Життєвий і творчий шлях Лідії Гуріївни Рибенко

Національний  університет „ Острозька академія”

Кафедра української  філології

 

 

 

 

 

 

Життєвий і творчий шлях

Лідії Гуріївни Рибенко

 

 

                                                                                                                

 

                                                                                    Курсова робота

                                                                                    студентки групи Т-21

                                                                                    Голик Ю.О.

 

                                                                                   Творчий керівник

                                                                                   кандидат філологічних 

                                                                                   наук

                                                                                   доцент Криловець А.О.     

 

 

 

 

Острог 2009.

 

Є РЕЧІ, ЯКІ ПРОЗОЮ СКАЗАТИ НЕМОЖЛИВО…

На початку 90-х років в українську літературу увійшла Лідія Гуріївна Рибенко. На формування творчого характеру  письменниці, як і кожного митця, значною мірою вплинули реалії життя. Проте відома істина, що письменник за допомогою мистецького осмислення дійсності може трансформувати ці реалії у творчий досвід.

 

ЖИТТЯ ПАНІ ЛІДІЇ  РИБЕНКО

Коротенька  автобіографічна довідка вміщена в першій збірці оповідань – „Острів фіксованих”. У ній читаємо: „ Рибенко Лідія Гуріївна народилася 11 листопада 1953 року на Рівненщині в сім’ї  вчителів. Після закінчення середньої школи    навчалася в Українському інституті   інженерів водного господарства. За фахом – інженер-будівельник.

          Трудилася інженером, потому –  екскурсоводом.  В даний час  працює  в письменницькій фірмі „Азалія”. Член обласного літературного об’єднання. „Острів фіксованих” - її перша книжка.  Згодом життя додало до цієї біографії низку подій…

Письменниця розповідає:

         - Спочатку я працювала інженером, потім екскурсоводом, пізніше журналістом… Я намагалась не думати  про те як живу зі скупими засобами до  існування – я просто жила. Як і всім,  мені затримували заробітну плату.   А щодо самої „незалежності”… Для мне це було  - щастя.  Я мріяла про неї усе свідоме життя.  Так, справлі, спочатку була ейфорія, потім почався безлад…

        Працюючи журналістом, я була свідком того, як у редакцію газети надходили листи читачів із наболілими проблемами, а редактори  їх спеціально притримували, не друкували. Але час, проведений на цій роботі, аж ніяк не можна назвати втраченим.  Кожне інтерв’ю щось дало для досвіду мого письменницького „я”,  а це ні  багато, ні мало – рядок- другий для моїх творів. У цьому плані цінним досвідом стала коротенька поїздка в Італію в 2002 році – на заробітки. „ Золото Мірабіліса” вийшло перед поїздкою в Італію – за декілька тижнів. Цей роман тривалий час „відлежувався” в чернетках, без жодної надії на публікацію, оскільки не було можливості його видати. В ньому було зафіксовано прояви дійсності 90 – х років минуло століття, коли життя людей не стільки налаштовувалося, скільки ламалося. Чітко зафіксоване було відчуття: країна йде не туди, гальмує; не ті люди прийшли до влади - отже, як наслідок, слід сподіватися тільки на власні сили. Потрібно самому кувати з себе золото. Тільки так можна стати алхіміком у високому сенсі цього слова -самобутньою й душевно багатою особистістю. Саме так потрібно трактувати постать алхіміка з роману. Але цей роман стосується суто досвіду проживання в пострадянському суспільстві. На жаль, книга «Суднотроща», основу якої склав мій «італійський» досвід, вийшла дуже малим тиражем. Та й життєві реалії цьому дуже навіть сприяли.

„СУДНОТРОЩА”

  Лідії Рибенко вдалося щасливо уникнути важких крайнощів письменницького буття:  її складний життєвий шлях не менш цікавий ніж долі персонажів її прозових творів. Візьмемо наприклад роман „Суднотроща”.

Головна героїня, як і авторка,  колись  працювала  екскурсоводом, а також збирала  і накопичувала передусім скарби духовні.              

„ А як же спершу раділа, коли Союз розпався!

…Але  виявилося, що поки вона, і їй подібні на мітингах прапорцями жовто блакитними розмахували, знайшлися такі, котрі зорганізували  з цього процесу грандіозну суднотрощу,  почому на завантажених награбованим добром шлюбках покинули решту борсатися і хапатися за уламки”.[5;181]

        Правда, Тамара та її двадцятирічна донька Дана не стільки борсались із зубожінням, скільки намагалися утекти від незатишного оточення в любий їх серцю віртуальний світ книг, кінофільмів.

Тим болісніше  повертатися у світ реальний.

„…Тамара ще більше мізерніла, проклинаючи себе за те, що приперлася сюди і от виставила на показ і свою обдерту, обтерту шубу;  свої розчовгані чоботи; сіро – буро – малінову потріскану сумеру з мільйоном раз пришиваними ручками; а головне – своє помережане зморшками обличчя – карбування не так років, як нужди…”

Під час одного з таких моментів гострого усвідомлення власної  упослідженості жінка зважується на радикальний крок – вирушає  на заробітки до Італії.

          Подальша розповідь про її  життєвий шлях не зведеться до звичайних романтичних канонів: не буде не здійснення „ американської мрії” людини, що казково розбагатіла чи успішно реалізувала свої таланти, ні зустрічі, що змінить на краще особисте життя розумної і вродливої жінки, ні трилерів щодо поневірянні наївної та безправної заробітчанки.  

В екзотичній країні у вільні, від виснажливої праці, хвилини героїня передусім залишається вірною самій собі, своїм інтересам.

Повертається  з наміром знову пливсти проти течії, зайнявшись такою невдячною справою, як організація  екскурсій по Рівному. Бізнес не обіцяє  солідних і стабільних  прибутків для людини із добре надірваним здоров’ям, але  Тамара не була б сама собою, якби не любила це місто і цю роботу.

Власне весь роман – то цікава, багата деталями екскурсія. І не тільки по Риму, котрий звужується до платанової алеї, краєвиду, що відкривається з балкона, та визначних місць, які можна відвідувати особам, змушеним економити.

Лідія Гуріївна в літературі почала відразу  з реалістичної прози. «Чому з реалістичної?» - здивується читач, адже та, перша збірочка оповідань під назвою «Острів фіксованих» має підзаголовок «Фантастичні оповідання». Так, на перший погляд, оповідання і справді фантастичні. У них здебільшого діють науковці та космонавти, хоча в оповіданні «Метаморфоза» дія відбувається зі звичайними людьми в домашній обстановці. Але і в цьому, на перший погляд, фантастичному оповіданні акценти суттєво зміщуються, і читача вражає не незвичність ситуації, а розвиток подій, який потрібно домислити, адже фінал залишається відкритим: до незвичайної пацієнтки викликають науковця із Києва, і той впізнає в ній свою фронтову любов. І хто знає, чи й київський професор не помолодіє також...

Оповідання  «Енцефалограма» також пов'язане з духовним аспектом побутового життя людини. Потяг жінки до музичної творчості не тільки збагачує її духовний світ, а й змінює, вдосконалює енцефалограму - криву, що свідчить про діяльність мозку. Перед читачем постає питання: а що, як займатися творчістю для людини так же природно, як для риби — плавати? І на якому рівні розвитку було б наше суспільство, якби зусилля кожної людини були спрямовані на розвиток власних здібностей...

Оповідання  «Аномалія планети Рекс» теж  поряд із роздумами про швидкоплинність часу та про трагізм людського існування і порушує проблему: чи готова людина заплатити за дотик до істини, за щастя першовідкривача не тільки власним життям, а й життям дорогих людей?

«Еліксир  пам'яті» саме так називається оповідання про медичний засіб, що не пройшов належного тестування в медичних лабораторіях, зате пройшов     перевірку     самим    життям.     Підсвідомо     авторка    в    особі «піддослідних» персоніфікує соціально значущі антиномії: емоціо і раціо. Еліксир пам’яті не впливає згубно на людей, що вміють тримати все під контролем натомість для тих, хто живе емоціями, він стає каталізатором психічних процесів такої сили, яку людині не перемогти. Символічно, що цей засіб   винайдений  ученим-неспеціалістом.   Склянка  чудодійного   еліксиру довела до смерті колишнього фронтовика Юхима Івановича, який щодня страждав на провали пам'яті й при тому панічно, боявся, що його заберуть до  «психушки». Цей же еліксир ледь не посприяв розлученню аптекарки Олени, яка раптом згадала свою юнацьку любов — Ігоря. Врешті, винахідник незовсім благополучно «забуває» формулу еліксиру, адже користуватися ним у нашому суспільстві ще не готові. Тому набагато краще, щоб «еліксир памяті» винайшли наступні покоління. Оповідання «Розгадка таємниці» змальовує картину жахливого занепаду суспільства, вчені якого винайшли безсмертя. Одержати безсмертя - одвічна мрія людства.     

Оповідання  «Зона «Зет»» - неначе нарис із недалекого майбутнього, коли для проведення різноманітних дослідів науковці будуть використовувати істот, виведених у результаті генної інженерії. А що ж буде, коли в цих скроєних людиною мутантах випадково проявиться душа? Власне, це питання й досліджує авторка.

       

 

«НЕКЕРОВАНА»

Збірка  творів «Некерована» - повністю закорінена в площину реальності  двома повістями, шістьма оповіданнями та чотирма п'єсами.

        Головна героїня повісті „Некерована” - Наталка - працює в бюро інвентаризації й під час замірів квартир на замовлення ЖЕКу знайомиться зі своїм фатальним чоловіком. Ну, квартира Вадима - це не „Пересічні помешкання пересічних радянських трударів” [2;9]. У повісті відтворено атмосферу недалеких 80-х - штучного дефіциту та тотального страху. Наталка під час замірів відзначає: „На поличках у ванній стояв суцільний блискучий і пахучий імпорт...” [2; 12]. Вона дивується такому арсеналу засобів по догляду „за красою”, хоча й сама красуня: „Відвертаюсь від телефону, наклеюю потойбічну посмішку і гордо несу нахімічену голову, абстрагована від світу, занурена у себе, у свою душу...” [2; 4].

Наталка закохується, виконує й перевиконує робочі плани, страждає, навіть здійснює спробу самогубства... Врешті, одержує від долі удар по найделікатнішому для радянського інтелігента місцю - по людській гідності. Вона дізнається, що її коханий Вадим співпрацює з КДБ і вже посприяв арешту кількох занадто відвертих людей. Читаючи повість, слід пам'ятати, що в ті часи потрапити за грати можна було за „антирадянський” анекдот, навіть за необережно сказане слово.

Атмосферу цього періоду відтворює і драма на дві дії „Не повтори моєї долі”   -   про   долю   сина  репресованої  українки   й   табірного   наглядача. Суходолов – батько, який всіма правдами й неправдами намагається втримати сина  Петра подалі від Марти Козаченко - своєї табірної любові. Однак ціною  багатьох випробувань він тільки руйнує власну сім'ю. Повість «Спадок від батька» має підзаголовок „поки що фантастика”, і то тільки через те, що Анатолій Пилипович, фізик від Бога, встиг перед смертю винайти формулу без ядерного синтезу, и цей винахід заповів дочці Ларисі. В кращих традиціях пригодницького жанру дія переноситься в іншу країну, де все заходить настільки далеко, що навіть втручаються надприродні сили...

Такою ж гостро сучасною є і драма „Альбіноска” - про поневіряння дівчини з не дуже заможних прошарків населення. Змальовується типова життєва ситуація: смерть матері, смерть батька- великий борг, розлука з коханим... Зрештою, дівчина випадково опиняється на шляху в «сильних світу цього», і вони її цинічно залякують. Фінал драми відкритий, тож можна тільки гадати, чим завершилася ще одна життєва історія.

Думається, доки будуть актуальними вибори в Україні, то тих пір буде актуальною і драма „Патронеса сиротинців”. Тут уже втілено ідею-фікс кожного українця: поїхати в Італію, заробити трохи грошей, а вже потім починати щось робити у своїй рідній країні. Юлія Рудик вибрала шлях до влади. Зрештою, цинічні конкуренти безсилі проти людини з чистою совістю, тому вони її „прибирають з дороги” вельми старомодним способом.

Комедія-фантазія „Квіт папороті”,  апелюючи до  народних звичаїв,     разом   із   тим   виводить   характерні   риси   українського   національного характеру... на чисту воду”. Хитрість, жадібність і лінь, попри найкращі душевні поривання дійових осіб, зводять нанівець усі їхні намагання і прагнення.

Щоправда, помітивши одну закономірність, вельми характерну для стилю Лідії Рибенко, літературний критик задає каверзне запитання:

-У своїй творчості  ви неодноразово апелюєте до  теми кохання. Здебільшого воно трагічне, воно ж і спричиняє катарсис героїв. Але в повісті   „Некерована”   ви   описуєте,   як   головна   героїня   Наталка, прийшовши в гості до свого знайомого Ігоря, легко відшиває його нову пасію Жанночку, вміло фліртуючи з мужчиною.

А яка  ваша позиція щодо флірту?

Лідія Гуріївна відповідає:

- Флірт - це вишукана гра на струнах чоловічої душі. Позиція моя якнайбільш житейська: а чому б, власне, і ні? Це щоб життя,   яке   в   принципі неможливо передбачити,   не   видавалося одноманітним. То - молодість душі...Вона приходить несподівано і так   же   несподівано   минає.   Але   люди   по-різному   ставляться   до молодості, як і до кожного явища: одні не звертають на неї уваги, інші просто марнують, ще інші виносять із молодості якісь здобутки, якийсь досвід для себе...