Творчiсть Квітки-Основ’ненко

Почитайте лишень його „Супліку до пана іздателя”: там він „на догад  буряків”, але досить виразно таки виказує, що „не усе ж для москалів: може б, треба і для нас що-небудь”. І мабуть ще більш переконала перерожденого в Основ'яненка Квітку, що став він на правдиву дорогу, ще одна річ, про яку теж маємо власне авторове свідчення в цитованих

вже листах до Плетнева. „Извѣстность моихъ сказокъ, — пише тут Квітка, — разохотила ЗДѣШНИХЪ переложить ихъ по-русски, и совершенно по-русски, точно какъ вы желаете. Слушаемъ въ чтеніи: и что же? Малороссы, не узнаемъ своихъ земляковъ, а русскіе...

зѣваютъ и находять маскерадомъ; выраженія, несвойственный обычаямъ, изьясненія — Мабуть про Артемовського-Гулака мова, національности, дѣйствія — характерамъ, мыслящимъ по своему, и брошено, хотя правду

сказать, переводъ былъ сдѣланъ и вычищенъ отлично”. Це одворотна спроба вернутись до Повинухина од Основ'яненка і вона, як argumentum a con-trario, самим ділом довела  останньому всю анемічність першого. Риса надзвичайно цікава й характерна. Спроби такі робили всі наші тієї доби письменники, аж до самого Шевченка — і результат завжди один і той самий: нічого путнього не виходить. Та й не могло вийти, бо це ж було воротя назад, до безсилого і безґрунтовного Повинухина, до безнадійного провінціалізму, тобто, до того щабля, що його український письменник вже був переступив з того моменту, як став українським письменником.

Пеpевтілення  в  оповідача  з  наpоду дало письменникові можливість бачити й  оцінювати  життєві  явища  з позицій пpостого селянина, вільно  коpистуватися наpодною говіpкою і фольклоpними матеpіалами.

Укpаїнські   повісті  й  оповідання  Квітки майстеpно написані у фоpмі  живої,  докладної pозповіді людини з наpоду мудpого  стаpожила  з  хаpківської  околиці  Гpицька  Основ'яненка. Літературні заслуги Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка визначаються насамперед тим, що він був основоположником художньої прози в новій українській літературі і відомим драматургом, а також популярним свого часу російським письменником.

З-під  його  пеpа  впеpше  в укpаїнській  літеpатуpі  з'явилися  повісті  і  оповідання.  Квітка звеличив  в  очах  суспільства пpостого селянина-тpудівника, шиpоко відкpивши  двеpі  в  літеpатуpу  позитивним  пеpсонажам  з наpоду і показав  моpальну  здpібнілість  панівної  веpхівки.     Своїми кpащими твоpами  письменник  утвеpджував  pеалістичний напpям у літеpатуpі. Літературно-естетичні погляди Квітки-Основ'яненка в основних своїх виявах були для його часу прогресивними.

1.3 Літературний  шлях

Свої ранні фейлетони, статті, жартівливі вірші (10-ті—початок 20-х pp.) Квітка-Основ'яненко публікував переважно в харківській  періодиці («Украинский вестник», «Харьковский Демокрит», «Харьковские известия»). З творів цього періоду найбільший інтерес читача викликали «Письма Фалалея Повинухина» — цикл сатиричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа («Украинский вестник», 1816 — 1817; «Вестник Европы», 1822). Тут у традиційній манері російської просвітительської сатири XVIII ст. висміюється обмеженість, неуцтво, галломпнія провінційного панства, порушується питання про тяжке становище селян-кріпаків.

В кінці 20-х — на початку 30-х pp. написані шість російських сатиричних комедій, серед яких:

1827р. — «Приезжий из столицы,  или Суматоха в уездном городе»  (опублікована 1840р.; за сюжетом і  складом персонажів передує «Ревізору»  Гоголя);

1828р. — «Дворянские выборы»  (стала сенсацією (понад тисячу примірників в Москві розкупили за два місяці), після прочитання Миколою І була заборонена цензурою).

1829р. — «Шельменко — волостной  писарь»;

1830р. — «Ясновидящая» (не була  опублікована через цензурну  заборону).

1832р. — повість «Маруся» українською мовою.

1834р. — книга перша «Малороссийских  повестей, рассказываемых Грыцьком  Основьяненком», збірки прозових  творів (повістей та оповідань)  українською мовою.

1836 — 1837рр. — книга друга збірки  «Малороссийских повестей, рассказываемых  Грыцьком Основьяненком».

Ще ряд повістей та оповідань  письменника публікується в журналах та альманахах, повість «Козир-дівка» виходить у Петербурзі окремим виданням.

Прозові твори Квітки-Основ'яненка українською мовою поділяються  на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість та сентиментально-реалістичні повісті.

До першої групи належать, зокрема, гумористичні оповідання «Салдацький  патрет» (1833), «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», а також гумористично-сатирична повість «Конотопська відьма» (1833).

Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повісті «Маруся» (1832), «Козир-дівка» (1836), «Сердешна Оксана» (1838), «Щира любов» (1839). Центральним  персонажем кожної з них виступає сільська дівчина.

1835р. — соціально-побутова комедія  «Сватання на Гончарівці»

1838р. — соціально-побутова комедія  «Шельменко-денщик» (написана російською  мовою, центральний персонаж —  Шельменко — говорить по-українськи), що вважається найвищим досягненням  Квітки в драматургії.

Серед численних прозових творів Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою, виділяються  сатиричні романи «Пан Халявский» (1840) та «Жизнь и похождения Петра Степанова  сына Столбикова» (1841, перший варіант  — 1833, твір зазнав переслідування цензури), повісті «Ганнуся», «Панна сотниковна», «1812 год в провинции», оповідання «Званый вечер» із задуманого циклу «Губернские сцены», історично-художній нарис «Головатый», близька за жанром до фізіологічного нарису повість «Ярмарка», фізіологічний нарис «Знахарь».

1841р. — «Предания о Гаркуше».

Кращі твори Квітки-Основ'яненка одними з перших представляли українську літературу загальноросійському й європейському  читачеві: починаючи з 1837р. ряд його оповідань і повістей друкується в російських перекладах у Петербурзі та Москві; 1854р. в Парижі виходить французькою мовою «Сердешна Оксана». Трохи пізніше його твори перекладаються польською, болгарською, чеською мовами.

Г. Квітка виявляв надзвичайну ініціативність і активність у громадсько-культурному житті Харкова. З успіхом він грав в основ'янському аматорському театрі, який славився на всю округу, роз’їжджаючи виставами по ярмарках; з часу заснування Харківського професійного театру Квітка перебував у творчій співдружності з його талановитим колективом, до якого в різний час належали М. С. Щепкін, К. Т. Соленик, Л. І. Млотковська, чиє сценічне життя пов'язане з драматургією Квітки. Відомо, що Григорій Федорович писав і музичні твори, грав на флейті та фортепіано на вечорах, які з 10-х років влаштовувала інтелігенція університетського міста. Г. Квітка став ініціатором заснування в Харкові Товариства благодіяння та Інституту благородних дівиць, одним з організаторів і видавців першого на Україні науково-літературного журналу «Украинский вестник». Письменникові належить ініціатива видання харківських альманахів «Утренняя звезда», «Молодик», першої збірки українських прислів'їв та приказок.

Гідно уваги, що в комедіях 20-х років  Квітка зображує і представників  селянства. В його творах навіть є  спроби показати взаємини між селянством і дворянством. Причому, що особливо важливо з точки зору перспектив реалізму, письменник в більшості випадків не ідеалізує взаємовідносини між селянством і дворянством.

Спираючись на досвід І.Котляревського-драматурга та авторів інтермедій XVIII ст., на мотиви народної пісенності й гумористики, а головне – на особисті спостереження (“Я собрал главных здешних характеров несколько”, - свідчив письменник), Квітка-Основ’яненко створює соціально-побутову комедію “Сватання на Гончарівці” (1835), в якій розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одруженню закоханих Уляни й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Вперше в українській літературі спеціально порушуючи кріпацьке питання, драматург, з одного боку, намагається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани – добрі люди. Однак тут же, відбиваючи народний погляд і досвід, він показує, яка репутація кріпаччини й панів-кріпосників склалася в народі: Улянина мати Одарка, жінка з життєвим досвідом, про Олексієвих “добрих” панів говорить дочці: “Хоч вони добрі, та пани! Як-таки се можна, щоб тобі з волі та у неволю”. Їх жахає навіть думка, що “поженуть на панщину” дочку. І вона намагається видати Уляну хоч і за дурнуватого, але за багатого й “вільного” Стецька. За існуючою в комічних операх традицією “Сватання на Гончарівці” має щасливе закінчення, однак Квітка створює по суті драматичну ситуацію: вільна дівчина заради щирого й вірного кохання до кріпака добровільно йде на кріпацьку каторгу. Як і “Сватання на Гончарівці”, й сьогодні успіхи у глядача користується найвизначніший драматичний твір Квітки-Основ’яненка – соціально-побутова комедія “Шельменко-денщик” (1838; написана російською мовою, центральний персонаж Шельменко говорить по-українськи). Це комедія в останні десятиріччя двічі екранізована – такої уваги кіно домоглася не дуже велика кількість творів із світової літературної класики.

Щодо жанрової структури  всі ці комедії Квітки-Основ'яненка написані за застарілою вже, переважно класицистичною, хоча й оновленою традицією, чим пояснюються, наприклад, намагання автора дотримуватися єдності місця, часу й дії, обов'язкове протиставлення негативним персонажам позитивних, однозначність образів, вживання прізвищ-характеристик тощо. Ідеальні персонажі Милов, Твердов, Скро-мов, Достойнов, Благосудов — це раціонально сконструйоване, схематичне уособлення ліберально-просвітительських ідей письменника щодо вдосконалення суспільства й перевиховання панівних класів. У сатиричному зображенні суспільних несправедливостей виявляється сильний реалістичний струмінь. Змальована в комедіях картина об'єктивно підводила до узагальнюючої думки про моральне падіння служилого дворянства, корупцію в чиновницько-поміщицькому середовищі, про-гнилість адміністративно-кріпосницького укладу провінції.

В 30-х роках XIX ст. активізуються творчі зв'язки Квітки-Основ'яненка з багатьма українськими літераторами — П. Гулаком-Артемовським, гуртком харківських романтиків, Є. Гребінкою, Т. Шевченком, представниками російської культури й літератури — С. Аксаковим, М. Погодіним, В. Далем, В. Жуковським, П. Плетньовим, А. Краєвським, Ф. Коні. Ці взаємини, підтримка друзів по перу підносили творчий тонус письменника, сприяли його виходу на широкі простори вітчизняної літератури.

Світогляд Квітки-Основ'яненка відзначався  суперечливістю. Переважали в ньому дворянський лібералізм, просвітительський гуманізм, в останнє десятиріччя посилювалися елементи демократизму, що виявлялося в поглядах на народні маси як на активну суспільну силу (повість «1812 год в провинции»), в демократизації його естетичного ідеалу, в історичному оптимізмі щодо перспектив прогресивного напряму української літератури, в гарячій підтримці спрямування «Отечественньїх записок».

У спеціальних літературно-публіцистичних статтях і замітках («Супліка до пана іздателя», «Званые гости», «Мемуари Евстратия Мякушіпша», «Лист до видавців «Русского вестннка»), а також в інших творах та листах письменник обстоював принципи реалістичної естетики, виступав проти «несамовитості» романтиків консервативного напряму, проти аваптюрно-фантастичних романів Ф. Булгаріна, О. Сеиковського, романтиків-епігонів. До романтичних прийомів він зрідка вдавався й сам (зокрема в «Ганнусе», «Перекотиполі»). В цілому ряді творів, у їх загальній просвітительсько-реалістнчній системі, письменник застосовує й принципи та засоби сентименталізму.

Певне усвідомлення Квіткою завдання художнього аналізу соціальних закономірностей (він, наприклад, ставив за мету показувати, «отчего у нас зло» розплоджується й шкодить, а добро переслідується), його розуміння типізації як узагальнення в індивідуалізованому образі, освоєння ним принципу психологічно-аналітичного зображення складної динаміки внутрішнього світу героя тощо — це були вже підходи української естетичної думки до осягнення деяких творчих засад методу критичної о реалізму. Превалюють же в естетиці Квітки-Основ'яненка декларація і втілення в художню практику основних принципів просвітительського реалізму, серед і яких, крім уже відзначених,— показ формування характерів соціальним середовищем і особливо вихованням, наголошення на ідеї можливості поліпшення життєвих умов шляхом розумного перевлаштування суспільства й удосконалення людини засобами морального чи естетичного виховання, виведення образу ідеальної людини як зразка для наслідування. Систематично й наполегливо декларує він дидактично-раціоналістичний принцип реаліста-просвітителя: «Была бы цель нравственная, назидательная, а без этого как красно ни пиши, все вздор».

Квітка-Основ'яненко вніс вагомий  вклад у розвиток передової естетичної думки, і не лише на Україні. Одним з перших у тогочасній вітчизняній літературі він виступив з теоретичною й практичною пропагандою народної теми в літературі, з обстоюванням права селянина-трударя на звання позитивного героя літератури. Сміливо й рішуче в умовах кріпосницького ставлення до мужика як до чогось духовно неповноцінного, як до робочої худоби прозвучала в пресі заява Квітки про те, що прості селяни мають повне право на рівне становище серед позитивних героїв літератури, бо вони «именно люди, каких подай господи побольше... й в гостиннх или... в салонах» («Ответ г. Тихорскому...»). Публічно і в листах висуває він думку про необхідність створення книг для простолюду («Простой народ наш... склонен к учению»; «И внимание черни утешило би издателя или сочинителя...»).

Орієнтація Квітки на народне світобачення й естетичні  уподобання, зафіксовані, зокрема, в  фольклорі, настанова на простоту і  демократичність форми, найширшу доступність творів були одними з дійових засобів досягнення народності професійного мистецтва.

Свідомість просвітителя-громадянина  спрямувала його на шлях одного з найголовніших  виявів громадської думки — до літературної творчості, яка, починаючи  з 1827 р., стала основним життєвим заняттям Квітки-Основ'яненка. У кінці 20-х  — на початку 30-х років він, спираючись на свою широку обізнаність із явищами суспільно-адміністративного життя провінції, з розбещеними звичаями привілейованих верств, надаючи театру важливого громадсько-виховного значення, пише шість російських сатиричних комедій, головним пафосом яких було сміливе, різке викриття зловживань чиновництва та поміщицтва.

У сатиричному зображенні суспільних несправедливостей виявляється сильний реалістичний струмінь. Змальована в комедіях картина об'єктивно підводила до узагальнюючої думки про моральне падіння служилого дворянства, корупцію в чиновницько-поміщицькому середовищі, про гнилість адміністративно-кріпосницького укладу провінції

До 30-х років XIX ст. в новій українській літературі розвивалися лише поетичні й драматичні жанри. В російському письменстві вже відчувалася тенденція до превалювання прози Квітка-Основ'яненко, спираючись на досвід І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, а особливо на багату усну народну поезію, створює українською мовою знамениту повість «Маруся» та ще ряд повістей і оповідань, які склали дві книжки «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» (книжка перша—1834, книжка друга—1836—1837; зберігся рукопис підготовленої письменником третьої книжки). Тим самим він розв'язав цілий комплекс назрілих проблем літературного життя, переконливо продемонструвавши високі естетичні можливості української літературної мови, її придатність для розробки серйозних психологічних тем у прозових жанрах, поклав початок розвитку нової української прози. Це було етапне явище в усій українській літературі, в розвитку її реалізму й народності.