Творчiсть Квітки-Основ’ненко

 

ПЛАН

 

 

                                                      ВСТУП

 

1. ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО 

1.1 Життя та освіта Квітки-Основ’ненко

1.2 Оповідач з народу

1.3 Літературний шлях

1.4 Роль Квітки-Основ'яненка в українській літературі

2. ІДЕАЛ ЖІНКИ У ТВОРЧОСТІ ГРИГОРІЯ КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКО

2.1 Образ пасивної жінки у повістях „Маруся” та „Щира любов”

2.2 Образ рішучої, вольової жінки у повістях „Козир-дівка” та „Сердешна Оксана”.

 

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                         ВСТУП

Одного дня 1604 р. до Києва  прибився звідкись дід  із внуком-сиротою  Григорієм. Невздовзі  дід помер, а внук прижився. За ніжну вдачу і незвичайну вроду підлітка прозвали Квіточкою, а коли підріс — Квіткою. Згодом у нього закохується горда красуня, дочка київського воєводи, і парубок відповідає палкою взаємністю. Вони потай вінчаються, підмовляють гурт козаків і тікають на вільні, дикі тоді, землі Лівобережжя. На березі річки Уди засновують поселення — початок майбутнього Харкова й усієї Слобожанщини. Це був прапрадід Григорія Федоровича, що заснував рід Квіток. Родом Григорій Квітка із сім'ї козацької старшини. Виховання здобув спочатку домашнє, далі — монастирське та музичне, бо мав неабиякий хист музики й композитора. Він чудово грав на фортепіано й флейті, а краса народної пісні, захоплення майстерною грою кобзарів кликали його до творення власних музичних творів. Наприклад, він є автором жартівливої пісні «Грицю, Грицю, до роботи».

Виростав  Григорій в атмосфері глибокої шани до рідної мови, історії, фольклору, мистецтва, що панувала в сім'ї Квіток. Звичаї в родині відзначалися простотою, тут багато читали, постійними були вистави самодіяльного театру, натхненником яких був Григорій; він же виконував головні ролі. Усе це формувало мистецькі смаки юного Квітки, його суспільні погляди, прищеплювало любов до народної поезії, виховувало повагу до простолюду.

У родині Квіток часто бував Сковорода, а відомо, що він відвідував лише однодумців. Може, тому Григорій Квітка вивчає напам'ять вірші Сковороди, байки Гулака-Артемовського, цілі уривки з «Енеїди», читає Ломоносова і Мольєра, Жуковського і Сервантеса — взагалі все, що потрапляло йому на очі, любить слухати легенди, повір'я та розповіді про героїчні битви козаків супроти нападників.

   Образ жінки у творах Квітки-Основ’ненко дозволяє розкрити національну вдачу, національний дух кожного народу.

     Жінки у  його творах, не дивлячись, на  важкі умови життя, вміють тримати  все в своїх руках, вони пpацьовиті, чемні, вони не зраджують своє кохання. Заради коханих вони готові на йти на великі жертви.

Читаючи твори Квітки-Основ’ненко перед очами постає висока, чорноока, чорноволоса красуня в якої важка доля і велика сила подолати всі труднощі.

Різні сторони у вдачі української жінки добре єднають її велику силу  любові й самопожертви з її ж таки енергією та незламністю — ті риси, що роблять з неї  самостійну особу і в індивідуальному, і в громадському житті.

Цим письменник хотів  показати що український народ, саме простий народ, а не панство, хоч і мають важку долю, але вони можуть все витримати, знаючи що світле майбутнє попереду, що настане і їх час бути щасливими. 

Українські повісті Квітки з  народного життя були у всьому світі першими, в яких реально змальовано селянське життя. В світовому письменстві це був перший голос про народ,  навіяний щирою до нього прихильністю, бажанням знайти, як сам Квітка говорив, „героїв

і героїнь у квітках  і запасках”, показавши, що і під  простим сіряком людське серце  б'ється.

З цього погляду українське письменство першим промовило своє слово в оборону  селянських мас.            

Саме в жіночих постатях знаходять своє втілення найтиповіші  вияви національного духу, найглибші  його ознаки та разом і ті ідеальні змагання, які хвилюють почуття, якихось глибоко-інтимних і надзвичайно принадних собі набираючи рис.

В жіночих образах можна пізнати національну вдачу, національний дух, саму навіть ідею національну кожного народу. Адже завжди і всюди жінка творила й охороняла домашнє вогнище, під її доглядом та піклуванням були оті „хатні пенати”, отже й традиції роду, а значить і самої породи певного ґрунту людей.

Показово, що головні  позитивні герої українських  сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — трудящі люди гіркої, драматичної або й трагічної долі, але котрі високо тримають голову, не дозволяючи втоптати себе у багнюку.

Сам Григорій Федорович переродившись, стає на сторону народу і починає  писати про простий люд і для  нього.

Жіночий ідеал розкривається  в таких творах Квітки-Основ’ненко, як „Маруся”, „Щира любов”, „Козир-дівка”, „Сердешна Оксана”.

     Образ української дівчини, наділений від автора усіма прикметами національної  краси, як фізичної так і духовної.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ТВОРЧИЙ І ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ГРИГОРІЯ ФЕДОРОВИЧА КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКО

1.1 Життя та  освіта Квітки-Основ’ненко

Hаша  літеpатуpа  щедpа на таланти.Таким яскpавим талантом є Квітка-Основ’яненко. Народився Г. Ф. Квітка 29 (18) листопада 1778 р. під Харковом у родовому маєтку — селі Основа (звідси його літературний псевдонім—Основ'яненко).

Тут та в Харкові пройшло його життя, написані всі його твори. Через  хворобливість у дитинстві та патріархальні умови провінції  Григорій не здобув широкої освіти в учбових закладах, навчався лише вдома та в школі при монастирі. Однак завдяки своїй обдарованості, самоосвіті, великій пристрасті до освітньо-культурної та письменницької діяльності він піднісся до рівня людей високої освіченості й культури, зокрема став членом Товариства наук при Харківському університеті, членом ради Інституту благородних дівиць; європейська наукова громадськість обрала його членом королівського Товариства антикваріїв Півночі (Копенгаген).

Життя Квітки-Основ'яненка, людини надзвичайної скромності й доброти, самовідданого й прихильного до всього рідного (за все життя своє далі Харкова і його околиць він не виїжджав), протікало в атмосфері родинного щастя, в оточенні люблячої дружини і дітей. Довгий час вони жили  в самітному містечку в південній частині Харкова під назвою Основа. Про любов письменника до Основи говорить взятий ім літературний псевдонім Основ'яненко. Коли ж сім'я Квітки покинула Основу, з цілющим сосновим бором біля неї, і поселилась у місті, це відразу позначилось на й без того слабкому здоров'ї Григорія Федоровича. В червні 1843 року  він захворів запаленням легень і через одинадцать днів, приготувавшись до смерті, тихо відійшов на руках дружини, поряд з рідними й близькими, серед яких були М.Ю.Квитка, П.П. Гулак-Артемовський. Коли тіло померлого виносили із Благовіщенського собору, вся Єкатеринославська вулиця (нині Полтавський Шлях) була запружена народом. Похований він був на Холодногірськім цвинтарі; звідти відкривався чудовий краєвид на рідне місто, якому Квітка віддав все життя.

Мало не в  кожну неділю його бачили на базарі, де він вслухався в народну мову, заносив у свій записничок крилаті вирази, прислів'я, приказки; записував і розповіді візника Лук'яна, сусідів, односельців. Тож Квітка, як пише його біограф, «наче та бджола, наносив у свої драми та оповідання багато солодких щільників з квіт частої ниви української народної поезії». І «Маруся», і «Сер 
дешна Оксана», і «Сватання на Гончарівці» — то все квітки 
з тієї ж пісенної ниви. 

У Харкові  Квітку знали як людину, охочу до веселого дотепу, жарту, як автора влучних анекдотів, та найбільше поважали його за чуйне серце, простоту і незрадливу любов до Харкова. Дружина Квітки, з якою він був щасливий, не раз пропонувала переїхати на постійне життя до Петербурга, та він на це не міг пристати, бо не уявляв собі, як можна жити без України. Харківські багачі насміхалися з того, що Квітка не мав свого кухаря, жодного кріпака.

Зустрічаючись із фактом свавілля й жорстокості поміщиків, Основ'яненко захищав селян, а одного разу навіть надав притулок кріпачці, яка ледь живою утекла від лютого кріпосника, що на смерть закатував її чоловіка й сина. Іншого разу Григорій Федорович справедливо розглянув скаргу селян на поміщика, який за найменшу провину заковував селян у кайдани. Письменник-гуманіст усіляко підтримував таланти з народу. Наприклад, коли в юного маляра крамничних вивісок він помітив талант художника, за власні кошти готував його до вступу в Академію мистецтв. Квітка дуже любив дітей, ладен був для них годинами розповідати смішні історії, казочки, організовувати забави, влаштовувати феєрверки.

Тривалий час Г. Квітка не міг  знайти близького до душі життєвого заняття. Він переходив з військової служби на цивільну і знову записувався в полк. Служив комісаром у народному ополченні (1806— 1807), секретарем дворянства, директором Харківського професійного театру (1812), повітовим предводителем дворянства (1817—1828), совісним суддею, головою Харківської палати карного суду.

1.2 Оповідач з народу

Був з Квітки звичайний  тоді провінційний російський письменник, Фалалей Повинухин — і псевдоніма навіть собі добрав відповідного до тодішньої російської моди, — письменник, яких десятками постачала розбуркана провінція, але на яких згорда поглядала письменна столиця — всі оті столичні „Телеграфы” та „Телескопы”, „Библіотеки для чтенія”, „Сѣверныя Пчелы”. І згинув би отак собі Фалалей Повинухин згодом і ніхто б про нього не згадав, хіба що майбутній історик, переглядаючи пильно пожовклі листки старих альманахів, кинув би кілька поблажливих слів на його літературну могилу. І щоб вийти з болота провінціального аматорства на свіже плесо справжнього письменства — треба було переродитись.

Треба було на щиронародний стати — на Україні на український ґрунт. Треба було зволікти з себе ,ветхого чоловіка , отого Фалалея Повинухина, і заново вродитися — вже Грицьком Основ'яненком. Це й сталося вже в 30-х роках: „Супліка до пана іздателя” позначена 1833-м роком, „Маруся” написана трохи раніше. І тільки по такій операції, переродившись на

Основ'яненка, давній Повинухин міг придбати, і придбав справді, і певне обличчя, і ходу добру, і блиснув таким хистом, якого мури довгого ряду літ од нас заступити не можуть, і нарешті перший у світовому письменстві взяв щиро-народницьку й народну ноту, дістав до рук своїх власну склянку, з якої й сам пив з достоїнством і яку нащадкам лишив не

порожню. А причина цього в тому, що Фалалей Повинухин на ГрицькаОснов'яненка переродився.

Як воно сталося — про це сам. Квітка з щирою незграбністю, простосерде оповідає в листах до того ж таки столичного приятеля свого, Плетнева. „По случаю, — пише він тією російською мовою, що вже й тоді була анахронізмом, — быль у меня спорь съ писателемъ на малороссийскомъ нарѣчіи. Я его просилъ написать что-либо серьезное, трогательное.

Онъ мнѣ доказывалъ, что языкъ неудобенъ и вовсе неспособенъ. Знавъ его удобство, я написалъ „Марусю” и доказалъ, что отъ малороссийскаго языка можна растрогаться. Здѣшніе предлагали мнѣ напечатать и я, предохраняя себя оть насмешекъ русскихъ журналистовъ, написалъ „Салдацький патрет”... Так народився Основ'яненко. Що це —

випадок був? Ні, не випадок, хоча сам  Квітка й пояснює його випадковими  причинами.

Народився він через те, що сам  боляче відчував, як йому тісно в  чужому вбранні того Фалалея Повинухина, як убрання це в однім місці муляє, в іншім само тріщить по цілому, а все загалом не відповідає насамперед правді життя та його непоборним вимогам. „Мнѣ было досадно, — писав Квітка в іншому листі все до того ж Плетнева, — что всѣ летаютъ

подъ небесами, изобрѣтають отрасли (?), созидаютъ характеры, почему бы не обратиться направо, налѣво и не писать того, что попадется на глаза?” Літав під небесами, вигадував якісь „отрасли “ та „характеры”, тобто, небувале щось, і сам Фалалей Повинухин, як і цілий сонм інших провінційних та столичних Повинухиних. Основ'яненкові ж, який жив

під чужим того Повинухина убранням, було це прикро, було органічно не до душі й не до мислі. То була не література, а літературщина — бліда, анемічна, вбога, позбавлена соків і барв життя, чужа йому й безконечно від нього далека. Позбавлена свого літературного життя, Україна, поза спробами власного письменства, жила тоді відгуками столичних

змагань, переймаючи їх тільки формально, поки її письменні люди „літали  під небесами”, небувалі „отраслі” та „характери “ будуючи. Та оглядаючись навкруги, бачили талановитіші люди, що вся ота літературщина тут ні до чого, що всі оті вигадки, од мови почавши

й на високих „характерах” скінчивши, доброго слова не варті, коли рівняти  їх до живого життя — до „того, что попадется на глаза”. Воно вабило до себе очі своєю яскравою різноманітністю. Перед його живою мовою, перед потужною піснею яка бліда була ота позичена літературщина!... І наш Фалалей Повинухин не видержав. „Живя въ Украинѣ, пріучася кь нарѣчію жителей, я выучился понимать мысли ихъ и заставилъ ихъ своими словам и, — підкреслює Квітка, — пересказать ихъ публикѣ”. Тільки і всього ніби, але з цим анемічний Повинухин помирає, а натомість кремезна постає постать Основ'яненкова.

Переродившись на Основ'яненка, тобто  виступаючи з українськими оповіданнями народною мовою. Квітка починає — „Салдацьким патретом”, ніби „латинською побрехенькою, по-нашому розказаною”, але навсправжки таким реальним і навіть реалістичним малюнком, із самого життя вихопленим, до якого не додуматись було не тільки повітовим

Повинухиним, а й столичним їхнім кумирам. І характерно, що Квітка знає, що робить.