”,  вміщене  у  збірці  „Некерована”, випадає з загального ряду не тільки довжиною заголовка, а й самою своєю суттю. Як холодний душ на читача діє іронічний тон головної героїні - журналістки, яка прийшла за службовим покликанням коментувати чергову „маленьку   драму”:    якась   вахтерша   оголосила голодування. Попри граничне виснаження вона чітко пам'ятає свої вимоги: „Вимагаю, щоб людям виплатили заборгованість із заробітної платні. Щоб зняли з роботи зам директора Воронцова і щоб не виселяли з гуртожитку   сім'ї – боржники”   [2,185].   Смішні   вимоги.   Журналістка,  яка кожен день мусить крутитися в колі, дотичному до властей, навіть не вірить, що хтось до них   прислухається. Проте,  відвідавши  вахтершу через кілька  днів, журналістка вражена тим багатством внутрішнього світу і тією витонченістю художнього смаку, що злилися в одній людині. І ця людина досить „критично сприймає сучасних письменників і Спілку зокрема. Мабуть, вона і є однією із тих 15 відсотків населення, які за будь-яких обставин живуть часто не хлібом насушним, а набутками культури:

- Ви комусь показували свої вірші? Ну, письменникам...

- Так,  якось забрела до Спілки письменників... Голова саме кудись поспішав.

- Сказав, щоб прочитала один вірш, мовляв, цього йому досить, щоб визначити, чи варто тин городити... Коли я прочитала, він помовчав, а тоді спитав, де я була раніше...

Після паузи вона повільно проказала:

-Він  сказав приходити мені на літоб'єднання,  послухати інших, почитати самій. Я й справді рипнулася було туди. Сидять там хлопчики й дівчатка, на мене подивилися, як... Самі розумієте... Бабера якась там з віршиками присунулась. Я й показувати не стала. Але після засідання голова таки підійшов до мене, попросив зошит. Продивився. Помугикав. Сказав, що в принципі на книжку вже є, то щоб шукала спонсора. Кілька віршів попросив переписати і принести йому, мовляв, дасть у газету.

-Ну  і?

- Переписала. Віддала. А він десь загубив. Більше я не стала його турбувати.

- Ну й даремно. Адже він визнав вас...

- Спонсора я все одно не знайду, книги не видам. А оббивати пороги заради того, щоб побачити своє прізвище у закутку газети - я вас прошу. Та й літоб'єднання вже не для мене... Там одна дівчинка була, копія моєї Олечки...” 
[2,188].

Розмовляючи з Лідією Гуріївною, я переконалася, що загадка творчої особистості назавжди залишиться загадкою - і для вчених, і для пересічних людей, і для найрідніших, і навіть для самого митця. Але не це вражає письменницю. „Мене вражає інше — пише вона у передмові до власної збірочки віршів, - що насправді стоїть за наче звичайними словами, які, після дотику до них поета, у переплетінні своєму дають якусь іншу якість, викликають несподівані асоціації, вони мовби розчиняються, і крізь них проступають інші світи, оголюється якась інша реальність...” [4,2].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список літератури:

1.Рибенко Л.Г. Золото Мірабіліса: Роман. – Рівне: Волинські обереги, 2002. – 133 с.

2.Рибенко Л.Г. Некерована: Повісті, оповідання, п’єси. – Рівне: Овід, 2007. – 320 с.

3.Рибенко Л.Г. Острів фіксованих: Фантастичні оповідання. – Рівне: Азалія, 1992. – 96 с.

4.Рибенко Л.Г. Світ світлотіні. Поезії. – Рівне: ВАТ „Рівненська друкарня”, 2008. – 80 с.

5.Рибенко Л.Г. Суднотроща. Роман, фантастична повість. – Дубно. Наше дзеркало, 2004. - 272 с.

6. http://uk.wikipedia.org

7. http://zarichne.libr.rv.ua/zarichneliterature.html

8. http://wapedia.mobi