Вильям Шекспир

      У драмі «Ричард ІІІ» зображено короля іншого типу. Ричард – сильна особистість, йому притаманні риси, потрібні для правління державою: воля, відвага, енергія, свідомість своїх королівських прав. Але найголовнішого – здатності служити загальнодержавними інтересами – він позбавлений. Кривавий деспот і злочинець, Ричард не тільки не може погасити феодальні чвари, а й сам розпалює їх.

      Історичні драми Шекспіра не є рівноцінними. Протягом 90-х років творчість  драматурга зазнала певної еволюції, в ході якої поглиблювався її реалізм. Своєї вершини в історичній драматургії Шекспір досяг у дилогії «Генріх ІV».

      У хроніці «Генріх ІV» відтворенні події англійської історії початку ХV ст. – важливого періоду становлення абсолютистської монархії. В центрі сюжету – боротьба короля Генріха ІV (роки правління 1399 – 1413) проти бунтівних феодалів – прибічників анархії і політичного сепаратизму. Їм не бракує могутності й військової мужності, вони жорстокі й рішучі в своїх діях. Кожного з них Шекспір змалював як своєрідний, складний характер. Розгортаючи драматичну дію, Шекспір поступово розкриває неминучість поразки опозиції. Феодали неспроможні досягти єдності, необхідної для перемоги. Кожним із них керують особисті егоїстичні інтереси, жадоба влади і помсти. Це і згуртовує їх на бунт проти короля і водночас роз’єднує. Вони не здатні піднестися до сприйняття чи усвідомлення загальнодержавних інтересів і тому не можуть заручитись надійною підтримкою народу. Але Генріх ІV не ідеальна особистість. На його совісті криваве злодіяння, корону він захопив силоміць («на моїм чолі вона, здобута зброєю, палала, − кричущий знак ґвалтовного набутку»).  Але його боротьба проти феодальної анархії виправдана, оскільки він стоїть за єдність держави, діє в її інтересах.

      Шекспір увів в літературу новий жанр, де засобами драматичного мистецтва відтворено й осмислено вірогідні події англійської історії. «Історичні хроніки – це своєрідне жанрове утворення, що виникло в ренесансній Англії на основі синтезу історії й драми, з виразним тяжінням до трагедійного звучання». Однак загалом понурі хроніки Шекспіра відтворюють поступове піднесення Англії і трагічної перспективи не вимальовують. В історичних хроніках виявилися характерні риси драматичного  мистецтва Шекспіра : вміння широко зображувати епоху, показувати її основні соціальні  та політичні сили у виразних індивідуалізованих людських характерах, оживляти драматичну дію введенням різноманітних, протилежних один одному образів.

Джерело: Чирков Н. Некоторые принципы драматурги Шекспіра// Шекспировские чтения 1976. – М., 1977. – С. 76-79. 

     Комедії. Протягом 90-х років Шекспір написав десять комедій. Сюжети для них він запозичив з різних джерел: італійських новел, античних і сучасних творів, з реальної дійсності. Драматург часто переносив події у різні країни, передусім південні.

      Написанні в найбільш оптимістичний період англійського гуманізму, комедії пройняті ренесансним утвердженням земного  життя, непохитною вірою у шляхетність  і довершеність людини. Світ комедій  становить усе прекрасне в  житті – кохання, дружба, музика, поезія, природа.

      Герої комедії нерідко зустрічаються  з перешкодами на шляху до щастя, стикаються з жорстокістю і несправедливістю, але ніколи не схиляються перед злом, а рішуче борються з усіма його проявами і завжди перемагають у  цій боротьбі.

      Визначальною  особливістю жанру шекспірової  комедії є поєднання в ній  у нерозривну цілісність фантастичного  і реального, серйозного і смішного. Сюжети комедій розгортаються, як правило, у двох органічно злитих планах –  романтичному, високому і реальному, побутовому.

      З ранніх комедій особливо характерною є «Сон літньої ночі». Комедія починається сценою в палаці герцога Тезея в Афінах. З розмови Тезея та цариці амазонок Іпполіти дізнаємося, що вони нетерпляче чекають дня свого весілля, яке має бути пишним і урочистим. Ці персонажі не стануть головними героями комедії, вони з’являються знову тільки в останніх сценах п’єси, де показано свято в Афінах, на честь їхнього весілля. Проте історія Тезея і Іпполіти – не тільки обрамування головної сюжетної лінії, а й своєрідний коментарій. У центрі комедії – заплутана любовна історія. Гермія і Лізандр кохають одне одного. Єлена кохає Деметрія, але він байдужий до неї, бо серце його полонене Гермією і хоче з нею одружитися. Гермія і Лізандр не хочуть коритися нерозумним і жорстоким законам.  Вони покидають Афіни і тікають у ліс. Врешті – решт під впливом лісових чар Деметрій полюбив Єлену. Все закінчується весільним святом.

      У комедії «Сон літньої ночі» виразно  проступає англійський національний колорит, особливо в сценах побутових, фарсових та фантастичних, написаних у фольклорному дусі.

Джерело: Шаповалова М.С., Рубанова Г.Л., Моторний В.А. Історія зарубіжної літератури. Середні віки та Відродження. – Львів: Світ, 1993. – С.255-256.

      У середині 90-х років у період написання веселих комедій Шекспір і трагедію «Ромео і Джульєтта». Сюжет її запозичений з поеми англійського поета Артура Брука, написаної, в свою чергу, на основі італійської новели Матео Банделло. «Ромео и Джульєтта» має багато спільного з ранніми комедіями кохання і в побудові, і в настрої. Трагедія пройнята оптимістичною вірою в неминучість торжества гуманістичних відносин між людьми, в ній чільне місце посідають комедійні сцени. У центрі сюжету трагедії, як і в комедіях, історія кохання юних героїв, але розвивається ця тема в трагічному плані і завершується загибеллю закоханих. Трагізм долі Ромео і Джульєтти зумовлений суспільного життя, зіткненням у ньому старого і нового, феодальної і гуманістичної моралі. На шляху до щастя героїв  загрозливою перешкодою  стоять    давня    кривава  ворожнеча   між родинами    Монтеккі   і

Капулетті та жорстока феодальна мораль.  Ромео  і Джульєтта – це люди вже нового часу. Світ, який вони приймають, заснований на началах добра і любові. Глибина і природність почуття веде їх до розуміння невиправданості законів ворожнечі і насильства у стосунках між людьми, і тому вони відважно відкидають і традицію родової помсти, і деспотичну владу батьків, і стару родинну мораль. Ромео і Джульєтта смертю своєю подолати стару мораль. Ворогуючі родини відкинули помсту, злобу і визнали правоту людяності й миру. Така кінцівка позбавляє трагедію песимізму, але й трагізму не усуває. Твір залишає сумне відчуття непомірності й невиправданості втрати. 
 

Джерело: Шаповалова М.С., Рубанова Г.Л., Моторний В.А. Історія зарубіжної літератури. Середні віки та Відродження. – Львів: Світ, 1993. – С.259-262. 

2. 2. Другий період  творчості Шекспіра

      Другий  період творчості Шекспіра припадає на час поглиблення соціально-політичних суперечностей у країні. Уже на межі ХVI – ХVIІ ст. політика королівської влади набула відверто реакційного характеру, становище народу погіршувалося, зростала пауперизація, пуританська буржуазія, набираючи все більше сили, відверто вороже ставилася до гуманізму.

      У трагедіях Шекспіра постає доля людини в суспільстві жорстокості та егоїзму. Головним героєм у них є людина високої самосвідомості, яка виступає в конфлікт зі світом, проходять через жорстокі випробування, зазнає величезних страждань, тяжких переживань і неминуче гине. У розкритті характеру такого героя увага зосереджується на кардинальних, визнавальних проблемах життя людського суспільства, що надає трагедіям глибини змісту і сили величезних узагальнень.

      Найповніше геній Шекспіра виявився у великих трагедіях «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет».

      Скориставшись сюжетом середньовічної легенди  про Амлета, записаної вперше Саксоном Граматиком близько 1200 р., а потім  відомої в різних літературних обробках, Шекспір створив трагедію «Гамлет», сповнену величезного соціально-філософського змісту.

      У центрі  сюжету – образ Гамлета, датського принца  –  з  ним  найтісніше

пов’язані всі події і персонажі трагедії. Принц Гамлет, студент Віттенберзького університету, щойно повернувся до датського двору в Ельсінор у зв’язку з раптовою смертю короля Гамлета. Батька він не лише любив, а й глибоко шанував як взірець людини, тому втрату його переносить дуже тяжко. Болісні переживання посилаються вчинком матері, королеви Гертруди, яка, не встигши «стоптати черевиків», що в них ішла за гробом чоловіка, поквапилась стати під вінець з братом короля Клавдієм, котрий тепер сідає на трон. Така поспішність вражає Гамлета. Та чекає Гамлета набагато страшніший удар: принц дізнається, що батька отруїв Клавдій. Тепер він уже не може діяти. Принц клянеться помститися «усміхненому негіднику», і це стає метою його життя.

      У ході подій розкривається уся  гнилість і жорстокість датського  двора. Братовбивця на троні замислює знищити принца. На боці злочинця-короля діють його придворні: міністр Полоній – майстер підступних інтриг, шпигуни Розенкранц і Гільденстерн та ін.  Змушений протидіяти усьому цьому, Гамлет викриває зрадництво Розенкранца і Гільденстерна, відмовляється від Офелії, карає гнівом і обуренням свою матір, вступає в поєдинок з Лаертом. У такій атмосфері завдання Гамлета – помститися за батька, - яке здавалось ясним і простим, безмірно ускладнюється і не тільки зовнішнім обставинам, а й розвитком свідомості Гамлета, на яку ці обставини впливають.

        Гамлет – інтелектуал, йому  властивий філософський склад  мислення. За окремим і випадковим  він уміє розрізнити сутність, загальне й характерне. «Він бачить  істину як цілісність, він осягає  за одиничним загальне, за фактами  систему життя, «час», він наділений даром генералізації». Події, що відбуваються при дворі, приводять Гамлета до узагальнюючих висновків щодо людини і світу загалом. Якщо в світі можливе таке зло, якщо в ньому гинуть чесність, любов, дружба, гідність людини, тоді він «розладнався», хворий, «час звихнувся». Отже, Гамлет вражений не тільки злочинністю Клавдія, а й усією системою чужих йому принципів життя й моральних понять. Герой знає, що він не може обмежитись лише помстою, бо вбивство Клавдія не змінить світу.

      Масштаби зла гнітять Гамлета, викликають розчарування, усвідомлення мізерності своїх сил. Все це підтримає його волю, породжує незадоволення собою, вагання й сумніви. Краса Всесвіту й людини більше не тішить його; людина і світ сприймаються тепер не таким, яким вони йому уявлялися раніше.

      Загибель  Гамлета неминуча, як історично неминучим  було і згасання ренесансного гуманізму  наприкінці доби Відродження. Його трагедія знайшла художнє втілення у величному  образі Гамлета.

Джерело: Аникин Г.В., Михальская Н.П. История английской литературы. – М.: Высшая школа, 1975. – С.52-54.

     Джерелом  сюжету трагедії «Отелло» послужила новела «Венеціанський мавр» зі збірника італійського письменника Джеральді Чінтіо, де у повчальному дусі розповідається нещаслива любовна історія. Шекспір багато що змінив у ній, згідно зі своїм задумом надав їм зовсім іншого характеру й змісту, далеко вийшов за межі родинної теми й особистих стосунків.

      Трагедія  кохання «Отелло» зумовлена світоглядом  і мораллю суспільства доби Відродження. Сюжетні колізії твору, персонажі, їхні характери продиктовані драматургові історичною дійсністю з її суперечностями, світлими й темними сторонами. У  складному, непримиренному конфлікті зіткнулися два типи людей, два світогляди, породжені однією добою. Те, що було в ній героїчного й шляхетного, втілене в образах Отелло і Дездемони, її темні сили – в Яго.

Джерело: Затонський Д. Вільям Шекспір// Шекспір В. Твори в шести томах. – Том 1. – К.: Дніпро, 1984. – С.113-118.

     Зміст трагедії «Король Лір», на перший погляд, простий і зрозумілий, насправді є багатозначним, складним і глибоким. Як і інших трагедіях, Шекспір пов’язав родину історію з історичним конфліктами й соціальними протиріччями, і твір на тему невдячності дітей набув соціально-філософського характеру. Іван Франко справедливо писав, що в «Королі Лірі» англійський драматург «дав нам не фамілійну трагедію в королівських костюмах, а трагедію самого королівства на фамілійнім тлі».

      У центрі трагедії – образ Ліра в  його складній динаміці. На початку  перед нами величний, повновладний король, який розповідає своє королівство між трьома доньками, вирішивши «з рамен своїх старечих струснути всі турботи». Віддаючи і збереже пошану й почесті, якими був оточений усе життя. Це уявлення ґрунтується на його вірі в цінність власної особистості.