Творчiсть Квітки-Основ’ненко

1.4 Роль Квітки-Основ'яненка в українській літературі

Роль Квітки-Основ'яненка як зачинателя нової української прози відразу  була відзначена на сторінках «Учених записок Московского университета» в захопленому відгуку О. Бодянського на першу книжку «Малороссийских повестей»: «Хвала пану Грицькові, який першим так сміливо й так мальовничо ввірвався на баскому українському коні в галузь нині всіма улюбленого розповідного роду...». Перша книжка українських повістей Квітки-Основ'яненка, за словами Бєлінського, відзначалася «високими літературними якостями, що йдуть від оригінальності предмета й оригінальності таланту»

Українські прозові  твори письменника швидко набули широкого суспільного резонансу. Вже 1838 р. «Современник» відзначав майстерне, талановите зображення українським письменником простого народу: «Між сучасними творцями повістей автор, що взяв собі ім'я Грицька Основ'яненка,— без сумніву, один з перших талантів, навіть і не в Росії тільки. Природа наділила його такою тонкою спостережливістю характерів, дивностей і всіх сторін життя, що прекрасне народжується під його пером без найменшого зусилля... Зображуючи простонародний побут — цей камінь спотикання для найщасливіших письменників, він риси не внесе зайвої і жодним словом не зашкодить звабленню» '. Захоплено відгукнулися про Квітчині твори з народного життя та про його реалістичний підхід до зображення простого народу «Отечестзеннне записки», які зазначали, зокрема: «Дві-три особи з простого побуту українців,— постаті зовсім невизначні ні за своїм становищем у суспільстві, ні за складною інтригою, в яку замішані, ні за претензіями на вищі погляди,— під пером талановитого Основ'яненка сильно захоплюють вашу увагу, примушують співчувати собі».

За принципами й способом художнього зображення дійсності ці прозові твори діляться на дві  основні групи: бурлескно-реалістичиі  оповідання й повість і сентиментально-реалістичні  повісті.

Першу групу складають гумористичні оповідання «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі й скарб», «Пархімове снідання», «На пущання — як зав'язано», «Малоросійська биль», «Підбрехач», сатирично-гумористична повість «Конотопська відьма».

     Всі українські повісті й оповідання Квітки-Основ'яненка побудовані у формі імітації розповіді людини з демократичного середовища, мудрого старожила з харківської околиці Грицька Основ'яненка. У своєрідній оповідній манері, в майстерно створеній ілюзії живої розповіді успадковано від народних оповідачів щирість і довірливість тону, вільне оперування фольклорними матеріалами й художніми прийомами, барвистість стилю.

Серед джерел оповідання — сюжети та образи з українського фольклору, які залучаються письменником для створення жанрових сцен і ярмаркових типів (чумак, цигани, москаль).

Кращі твори письменника  будили соціально-класову свідомість народних мас, посилювали існуючу в народі ненависть до бюрократично-кріпоспицьких порядків, до визискувачів. Своїм гострим викриттям породжень тогочасного устрою Квітка-Основ'яненко об'єктивно сприяв розхитуванню підвалин експлуататорського ладу.

У комедіях 20—30-х років Квітка-Основ'яненко проводить ідею про викорінення  дворянсько-чиновницьких зловживань у  губернії шляхом обрання чи призначення на адміністративні посади в повітах людей з офіцерства, діяльних і справді благородних у своїх помислах та вчинках. У письменника ще зберігалося уявлення про офіцерство з тих часів, коли значну частину цієї суспільної верстви складали найпередовіші люди доби 1812—1825 рр. Однак після масових репресій царизму щодо учасників декабристського руху склад офіцерства, його загальне духовне обличчя, настрої змінилися.

До важливих літературних заслуг Квітки-Основ'яненка треба віднести те, що він увів до сфери естетичної уваги цілий ряд нових явищ суспільного життя, поглибив соціальні основи, соціально-психологічну аналітичність методу просвітительського реалізму в українській літературі, розробив — теоретично і в художній практиці — естетичні закони цього методу, ставши його справжнім фундатором в українському письменстві; він наблизив професійну творчість до широких народних мас.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. ІДЕАЛ ЖІНКИ  У ТВОРЧОСТІ ГРИГОРІЯ КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКО

2.1 Образ пасивної жінки у повістях „Маруся” та „Щира любов”

      Не раз зазначала вже критика, що саме в жіночих образах, які вийшли з-під пера визначних письменників, найкраще можна пізнати національну вдачу, національний дух, саму навіть ідею національну кожного народу. Адже завжди і всюди жінка творила й охороняла домашнє вогнище, під її доглядом та піклуванням були оті „хатні пенати”, отже й традиції роду, а значить і самої породи певного ґрунту людей. Натурально, що саме в жіночих постатях знаходять своє втілення найтиповіші вияви національного духу, найглибші його ознаки та разом і ті ідеальні змагання, які хвилюють почуття, якихось глибоко-інтимних і надзвичайно принадних собі набираючи рис.. У нашому письменстві майстром на такі типово-українські ідеальні образи був Квітка; його жіночі постаті варті того, щоб зайняти своє місце в галереї світового письменства.

Критика наша вже в  перших своїх спробах це була зауважила  і на цьому спинилася виразно. „Написав Квітка свою повість „Маруся”, — так писав ще Куліш на новий  вихід Квітчиних повістей, — хто  не прочитає її, всяке плакало. Чого ж плакати, читаючи „Марусю”? Хіба її доля дуже нещаслива? Ні, тут не печаль обгортає душу — не з цієї криниці течуть у читача сльози. Душа тут обновляється, вбачаючи пишну красу дівочу і

чисте дівоче серце. Це не Маруся в нас перед очима: це наша юність, це тії дні святі, пріснопам'ятні, як і в нас було красно, чисто і свято в серці... Побачили ми себе в тій дівчині, пишній красою і непорочній серцем, мов глянули в воду на свою молоду вроду — і як же, то нам жити на світі схотілось!” Куліш дуже добре підгледів ті ідеальні риси  дівочої чистоти й юної свіжості, якими сяє Квітчина Маруся, цей справді високо-принадний образ української дівчини, наділений од автора усіма прикметами національної  краси, фізичної й духовної. Особливо приваблює «Маруся» поезією внутрішнього світу героїні. Вона пpацьовита, чемна, не любить ходити на вечоpниці,  пpислухається до повчань панотця. Її кохання щиpе, вона без  Василя  сумує і печалиться, і вечоpами все поглядає на вечіpню зіpоньку, на котpу вони з Василем домовились дивитись одночасно. Її життя -  це  пpавидне  життя сільської жінки. Маpуся змальована у пpаці,  у поводженні  з батьками, у колі своїх дpузів, у коханні, щасті й жуpбі, у хвоpобі, стpажданні і смеpті. Головні персонажі уособлюють ідею про високі людські достоїнства простого трудового народу. Щоправда, письменник, ідучи за традиціями сентименталізму, наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханим до найголовніших достоїнств персонажів письменник відносить і їхню релігійність, смиренність перед богом та владою.

  У повісті «Щира любов» (1839) соціально-моральна проблема можливості «нормального» кохання та шлюбу селянки й дворянина розв'язується в плані заданого просвітительсько-класицистичного «торжества обов'язку над почуттям», здорового глузду — над серцем, однак з цілком реалістичною мотивацією відмови Галочки офіцерові-поміщику Семенові Івановичу: розсудливо мисляча, розумна героїня знає, що панське оточення коханого не прийме її, просту селянку, в своє коло, і шлюб з нею прирік би Семена Івановича на повсякчасне моральне страждання. Головні персонажі повісті, як і в «Марусі», позначені рисами сентиментальної ідеалізації. Вищий порівняно з «Марусею» рівень реалістичної майстерності письменника виявляється в психологізовано-динамічній портретній характеристиці героїні, в наділенні її якостями активного волевиявлення, у зображенні внутрішніх психологічних колізій.До якої міри може занестися в своїй любові українська жінка, показує Квітка в Галочці , яка справді усе своє життя занехаяла задля милого, себе забула, аби йому було добре, і цей подвиг життя донесла аж до гробової дошки.

2.2 Образ рішучої,  вольової жінки у повістях  „Козир-дівка” та „Сердешна Оксана”.

Та Квітка не тільки в  таких „неземних”, кажучи виразом  одного критика, ідеальної вдачі істотах кохався, не тільки малював жінок пасивної натури. Ідучи від власних життєвих спостережень, розвиваючи напрям на демократизацію естетичного ідеалу, Квітка-Основ'яненко створює в повісті «Козир-дівка» (1836) новий для української літератури, соціальне й реалістично більш окреслений образ вольової, рішучої, сповненої почуття людської гідності селянської дівчини Івги, яка теж жертвує собою задля коханого, але жертвує активно, кохання дає їй і крила орлині, надихає енергією без краю, водить нею по всіх митарствах соціально-державного пекла, — проте незаплямованим проносить вона крізь них своє почуття, щоб віддати його визволеному її заходами обранцеві.  Це вже такої жінки тип, що в старовину бралась до зброї, щоб оборонити родинне вогнище, була не тільки товаришем і помічницею чоловікові, а частіше навіть передвела, головувала в родині.

Вищого рівня реалізму письменник досяг у повісті «Сердешна Оксана» (1838), де розробляється злободенна в ті часи тема — зведення паном дівчини-селянки. В багатьох російських «повістях із спокушаннями», що з'явилися після «Бідної Лізи» Карамзіна, тема кохання дворянина й селянки трактувалася в плані «неприродності», ненормальності такої «спілки» представників різних станів. Аналогічне розуміння цих стосунків виявляв і Квітка-Основ'яненко в спеціально присвячених їх показу повістях «Сердешна Оксана» та «Щира любов». Частину вини за життєву драму покритки Оксани він перекладає на саму героїню, яка, мовляв, порушуючи узаконені норми станового поділу, прагнула перейти в інший, вищий стан, що й сприяло зближенню її з паном офіцером. Однак, акцентуючи на соціальній природі розбещеності капітана, па його суто панському ставленні до «мужички» Оксани, письменник трактує основну колізію як безкарне насильство й знущання типового представника гнобительського класу,—з його розбещеною мораллю та панськими правами й можливостями,— над безправною, беззахисною селянкою. Важливе значення для надання повісті саме такого, соціального, ідейного спрямування має епізод, коли капітан з позицій свого офіцерського становища наказує сільській владі — голові «розквартирувати» його на постій в Оксанину хату; особливо ідейного навантаження письменник надає своєму ліричному відступу- загальненню: «Оксано, Оксано! якби ти більше панів знала.., ти б з першого слова відбігла б від нього, як від лихої години... Не диво їм одурити селянку... вони... гублять тих, що їм піддасться».

Описуючи позбавлення багатіями і владою Оксаниної матері  її землі й господарства, письменник одним з перших порушує питання про тогочасну правову нерівність жінки.

Майстерне відтворення  соціальної психології героїв, аналітичне зображення суперечливої динаміки внутрішнього світу Оксани, розвитку її індивідуального характеру, прагнення письменника до крити-ко-аналітичного розкриття сенсу реальних суспільних закономірностей — усе це свідчить про появу в художньому методі Квітки-Основ'яненка зародкових ознак критичного реалізму. Обмежується реалізм повісті публіцистичним моралізаторством релігійного забарвлення в дидактичній вступній частині, яку з осудом процитував Бєлінський у своїй рецензії на альманах «Ластівка» (1841), де була вперше надрукована «Сердешна Оксана».

. Чотири жіночі постаті  Квітчині являють собою різні  сторони у вдачі української  жінки взагалі. Маруся й Галочка  з одного боку,  Ївга та Оксана  з другого — з перевагою  у перших ідеальних мотивів  і з твердою практичністю цих  двох — добре єднають чисту вдачу української жінки, її велику силу  любові й самопожертви з її ж-таки енергією та незламністю — ті риси, що роблять з неї  самостійну особу і в індивідуальному, і в громадському житті. Запашними квітками розцвіли ці благоуханні жіночі постаті в творах батька української повісті, і маючи велику

ціну самі по собі, служать  разом і тій загальній ідеї, якою перейнято всі до одного Квітчині твори.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                  ВИСНОВКИ

 

Творчість Г. Ф. Квітки-Основ'яненка відбиває багато визначальних рис історичної своєрідності його епохи, життя всіх прошарків тогочасного українського суспільства на рівні губернії. В українських творах, адресованих передусім простонародному читачеві, суперечності й конфлікти доби зображені більш приглушеними тонами — різкіше оголювалися суспільні недуги в російській драматургії й прозі письменника. При всій поміркованості Квітки-Основ'яненка з його творчості постають реальні обриси чиновницько-бюрократнчного, кріпосницького устрою в характерних виявах.

Внесок Г. Ф. Квітки-Основ'яненка в літературний процес вагомий і  різнобічний. Видатний прозаїк і  драматург посилив громадянськість, соціальну проблемність нової української  літератури, її викривальну спрямованість  проти вад суспільного буття. Широко відкрив він двері у «велику літературу» національно-народному героєві — представникові трудового селянства — як центральній постаті, що визначала розвиток сюжетів творів. Ним були закладені основи нової української прози, введені жанри повісті, оповідання, соціально-побутової комедії. Письменник розробив і утвердив в українській літературі принципи просвітительського реалізму, який у 30-х роках XIX ст. став на Україні провідним творчим методом і літературним напрямом. Проза і драматургія письменника мала велике значення для утвердження статусу української літератури серед інших літератур.