Життєвий і творчий шлях Лідії Гуріївни Рибенко

„СВІТ СВІТЛОТІНІ"

„Світ світлотіні"—поетична збірка Лідії Рибенко нещодавно появилась на світ. Вірші письменниці давно знані шанувальниками, а зібрані в окрему книжку запропоновані увазі читачів лише тепер, додавши при цьому до авторського амплуа іще одне визначення. Досі Лідію Рибенко вважали впевненим у собі прозаїком, успішним драматургом. Підставою для таких вражень були книжки повістей, оповідань, п'єс. Помістивши до збірки поетичні здобутки останніх років, письменниця ще раз засвідчила різнобічність своїх талантів. Вірші різнотематичні, різнонастроєві: медитації, відгуки на суспільні події, рефлексії, вірші- драми, -мелодрами, візії навколишнього у дзеркалі власної душі.

У своїй  передмові до збірки, розмірковуючи  над природою поезії, авторка пише: "Мене вражає інше - що насправді стоїть за начебто звичайними словами, які після дотику до них поета, у переплетінні своєму дають якусь іншу якість, викликають несподівані асоціації, вони мовби розчиняються, і крізь них проступають інші світи, оголюється якась інша реальність".[4;4]

І тому, починаючи знайомство з її книжкою, вдивляєшся у рядки, замислившись, які світи узряться з глибин авторської уяви - дивні химери, що атавістичним реліктом архетипів колективного несвідомого уклались сотні тисяч років тому нашими далекими пращурами десь на Альфа-центаврі, звідки, можливо, усі ми родом, чи хитросплетіння контурів реального, не помічені пересічним обивателем, чи фрагменти інших вимірів нашого нескінченного Всесвіту, і вжиті асоціації якраз і свідчать про інший уклад буття, інші види свідомості у тамтешніх світах. Чи не тому поетів часто називають серед тих, що „не від світу сього". А якого?

Незалежно від того, у якому із світів уявиш  себе, гортаючи сторінки збірки, найперше відчуваєш його експресію, напругу, рвучке пульсування ритмів впокорених і невпокорених енергій слів, почуттів, яким і назв відшукати годі. Домінантою з-поміж них „шквал „ нещасть, і „днів печальних чорні хмари", „несамовитий вітер", що сипнув на скроні снігу, „зловісна примарна юрба" спогадів...

Металогія з ознакою максимальної гіперболізації додає до стилю авторки виразної риси, робить поетичний мазок насиченим, барвистим та відверто емоційним аж до сарказму. Здається, якби жив у наш час Босх, то кращого ілюстратора багатьох творів цієї збірки не знайти.

У цій символіці  стихій, виписаній майже за Фрейдом, які бушують у наших душах, сила життєствердження безумовно потужніша, тому всепереможна. Безперечно, наявність такої сили дає можливість не втратити себе ні морально, ні духовно за будь-яких обставин - ця думка стала філософським лейтмотивом збірки. Епіцентр борні - людина, егоцентризм якої -поле битв, причина страждань і водночас запорука перемог. Такий собі ситуативний ортогенез простежується в ряді творів письменниці, зокрема і в „...Дев'ять балів", у якому вона маніфестно стверджує:

...І  тонюня твоя соломинка—

сподівання  на диво - порятує тебе від біди.

І тоді ти сама стишиш води усі до краплинки,

І приборкаєш бурю. І витреш сліди.[4;36]

Все на цій землі - детермінанта людських помислів і дій. Хоча сподівання на диво, біблійне, деїстичне, казкове, додає сил, але міць власного духу, досвід боротьби в першу чергу допомагають людині вистояти під вагою життєвих обставин, в сповненому негативу оточенні, коли хочеться тікати від людей, міської суєти, бетонних вродливців, від реальності, що грізно гримить ланцюгом буденних марнот, уособивши себе маленьким беззахисним равликом.

Тема  міста в поезії авторки займає особливе місце, дає поживу для детального художньо-психологічного аналізу. Декларуючи себе причетною до міського життя, часточкою цієї ускладненої техно-соціальної структури з її специфічною ідеологією, субкультурою, авторка (ліричний герой) сприймає її підкреслено двозначно у сум'ятті роздвоєних почуттів „Немає кави...", „І залишити місто...", „На моїх перехрестях...","Живе створіння в суєті міській...", „Картинка рухома осіннього міста...", „Місто якось принишкло...", „Євроремонт", „Найніжніша пора". Незатишно ліричному героєві серед бетонних громадь. Душа, усвідомлюючи свою атавістичну приналежність до правічної природи, навіть у XXI сторіччі не може почуватись органічно серед атрибутики та антуражу суєтного Вавилону. Урбанізм у виконанні Лідії Рибенко пригнічує, відчужує, дарма, що життя   міста цікаве, різноманітне і, безперечно, має свої духовні не менш складної пристрасної душі. У цій поезії багато Шопенгауера з його двома світами - уявлення і волі, з ланцюгом страждань, які, власне, якраз і є передумовою задоволення, щастя, з нападами песимізму, який переборюється силою характеру ліричного героя. Запорукою цьому генетичний потяг до простору у думці, у слові, до незалежності і свободи.

Це  дає можливість за Ортегою-І-Гассетом осмислювати світ і себе у світі, усвідомлювати сутності у їх оголеності, первісності, істинній реальності. І, звичайно ж, залишатися при цьому феноменально самотнім, як і годиться митцю. Такий ракурс простежується найперше в агіографічних віршах, як то: „Ніхто не смів промовити...", „І коли ти не схочеш...", „Уласові Самчуку", „Автопортрет зі свічкою", „Українському патріотові".

Тема патріотизму  у збірці болісна і різка, до спазму в зіницях, в душі, як від прожекторного спалаху. Вторячи подвижницьким мотивам давньої і сучасної класики, авторка дозволяє собі справедливий докір, навіть обурення, аби будити національну совість, гідність рядками відвертої жалючої правди:

Це не та Україна. Це не мрія моя.

Я такої сприймати не хочу.

Це підробка, фальшивка, це підступна змія,

що  пролізла до нас серед ночі.[4;49]

Громадянсько-політичні  декларації Л. Рибенко сповнені запалу, піднесення і, незважаючи на гіркоту осмислення історії і сьогодення, твердо оптимістичні. При цьому, любов до рідної землі, відданість національній ідеї - основа, на якій має вибудовуватись духовна культура людини, суспільне життя країни. „Зведи собі вежу..,"—закликає поетка у вірші „Автохтони":

 Не з цегли, не з каменю,

Не  із слонової кістки -

Єдино із духу, із того,

Що  животворить.[4;68]

За  своїм ідейно-смисловим спрямуванням твір доволі радикальний. Використовуючи історичну символіку, учасників  сьогочасного суспільного життя поетка ділить на автохтонів і диких ординців, які войовничо насуваються з екранів, з ефіру, маючи підступний намір врешті збороти нас на полі духовному,— образи не позбавлені поетичної умовності і здатні викликати суперечливі почуття. Але вкотре ставши свідком наступу певних політичних сил, аполітичних яничарів на рідну мову і культуру, переконуєшся і в історизмі цих образів, і в їх актуальності, зумовленій українським суспільно-політичним абсурдом новітньої доби.

Лірика  Рибенко в класичних традиціях  інтенціональна на національні цінності, державотворчі орієнтири. Свідченням того вірш „Українському патріотові", у якому постать українського героя -- непохитного борця, страдника узагальнено-еталонна, змонументована впродовж історії українства, яка у своїй основі завжди була і досі залишається історією боротьби нашого народу за свободу і незалежність незмінних пріоритетів під канонізованими гаслами:

„...і хай там що - чи морок, чи гроза — обсяги, естетичну цінність, драматичну інтригу. Однак, ліричний герой інстинктивно, в традиціях філософської класики, сприймає місто вороже і насторожено, наче пришелець із архаїчних пасторальних оаз, що потрапив сюди сам того не бажаючи. Він ще не навчився бачити подібність міських висоток до нагромаджень гірських масивів, неспокійних автострад - до невтомного плину річок, із замилуванням асоціювати інформаційні поля з розлогими сільськими нивами, з насолодою вловлювати магічну ритмомелодику мегаполісу. Але попри негативне ставлення до нього, місто -наче наркотик, без якого не можеш існувати, і опиняючись за міською околицею, „... збагнеш, як гостро жадаєш яскравих пожеж ліхтарів і реклам..., тих закодованих символів, що повік їх не розгадати".

Конфлікт  між особистістю і суспільством, антагонізм людини і цивілізації - центральна проблема екзистенціалізму, схоже, стала ключовою для проміських творів збірки. Стиль їх висвітлення переконливо ілюструє світогляд постмодерну з думками про згубний вплив цивілізації, яка постійно заганяє людину у пастки цейтнотів та депресій, призвичаює до мутацій у найбільш делікатних сферах - інформаційній, психологічній, загальнопонятійній. Доводиться почуватися учасником, ба, частіше статистом, у чомусь трансцедентно зумовленого, та у значній мірі усе ж таки залежного від людської волі глобального процесу, який стрімко веде до змін в усіх сферах життя. Дивись, і сама людина поміняє свій образ і подобу, функціональні можливості у створеному нею середовищі. Саме це стверджує відомий нейрофізіолог Олег Кришталь, об'єктом досліджень якого став людський мозок, заявляючи: „В майбутньому замість ємних в часовому вимірі речень і фраз настане пора безпосередніх чуттєвих образів, а окрема особистість як така (мається на увазі в нашому сьогоднішньому розумінні) взагалі повністю нівелюється, щезне..."

Не  знаю, чи радіти за гіпотетичну особистість, а от за поезію, напевне, варто. Судячи з короткого висновку наукового світила, десь за декілька сотень років настане золота ера поезії, бо вона якраз і оперує образами, чим далі ~то складнішими.

Отже, наше передапокаліптичне сьогодення, вважайте, має стати таким собі „моментом істини”, періодом біфуркації, за яким нові етапи всесвітнього шляху.

Лексика поезії жвава, природно-інтелектуальна, невимушена -втілення відвертої реакції на зовнішні подразники сучасності, внутрішні -

у їхнім небі Бог і Україна.

І якщо говорити про екзистенціалізм, як про прагнення  зрозуміти поведінку людини в  жорстких граничних ситуаціях, то в  Україні він набуває особливого відтінку, бо змушений зважати на суспільно-національний акцент особистісної поведінки в умовах глибоких потрясінь тривалих національно-визвольних змагань.

На  прикладі громадянської лірики Рибенко, яка доповнює надзвичайно потужний пласт вітчизняної соціально-політично зорієнтованої художньої літератури, щоразу пересвідчуєшся, що вона у ряду світових літератур вирізняється стильовим колоритом, емоційною піднесеністю, незламною, почасти інтуїтивною вірою в перемогу, національним центризмом, який нерідко набуває відтінку саме етноцентризму.

Настрою збірки далека концепція Тойнбі про круговорот локальних цивілізацій, але твердження про те, що творча елітна меншість, в тлумаченні авторки - борці-патріоти, митці, яким судилось стати духовними вісниками нації, мають піднімати, вести за собою інертну більшість,стало істотним світоглядним штрихом у контексті збірки. Правдиво — своєю національною незнищенністю в облозі численної кількості різномасних більш і менш агресивних навал Україна має завдячувати перш за все не мечу, а Слову, що стало оберегом, носієм українського духовного архею. Рядки творів даної тематики прямо і переконливо спонукають до висновку про надзвичайну відповідальність письменників, митців, філософів за ті думки та ідеї, які вони пропагують. І до яких би „ізмів" і новацій не тягся збуджений демоном пошуку розум, завжди потрібно мати на увазі їх духовну і моральну перспективу для людства. В цьому ракурсі доволі наївним і суперечливим сприймається риторичне запитання із вірша „Уласові Самчуку":

Але чи є, скажіть, великим щастям

Творить шедеври у краю рабів?[4;34] 

Роль  особистості, вплив харизми на події нашого суспільного життя мають велике, навіть перебільшене значення, зумовлене конкретно-історичними умовами та особливостями національного менталітету. Така думка простежується і в творах, присвячених темі красного письменства, його суспільного призначення.

І як тут не згадати патріарха психоаналізу з його тлумаченням літератури як результату сублімації внутрішньо-психологічних конфліктів, невротичних симптомів. Виходячи з цієї логіки можна стверджувати, що наш народ приречений на сильну, глибоку і багату літературу.

Найбільше сповнена психологізму осіння з переходом  у зиму лірика збірки. В ній осіння пора якраз і є образом поліфонічним, глибинним, що символізує зрілість — провісницю печалі, гірку мудрість, що потребує мужності, біль від втраченого, від розбитих ілюзій, гідний ностальгії. В цей час тонко помічається і вразливо сприймається, як „...на жорнах буднів вічність мелеться." Осінь Лідії Рибенко вражає своїми метаморфозами, сяйвом барв, елегійною сугестією, а ще глобальною часово-просторовою панорамністю, перед якою відчуваєш безсилля своїх творчих можливостей, аби закарбувати у слові всю неповторність та яскравість вражень від побаченого, пережитого і осмисленого. Осінь вимагає відвертості і щирості почуттів, небесної висоти думки:

Вбери у себе

цю первісну тишу,

небес осінніх

чистоту високу,

таку, що лише смерть

за неї вище.

І тоді після всіх печалей, тривог, розпачу  сягнеш духовної рівноваги, спокою, що перетікає у нірвану. Віршам осінньо-зимової тематики характерні проникливий ліризм, гіркуватий, ніби хризантемний аромат, гострота відчуттів і багатовимірність почуттів. І навіть смерть, за свідченнями авторки,— не стільки причина для скорботи, скільки привід для пізнання гостроти життя, що алмазно спалахує і гасне на темному тлі небуття. В тому свій поетичний адреналін і кайф.

Однак, осінні елементи - лише антураж, декорації, серед яких розігрується сповнена складних колізій драма чутливої душі. Осінь - лише аура навколо постаті ліричного героя, який де різким силуетом, де імпресійними обрисами увиразнює риси самої авторки в суворих рамках буднів, повсякденної нелегкої праці.

У дотиканні  особистісних духовних обширів з  безмежжям універсуму читачеві відкривається сув'язь цікавих спостережень, афористичних думок, вигадливих образних малюнків, творених розлогими метафорами, влучними, подекуди не позбавленими аристократичного снобізму, епітетами, порівняннями, гіперболами, вжитими переважно з художнім тактом та смаком. У кожному словесному поруху природність, невимушеність, камертонне вібрування слова на виклики буття.

З-поміж тих  творів, що найбільш хвилюють і зворушують „Партія" -багатозвучністю настроїв, багатозначністю фрази, філігранністю художньої деталі, „І коли ти не схочеш..." - високою духовністю страждань, складністю почуттів в експресивно-психологічному стилі, „Що там сталось з тобою..." -мужністю сприйняття метаморфоз жіночого єства, „Мить натхнення" -художньою переконливістю, глибиною проникнення у суть, „Калиновий міст" - оригінальним використанням народно-пісенних елементів, цікавим смисловим рішенням. Ці та інші твори здатні подарувати справжню насолоду для поціновувачів гарної поезії.