Специфіка модальних часток в сучасній німецькій мові як складова розмовного мовлення

3. Умовний спосіб (кон’юнктив)

Умовний спосіб в обох мовах виражає можливість у широкому значенні слова або бажаність. Це − його основні значення, що корелюють зі значенням дійсності − основним значенням дійсногоспособу: Er ging spazieren. Er wurde spazieren gehen, aber es ist sehr kalt. Ginge er doch spazieren! Він пішов гуляти. Він пішов би гуляти, але дуже холодно. Пішов би він гуляти!

Але подібність між німецькою і українською мовою, мабуть, і обмежується збігом цього основного значення. В іншому є значні розходження, які є наслідком більшої уніфікації як самої форми умовного способу  і його значення,  так і сфери її вживання   в   українській   мові

[12, c. 146].

a)     Кон’юнктив I

Ця форма кон’юнктива виражає в плані оцінки реальності присудка відносини в реченні особливу форму “обмеженого ствердження” або “легкого сумніву”, а саме виявляє чужу (непряму) мову. Кон’юнктив I показує, що не сам мовець є джерелом тієї інформації, що міститься в реченні. Сфера вживання кон’юнктива I (за винятком численних типів його вживання в значенні спонукання) — непряме мовлення, виражене як у формі підрядного речення, так і у формі незалежного (з погляду порядку слів) речення, напр.: Sie sagte, daß еr krank sei. Sie sagte, er sei krank. Es entstand ein Gerücht, daß er krank sei. Man glaubt, er sei krank [1, c. 146].       

Деякі дослідники вважають кон’юнктив “чистим” показником непрямого мовлення, не оцінюючої реальності присудка ставлення в реченні. Але, виявляючи непряме мовлення, кон’юнктив I тим самим неминуче виявляє й деяке відмежування мовця від змісту висловлення, яке він наводить, щонайменше, як нейтралізацію мовця в цьому плані. А така нейтралізація вже є особливою формою оцінки реальності тієї інформації, що повідомляється в реченні.

Правда, у непрямій мові можливо й уживання індикатива, особливо широко в реченнях, уведених сполучником dass, що сам по собі чітко виявляє залежний характер речення і непрямої мови. З іншого боку, у непрямій мові можливе й уживання кон’юнктива II для виявлення її ірреального характеру. Але основний засіб вираження непрямої мови − це все-таки кон’юнктив I [1, c. 148].

b)    Кон’юнктив II

  Кон’юнктив II  у плані оцінки реальності присудка ставлення в реченні виражає різні ступені нереальності цього ставлення. Введення ірреальності в елементарне речення завжди пов'язане з наявністю яких-небудь семантичних компонентів (або в контексті, або в самому цьому реченні), які, так чи інакше, мотивують введення відповідної ірреальної характеристики присудка ставлення в реченні. Адже просте виявлення нереальності  присудка ставлення, що безпосередньо виходять від мовця, прийняло б форму простої заперечності.

Так, якщо мовець просто не впізнав якоїсь людини й хоче про це повідомити, то самим природним оформленням для цього повідомлення буде: Ich habe ihn nicht erkannt. Нереальність відповідного присудка ставлення виражене тут самим точним і недвозначнимчином. Для того щоб це повідомлення одержало кон’юнктивную форму (Ich hätte ihn erkannt), необхідна наявність якогось додаткового значеннєвого моменту, вираженого або не вираженого (усередині даного елементарного речення або поза ним) мовними засобами, що викликає позначення ірреальності даного присудка ставлення за допомогою конъюнктива II.

  Таким додатковим значеннєвим моментом може бути, наприклад, той факт, що це повідомлення, як реальне, було  викладене  кимось іншим: мовець використовує тоді конъюнктив II, щоб показати в непрямій мові ірреальність відповідного висловлення: Er behauptet, ich hätte ihn erkannt (з різними варіантами введення непрямої мови).

  Таким додатковим значеннєвим моментом може бути яка-небудь умова, за наявності якої даний присудок ставлення виявився б реальним, але яка не була виконана. Усередині елементарного речення така нездійснена умова реальності присудка ставлення може бути виражене у формі обставини: Beim Licht hatte ich ihn erkant. У складнопідрядному реченні ця нездійснена умова може бути виражена підрядним умови, а саме ірреально-кон’юнктивне речення стає тоді головним реченням: Wäre es damals hell gewesen, hätte ihn ihn erkannt [1, c. 148−149]. 

Отже, існують різні засоби вираження модальності як в німецькій,так і в українській мовах, серед яких – дієслівні форми вираження модальності, конструкції з модальними дієсловами, умовний спосіб (кон’юнктив). Модальність може мати значення ствердження, наказу, побажання, припущення, вірогідності, ірреальності й виражається в реченнях різними граматичними й лексичними засобами.

РОЗДІЛ 2

МОДАЛЬНІ ЧАСТКИ ЯК СКЛАДОВА НІМЕЦЬКОГО РОЗМОВНОГО МОВЛЕННЯ

2.1. Особливості розмовного мовлення

Розмовний стиль мовлення − це стиль, який використовується в усному повсякденному спілкуванні у побуті, у родині, на виробництві. Основне призначення розмовного стилю − бути засобом невимушеного спілкування, живого обміну думками, з'ясування побутових стосунків.

У розмовному стилі відсутній попередній відбір мовного матеріалу. Вживаються разом із нейтральною лексикою стилістично знижені мовні засоби: фразеологізми, діалектизми, жаргонізми тощо. Часто вживаються в розмовній мові вигуки, частки, вставні слова, неповні речення, повтори, неузгоджені словосполучення тощо.

У розмовній мові велику роль грають нелінгвістичні засоби спілкування: міміка, жестикуляція, ситуація. Сфера використання розмовного стилю − усне повсякденне спілкування в побуті, у родині, на виробництві. Основне призначення − бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків [3, c. 56].

Слід розрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше − нерегламентоване, його мета і зміст значним чином визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге − зумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планують, не визначають його мету і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть зачіпати різні, здебільше не пов'язані теми, отже, їхнє спілкування має довільний інформативний характер. Ділова ж розмова не виходить за межі визначеної теми, є конструктивною і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досяганню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

-         безпосередня участь у спілкуванні,

-         усна форма спілкування,

-         неофіційність стосунків (неформальна),

-         невимушеність спілкування,

-         непідготовленість до спілкування (неформальна),

-         уживання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, паузи, інтонації),

-         уживання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка),

-         емоційні реакції,

-         потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, закцентувати головне [19].

Основні мовні засоби:

-         емоційно-експресивне забарвлення (метафори, порівняння, синоніми тощо.),

-         суфікси суб'єктивного оцінювання (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості),

-         прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові),

-         часте вживання різноманітних займенників, дієслів із двома префіксами (попо-, пона-, поза-),

-         специфічні фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки тощо,

-         заміна термінів розмовними словами (електропотяг − електричка, бетонна дорога − бетонка, залікова книжка − заліковка).

Розмовний стиль має два підстилі:

-         розмовно-побутовий,

-         розмовно-офіційний

Типові форми мовлення — усні діалоги та полілоги. Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією — їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

2.2. Специфіка модальних часток в сучасній німецькій мові як складова розмовного мовлення

Характерною особливістю німецької розмовної мови є її емоційність. Обмінюючись репліками, співрозмовники висловлюють своє ставлення  до того, про що говорять вони самі, і що чують від інших учасників розмови. Під час бесіди вони не обмежуються вимогою інформації і повідомленням її. Кожний прагне вплинути на співрозмовника, передати йому свої почуття і настрій, спонукати його до певних дій, викликати в нього бажану реакцію.

Засобом досягнення цих цілей є, в першу чергу, інтонація. У залежності від змісту висловлювання, від намірів співрозмовників їх інтонація може виражати радість, подив, сумнів, роздратування й інші емоції. Не останню роль відіграють у розмові вираз обличчя, міміка і жести: співрозмовники посміхаються один одному,  кивають головою, опускають очі і т.п.

Вираженню емоцій і суб'єктивного ставлення до змісту висловлювання і до співрозмовника служать і лексичні засоби, зокрема, особливий клас слів — модальні частки. Інтерес сучасних лінгвістів до модальних часток німецької мови не випадковий: система модальних часток досить розгалужена. Німецька побутово-розмовна мова немислима без модальних часток і їх вживання у процесі спілкування обов'язкове, адже вони передають найтонші відтінки змісту, надають мові емоційного забарвлення, жвавості, гнучкості і неповторного колориту природного спілкування між співрозмовниками [21, c. 480]. Розмовна мова без модальних часток сприймається носіями німецької мови як суха, нелюб'язна, занадто категорична.

Володіння німецькою розмовною мовою передбачає правильне вживання модальних часток, хоча донедавна вважалось, що вони тільки засмічують мову. Це знайшло своє відображення в термінології: “слова−латки” (Flickwörter), “слова−заповнювачі” (Fullwörter) [20, с. 351], “слова−приправи” (Würzwörter) [20, с. 476; 25, с. 24], “частки, що мають забарвлення” (Abtönungspartikeln) [21, с. 351], “слова−начинки” (Redefüllsel) [20, с. 480].

Модальні частки і дотепер не мають у німецькій лінгвістиці єдиного загальновизнаного найменування, хоча дослідники останнім часом надають перевагу    терміну   modale   Partikeln   чи Modalpartikeln   (Ю. Кривоносов,

Г. Хельбіг та ін.). Поряд з цим можна зустріти також терміни Abtönungspartikeln, Würzwörter та деякі інші (Г. Хельбіг, Й. Буша, В. Юнг), якими позначаються модальні слова (наприклад: vielleicht, vermutlich) і емоційно-експресивні частки (doch, schon, ja та ін.).

Дослідженню значення часток присвячена книга Г. Хельбіга і В. Кельц „Die Partikeln", де автори характеризують частки як самостійну частину мови і виділяють усередині її дві групи − іллокутивні частки (illokutive Partikeln) і семантичні частки (semantische Partikeln) [22, с. 207]. В іллокутивних частках (чи за іншою термінологією — модальних: aber, auch, bloß, denn, doch і т.д.) переважає комунікативна функція: вони виражають певні почуття, емоції, уточнюють прагматичну спрямованість сказаного, допомагають зрозуміти висловлювання як застереження, дозвіл, пораду, вимогу і т.п. У семантичних частках (sehr, weit, weitaus, ganz, so, viel і т.д.) домінує семантична функція.

      Слід зазначити, що модальні частки відносяться не до окремого  слова чи словосполучення, а до всього речення в цілому. У реченні вони відіграють  комунікативну роль і допомагають зрозуміти мету і наміри: про що говориться, яка емоційна оцінка змісту висловлювання, які взаємини існують між партнерами по комунікації. Модальні частки виявляють прагматичну спрямованість висловлювання. Модальна частка wohl у розповідному (і, як правило, окличному) реченні може вказувати на те, що висловлення варто розуміти як вимогу, спонукання до чогось, невдоволення: Solche Scherze unterlässt du wohl künftig. Як інтонація, так і модальна частка wohl показують, що в даному випадку у форму розповідного речення ховається негативна оцінка і досить категорична вимога.

   Що стосується питальних речень, то вони не завжди є запитанням у повному значенні цього слова — запитанням, на яке той, хто говорить, чекає відповіді. Нерідко питальне за формою речення є риторичним питанням, тобто засобом впливу на співрозмовника, що повинно змусити його задуматися: Wen interessiert das schon? Модальна частка schon є тут ознакою риторичного питання. Співрозмовнику повинно бути зрозуміло: Das interessiert niemand.

         У ряді випадків співрозмовник не просто хоче почути відповідь, а мати цілком визначену відповідь — стверджувальну чи негативну: Du kommst doch? Du schreibst mir doch? Частка doch показує, що той, хто говорить, чекає і наполегливо вимагає позитивної відповіді. Bleibst du etwa hier? За допомогою частки etwa співрозмовник “підказує” негативну відповідь. Ця частка дає зрозуміти, що той, хто говорить, був би незадоволений, якби отримав позитивну відповідь. Wirst du auch dafuer Zeit haben? Частка auch вказує на те, що той, хто говорить, стурбований, і має сумніви й побоювання і чекає, що його співрозмовник ці сумніви розсіє. Звичайною відповіддю на подібні запитання є запевнення в тому, що все в порядку, що турбуватися ні про що. Du bist wohl nicht gescheit? Bei dir piept es wohl? На такі запитання людина взагалі не чекає ніякої відповіді. Мета його висловлення — дати емоційну оцінку своєму співрозмовнику.

     Не всі дослідники визнають наявність у модальних часток лексичного значення. Так, Є.А. Крашеніннікова говорить про граматизацію модальних часток: про втрату ними лексичного значення, наголосу і про набуття ними нових функцій і нових граматичних значень [1, с. 23].