Автор: Пользователь скрыл имя, 16 Февраля 2013 в 17:34, реферат
Міфологія була і є одним з найважливіших та найпопулярніших джерел натхнення та сюжетів для авторів різних епох. ЇЇ сюжети, опрацьовані діячами мистецтва та піддані канонам епох та стилів не втрачають актуальності і до сьогодні.
Використовуючи різноманітні драматичні засоби та принципи “нової драми” Б. Шоу порушує проблеми соціологічного, морального, наукового характерів. Шоу підпорядковує п'єсу своїй філософській і естетичній концепції, сполучаючи її з вічними, загальнолюдськими проблемами, цінностями. Це, певним чином, і становить актуальність роботи. Водночас, не можна залишити поза увагою виняткову актуальність твору для української літератури. Йдеться, зокрема про філологічний аспект.
Давня притча оповідає про людину, якій багатство саме йшло до рук. Щоб уникнути можливого великого нещастя, тому що таке щастя — нібито не на добро, людина покидає все й оселяється на десять років у пустелі. Повернувшись, заробляє колишнє знову. «Усіма царствами світу» спокушає Ісуса диявол у пустелі. Сучасний міф Шоу — про людину, приголомшену несподіваним збагаченням, але надто слабку, щоб відмовитися від величезної спадщини. У словесному дискурсі Альфред Дулітл виправдовує себе тим, що середини немає — або багатство, або притулок для бідних. Сміттяр-філософ виявляється зовсім не сміттярем і не багатієм, а грабарем, копачем у мину-
лому. Йому не можна відмовити у шанобливому ставленні до тих, кому він скаржиться і у кого вимагає грошей. Недарма боярином на його весіллі погоджується стати полковник Пікерінґ, один з найбільш вихованих персонажів у п'єсі Шоу. Дулітл — аж ніяк не пройдисвіт. Під кінець він зізнається, що Еліза — його незаконна дочка, але просить їй про це не говорити. Але ж це означає, що з його грошей Елізі за законом не належить нічого. Сміттяр знову залишається перед моральною дилемою. Нетрадиційна для сміттяра роль.
Дивак — це людина, що постійно не виконує свою соціальну функцію. А парадокс позбавлений соціальності, тож автор-парадоксаліст розглядає людину поза історією, але в просторі міфу. П'єса Шоу — це не міф про Пігмаліона та Галатею, який також перетворюється на парадокс, тому що з нього вилучена серцевина — мотив любові. Кожною фразою і кожним вчинком персонажі стверджують своє право бути не такими, як усі, — нешаблонними, оригінальними. І ця основна вимога культури Модерну повторюється у різних модифікаціях молодіжної культури андерграунда упродовж усього XX століття.
Особисте життя, переконання людей, їхня індивідуальність і неповторність — недоторканні. Відстоює свої людські права в п'єсі Шоу не тільки і не стільки Еліза — нестандартна квіткарка, що володіє абсолютним музичним слухом, — скільки Хіґінс. Психоаналітик виявив би у Хіґінса прихований материнський комплекс: герой п'єси ніколи не закохувався в жінку менше сорока п'яти років, а дівчата йому здаються просто дурними, його ідеал — жінка, схожа на матір. Здається, це він говорить серйозно, хоча вірити парадоксалісту небезпечно. Але ж і полковник Пікерінґ — теж переконаний холостяк! І дурними йому здаються саме герцогині! Справа в тім, що Хіґінсу притаманні заразлива дитячість, інфантилізм та безпосередність, якими він зачаровує навіть місіс Пірс. І право залишатися саме таким він відстоює до кінця.
Дивне особисте життя представників англійського художнього Модерну не можна пояснювати лише фізіологічними чи навіть психологічними причинами. Людина Модерну захоплена передусім відстоюванням своєї неповторної особистості. Адже модерністи вже стилізували всі епохи і, творячи парадокси, піддали критиці й висміюванню характерні вади кожної доби.
Містер Хіґінс робить вигляд, ніби не здогадується, що Еліза — прекрасна молода дівчина. Він так поводиться, тому що боїться жінок. А може, він справді не відає про це, як дитина, захоплено заявляючи, що відтепер вони будуть жити, як «три дружних старих холостяки». Чи можна його запідозрити в нещирості? З диваками ще і не таке трапляється. Хоча, можливо, Хіґінс вигадав таку гру. Недаремно батько говорить під кінець Елізі, що її «здорово розіграли» «ці два жартівники».
Еліза у фінальному двобої з Хіґінсом волає до всіх традиційних людських почуттів і мотивацій: повага, подяка, симпатія, справедливість, ревнощі. На Хіґінса не діє нічого. Нарешті, вона інстинктивно намацує потрібне — рівність у професійних заняттях. І це зачіпає його за живе. Він відстоює ділові відносини між чоловіком і жінкою, а не любовні. Тому «Пігмаліон» — п'єса не про любов. І в даному випадку неважливо, чи має Хіґінс рацію. Поняття правоти, правильності, норми — не існує в культурі Модерну. Є тільки відстоювання людиною свого права на індивідуальне розуміння буття й поведінки, навіть якщо воно не відповідає суспільним стереотипам.
У молодості Шоу прочитав класичний англійський роман XVIII століття «Пригоди Перигрина Пікля» Т. Смолетта. Оскільки роман цей видався йому довгим і нудним, він про нього забув. А даремно. «Пігмаліон» є точною фабульною копією одного епізоду з цього роману, герой якого, викупивши молоду жебрачку в матері, зайнявся її освітою і вихованням в експериментальних цілях. Він увів її у вище товариство, де вона мала великий успіх, поки не викрила себе під час гри в карти з одною леді, вживши вирази більш сильні, ніж знамените «До чортової бабусі!» Елізи Дулітл. Учителю дівчини аристократи відмовили у візитах. Дівчина тікає з камердинером Перигрина, а задоволений господар дарує їм гроші на відкриття таверни. У цьому романі всі персонажі залишаються вірними своїм соціальним ролям. їм не спадає на думку відстоювати свою нестандартну індивідуальність, включаючи і самого Перигрина Пікля. Це — роман дороги, де на великій дорозі життя кожен має своє визначене місце. Інша справа — п'єса Шоу. Інтертекстуальність, запозичення чужого сюжету здійснюється тут цілком у дусі культури Модерну, де чужий текст піддається стилізації, пародіюванню, впливу парадокса — і змінюється до невпізнанності. Нині уже мало хто пам'ятає роман Т.Смолетта, зате усі знають «Пігмаліон».
Бернард Шоу — відомий англо-ірландський драматург, який написав свою п'єсу (точніше — «роман у п'яти діях») майже століття тому. Але твір настільки легко сприймається, що не відчуваєш цієї часової відстані. Ні герої, ні їхні проблеми, ні їхня мова не здаються старомодними чи незрозумілими. Навпаки, усе, що відбувається ;і героями, досить сучасно й актуально. Бернард Шоу знайшов тему, яка, напевне, є вічною: як людина стає людиною. По суті, письменник саме цю проблему витяг на перший план та показав і тодішнім англійцям, і нам, що кожна людина має право на освіту, на розвиток таланту, на повагу інших людей.
Якщо люди мають рівні права й можливості, то вони можуть розвивати себе, розкривати свої таланти та досягати вершин. Саме такою дівчиною, яка чогось прагне, до чогось тягнеться, є Еліза Дуліттл. Цю бідну вуличну квіткарку витяг із бруду не тільки професор Хіггінс, який навчив її правильно розмовляти, але ще її власна праця, наполегливість, мрія. А мрія — це друге життя, як кажуть люди.
Знаєте, театр — це теж друге життя. Ну що б, здавалося, театр? Приміщення, повз яке ми хоча б раз у місяць проходимо. Нічого особливого. Але варто переступити поріг театру, здати в гардероб свої речі, як раптом наступають зміни. Потрапляєш в інший світ. Починаєш жити за новими правилами. «Леді і джентльмени! Вудь ласка, вимкніть ваші телефони!» — м'яко зазвучав голос перед виставою, і ми відчули, що ми леді і джентльмени, що потрапили в Лондон 1912 року. Декорації театру, де відбувалася вистава, відтворювали англійську столицю зі старовинними будинками, ліхтарями, портиком церкви святого Павла і лондонцями, одягненими так, як одягалися люди майже сто років тому. Йде дощ. Люди під парасольками.
Саме так завжди уявляється Лондон — із туманами, дощами. Недаремно ж Англію називають туманним Альбіоном. Виставу можна назвати феєричним шоу за Шоу: тут і пісні, і гумор, і легка іронія, і жестикуляція, і міміка артистів, і їхня невимушена, природна гра — все це разом просто приголомшує. Приємно приголомшує. І якщо, у когось виникали думки, що після антракту можна буде вже потихеньку зникнути (може, вчителька не помітить відсутності), то ці думки вже не приходили в голову. Після першої дії ми всі з нетерпінням чекали продовження вистави.
Еліза з'явилася перед глядачем і справді нечепурною, брудною «нетіпахою», недарма її професор назвав розчавленою капустиною та ганьбою англійської мови. «А шо я такого сказала?», «Я поїду на ваших таксях додому!» — так запросто «балакає» Еліза. До речі, у першій дії тексту автор її навіть імені не дав — вона просто дівчина або квіткарка. Але згодом вона починає змінюватися, перетворюватися на іншу людину, поступово стає особистістю. Акторам театру вдалося втілити цей задум Шоу. СпочаткуЕліза постає перед глядачами як лялька, і такою ж вона приходить до йрофесора, щоб брати уроки. Лялька змінює одяг, поступово стає охайнішою, навчається поведінки, мови. І зрештою, після прийому на балу, де її прийняли за угорську королівну, вона починає виходити зі своєї «соціальної маски». Еліза ніби скидає з себе личийу, яку носила все своє життя, і народжується дівчина з власною думкою й гідністю. Спочатку ставишся до Елізи так само, як професор Хіггінс: без особливої поваги.
Але поступово симпатії
переходять до Елізи: вона
А от професор із першого призового місця опустився, на останнє. Він не помітив, як пташенятко виросло й стало набагато кращим за свого вчителя. Професор продовжує поводитися так само, як і раніше, але тепер, на фоні поведінки Елізи-леді, він видається смішним. Еліза змінилася, стала особистістю. Я думаю, вона має право на власну гідність і на те, щоб бути людиною. Адже багато хто з тогочасних англійців, серед яких жив Шоу, мали гарний розум, талант; багато бідних людей могли б зробити вдалу життєву кар'єру, але дорога в кращий світ була закритою. Бідняк мав бути бідняком, а всіма благами життя міг користуватися тільки аристократ. Бернард Шоу не побоявся заявити англійському суспільству, що жити за такими принципами — несправедливо. Шоу продемонстрував на прикладі Елізи та її батька Альфреда Дуліттла, що бідняки не менш талановиті. Колена людина має від природи талант, але суспільство не створює умов для розвитку кожної особистості. Драматург, спираючись на давній класичний міф, зачепив болючі питання сучасності.
Театральне дійство допомогло глибше усвідомити основну думку Бернарда Шоу: Еліза виросла, змінилася. Народилася нова людина. ТЄОІ, народження особистості — справа нелегка. Але життя доводить: кожна людина — цінність. І людство багато втратить, якщо не дасть можливості кожній людині проявити свої таланти. Тричі артисти виходили з поклоном до нас, глядачів. Актори стояли на сцені, а ми стояли в залі. Аплодували й нікуди не поспішали. Якісь нові відчуття з'явилися в цей момент... Думаю, що в кожному з нас теж народилася часточка справжньої людини!
«Пігмаліон» — найвідоміша з п'єс Бернарда Шоу. Написав її драматург для актриси Стелли Патрик Кембл. Перед глядачем розгортається традиційно казковий сюжет: Попелюшка, яка ніколи не сподівалася на кращі зміни у своїй долі, раптом знаходить щастя. Назва твору нагадує античний міф, який розповідає про скульптора Пігмаліона і його палке кохання до мармурової статуї чарівної Галатеї. Богиня кохання Афродіта, почувши благання Пігмаліона, оживила творіння майстра, і Галатея стала його дружиною. Сюжет твору Бернарда Шоу перегукується із сюжетом античного міфу, але він сповнений комізму, та й дія п'єси перенесена з античних часів у епоху, сучасну письменникові. Головна героїня Еліза Дуліттл — вулична квіткарка, яка торгує біля міського театру. Цю двадцятирічну дівчину не можна назвати привабливою. Еліза не має гарного смаку і достатньої кількості грошей, про що свідчить її вбогий одяг: старенький чорний капелюшок, пальто із чужого плеча, ношена спідничка, латаний фартух та стоптані черевички. Лондонські джентльмени — професор Хіггінс і полковник Пікерінг зацікавилися цією «замазурою». Хіггінс хотів здивувати друга своїми професійними здібностями, і саме для цього йому був потрібний цей «експеримент». Жартуючи, вони вирішили перетворити смішну дикунку на «даму з вищого світу», видати її за герцогиню й переконатися в тому, що «експеримент» досяг мети. Еліза, нічого не підозрюючи, погоджується навчатися. І ось професор розпочав «експеримент». Для нього — це суто наукова справа, а Еліза... «піддослідний кролик». За деякий час Еліза досягла певних успіхів. Поступово вона стає для Хіггінса і полковника Пікерінга зразковою лялькою: вони купують їй красиве й модне вбрання, навчають бездоганній вимові, світського етикету, шляхетних манер. Зневажливо дивилась на все це місіс Хіггінс, бо розуміла, що людина — то не іграшка, застерігала сина, але марно. Досить виразно звучить порівняння, до якого вдається полковник Пікерінг: «Ця дівчина просто геніальна. Справжня папуга!». Освічені джентльмени не замислювалися над тим, що Еліза — жива істота, що вона має почуття власної гідності, може закохатися, страждати, мати свої бажання, мрії. Хіггінс не бачив ніякої проблеми, бо вважав, що дівчина після закінчення «експерименту» зможе жити, як захоче, «користуючись перевагами науки». Бернард Шоу показує, як розквітла його героїня, як вона, позбувшись поганої вимови та брутальних манер, перетворилася на справжню леді, яка була морально значно вищою за аристократок. Несподівано для всіх пробуджується і її особистість, з тонкими почуттями, вимогливістю, навіть вишуканістю. Драматург переконує нас у тому, що Еліза має неабиякі природні здібності, світлий розум, вона винахідлива, кмітлива, має внутрішнє благородство, дивує своїм умінням тверезо мислити, зважувати обставини. Звертаючись до своїх вчителів, вона каже: «Мені хочеться лагідного слова, уваги... все ж таки я людина, а не порожнє місце...». Експеримент успішно закінчився. Еліза справді стала схожою і мовою, і манерами на даму з вищого світу. Але не тільки Хіггінс гарно попрацював над дівчиною, а й вона вплинула на його душу, зробивши з байдужого професора фонетики чутливу палку людину. Бернард Шоу підкреслює, що неважливо, до яких верств суспільства належить людина. Якщо вона чуйна, добра, щира, розумна, то шлях у майбутньому обов'язково знайде.