Перекладацька концепція григорія кочура

Розділ ІІ. Творчий доробок Григорія Кочура. «Кочурознавство»

В історії українського перекладу  ХХ століття є постаті, які визначили  його розвиток на багато років наперед. До них належить Григорій Кочур. Виступаючи 2000 р. в Києві на міжнародній конференції  “Мови, культури і переклад у контексті  європейського співробітництва”, відомий  російський перекладознавець, у минулому дисидент, Єфім Еткінд сказав: “Україна може пишатися тим, що вона має таких  стовпів художнього перекладу, як Григорій Кочур і Микола Лукаш. Жодна європейська  країна не може похвалитися перекладачами  такого штибу, які б перекладали  з понад трьох десятків мов. Тут  Україна тримає першість”.

Колосальний доробок майстра  входить у наше науково-літературне  буття. Цьому сприяє, зокрема, утворений  в його ірпінському будинку Літературний музей Григорія Кочура, що функціонує (на засадах приватної власності) завдяки подвижництву його дітей  — Андрія Григоровича та його дружини  Марії Леонідівни. Головна мета музею — зберігати й раціонально використовувати рідкісну бібліотеку, архів, зокрема, унікальне листування Г. Кочура, що сприяє впровадженню до наукового обігу матеріалів про літературні та мистецькі процеси в Україні в 1950—1990 рр. ХХ ст.

Становленню «Кочурознавства» як окремої філологічної галузі сприяє також те, що університети України  вишколюють молодих перекладачів та перекладознавців, що присвячують свої дослідження історії українського художнього перекладу. Є вже певні  досягнення у фаховому вивченні творчості  Григорія Кочура, його перекладознавчих принципів, його методів відтворення  домінант оригіналу, загалом детального та вдумливого аналізу перекладацької поетики майстра, його розуміння  засад дослідження історії українського художнього перекладу.

29 січня 2008 р. опубліковано  указ Президента України Віктора  Ющенка «Про відзначення 100-річчя  від дня народження Григорія  Кочура». Термін «Кочурознавство»  поступово входить в наше літературне  буття, так би мовити, набуває прав наукового громадянства. Найперше нам треба усвідомити, що Григорій Порфирович — великий поет і мислитель і ще не весь доробок майстра відомий. Варто продовжувати дослідження перекладацьких засад і стратегії Г. Кочура та інших майстрів, його попередників, сучасників і послідовників. Бажано, щоб «Кочурознавство» вийшло за межі України.

Нещодавно побачили світ два  томи критичних праць Григорія Порфировича. Відповідно коментовані, вони стануть  вагомим набутком теорії та історії  українського художнього перекладу. Дуже цікава тема про західноєвропейські неримовані переклади української  римованої поезії у світлі теоретичних  настанов Г. Кочура.

Упроваджуючи нові форми, поет-перекладач може розраховувати  на успіх лише тоді, коли загальний  рівень його національної поезії такий, що новаторство уже може прищепитися, тобто вийти із стадії експерименту і стати не оказійним, а узуальним. У випадку з англомовними та німецькомовними  перекладами української поезії справа полегшується тим, що відповідні поетики пройшли вже стадію римованої  поезії, і читачі не могли зовсім забути її — це б значило позбутися свого літературного досвіду.

Вимагає опрацювання тема «Григорій Кочур: творчість за гратами» як складова теми «Приречені мовчати  — не мовчали (Українське художнє  слово на каторзі)». Очевидно, слід великим  накладом перевидати «Інтинський зошит». Адже це видання давно вже стало  бібліографічним раритетом. Тема «Григорій  Кочур як культуролог» — цікаве пошукове поле. Стосовно музичних зацікавлень  Григорія Порфировича, то проблема ця ще зовсім недосліджена. Кочур дуже любив музику, зокрема, симфонічну, не пропускав жодного концерту по телебаченню, досить часто відвідував концерти органної та камерної музики в Києві. Ще одна річ не терпить  відкладання — це спогади про  Григорія Кочура. Адже людська пам’ять  — продовження земних днів кожного. Скільки цікавих для нашої  культури, важливих подій відбувалося  за участі Г. Кочура та І. Стешенко у її київській господі, які цікаві теми тут обговорювалися (на вул. Пушкінській, 20)!

Дуже доречно опублікувати хоча б вибраний епістолярій Григорія Порфировича. Як стверджує дослідниця Кочурового епістолярію О. Братаніч, майстер залишив по собі понад 10 000 листів. На різноманітних сторінках  зшиткового паперу своїм особливим  почерком мережив Григорій Порфирович листи до численних друзів, учнів, рідних. Він писав, коли вважав своїм  обов’язком передати певні відомості, спогади про давніші події, коли висловлював свої поради чи то початківцям, чи досвідченим авторам...

Мрією мрій було б опублікувати «Третє відлуння» як, так би мовити, різномовну білінгву з відповідним  коментарем та портретами авторів оригіналів. А також — білінгву Шекспірових  «Гамлетів» — в оригіналі та в  усіх українських перекладах від 1865 до 2000 року (П. Свєнціцького, Ю. Федьковича, П. Куліша, М. Старицького — у двох редакціях, Г. Хоткевича, Юрія Клена, Л. Гребінки, Г. Кочура, М. Рудницького, Ю. Андруховича, О. Грязнова та ін.). Це був би чудовий перекладознавчий посібник!

Доречно опрацювати мову перекладів та оригінальних творів Григорія Кочура, передусім з позицій інтертекстуальності. Майстер був рідкісним знавцем  тонкощів української мови.

Розділ ІІІ. Особливості  перекладацького методу Майстра

Григорій Кочур заклав підвалини сучасної історії українського художнього перекладу. Його цікавили не тільки результати, а й сам цілісний перекладацький процес в Україні. Цілком очевидно, що його праці “Шекспір в  Україні” [4], “Данте в українській  літературі” [5], “Французька література в українських перекладах” [3, 74—84], статті про чеську і словацьку  літератури в українських перекладах [3, 67—73], про здобутки й перспективи  українського художнього перекладу [3, 142—151] тощо, спрямовано на вироблення історичного погляду на перекладацький процес в Україні і можуть розглядатися як готові розділи до повноцінної історії українського художнього перекладу, яку ще належить створити. Разом з тим він виходить за межі України для того, щоб вивчити питання перекладацького освоєння та поширення творів української літератури у світі. Цій меті присвячено його статті про переклади Шевченка польською [3, 220—231] та французькою [3, 243—251] мовами, про твори Лесі Українки в Італії [3, 254—255] та ін.

Як теоретик перекладу, Г. Кочур обґрунтував тезу про множинність перекладацьких інтерпретацій, яка зумовлена низкою об’єктивних (складність об’єкта і історико-культурний контекст перекладу) та суб’єктивних чинників (інтерпретаційна позиція та індивідуальний стиль перекладача). У статті “Майстри перекладу” [3, 109—121] він вжив порівняння художнього перекладу з виконанням музичного твору, який є єдиним, проте виконується кожним музикантом по-різному. Кочурове порівняння вже стало класичним і хрестоматійним. У статті “Верленове “Мистецтво поетичне” [6] Кочур подав зразок методики зіставного аналізу перекладів, порівнявши поетичні версії вірша П. Верлена, які належать М.Рильському, М.Оресту, М.Терещенку та І.Костецькому. Теоретично вагомим є висновок Кочура про потребу збереження національної своєрідності оригіналу в поетичному перекладі, зокрема при відтворенні ритміки вірша.

3.1.  Принцип джерелоцентричного перекладу

Григорій Кочур сповідував принцип джерелоцентричного перекладу (пор. анг. source oriented translation, фр. traduction sourciste), який передбачає максимально можливе наближення читача перекладу до оригіналу. Причому цей принцип застосовувався Метром у перекладах творів як давньої, так і новітньої літератури. Джерелоцентричний метод виключає “одомашнення” як форму засвоєння оригіналу, допускає помірне очуження (екзотизацію) тексту перекладу, акцентуючи на іншомовній належності оригіналу. Такий підхід спонукає перекладача до самообмеження, стримання власного “я” для точного наслідування образно-смислової структури та стильової форми оригіналу і повністю вписується в неокласичну школу перекладання, до якої належав Кочур.

Як слушно зауважує Марина Новикова у вступній статті до “Третього  відлуння”, Кочур, називаючи себе адептом  неокласиків, спирався на традиції Зерова—Рильського, яких уважав першими авторитетами у  перекладацтві. “Подібно до Рильського, який ухилявся (як пише про нього  Кочур пізніше) від ризикованих  стилістичних експериментів, зате володів  бездоганним смаком, ерудицією, широким  та органічним знанням рідної мови, – Кочур також більш за все  боїться “переяскравити” свої переклади, підмінити відтворення оригіналу  його вільним переспівом, “перевдягти” автора в декоративне “українське  вбрання” [9, 10]. Звідси — гранична точність і конкретність образної мови Г. Кочура, яка наближена до оригіналу, увага до образної деталі, словесна економія, прагнення урізноманітнити поетичний словник за рахунок прямих іншомовних запозичень.

На таких рисах Кочурівської манери перекладання наголошує і  Л.В. Коломієць. Зіставляючи українські версії поеми Т. С. Еліота “Іст Коукер” в інтерпретаціях Г.Кочура і М.Москаленка, вона вказує на те, що “за своїм почерком Г.Кочур є аскетично-лаконічний, принципово точний у передачі поетичної деталі. Його поетична мова раціональна, відсторонена від безпосередньої емоції, а поетичний словник сміливо включає в себе такі прямі запозичення, як імпозантність, панорама, екстаз, рейд, інтенсивність та ін” [7, 169].

 
Щоб досягти того, чого не знаєте,  
Мусите йти дорогою незнання,  
Щоб знайти те, чого не маєте,  
Мусите йти дорогою зречення…  
(пер. Г.Кочура) 

 
Аби того сягнути, чого ви не спізнали,  
Вам треба йти шляхом невідання самого.  
Аби усе забути, чого у вас немає,  
Вам треба йти шляхами відмови і відречень…  
(пер. М. Москаленка) 

 
У Т.С.Еліота:  
In order to arrive at what you do not know  
You must go by a way which is the way of ignorance  
In order to possess what you do not possess  
You must go by the way of dispossession.  
[7, 159—160].

Дослідниця доходить висновку, що “переклад Г.Кочура виразно ощадливіший  на слова, ніж переклад М.Москаленка”, і зауважує, що “в цілому, у варіанті Г.Кочура набереться чимало рядків, які  можуть послужити взірцем перекладацької стислості” [7, 160].

3.2. Адаптація як форма перевтілення оригіналу в перекладі

 Визнаючи множинність  інтерпретацій органічною властивістю  перекладацького процесу, Г. П. Кочур, очевидно, не виключав адаптацію як форму перевтілення оригіналу в перекладі. Інша річ, як він ставився до такого типу перекладацької інтерпретації. Можна стверджувати, що Метр перекладу не був прихильником адаптації, у якій вбачав доконечну форму переробки оригіналу на кшталт травестії.

Чи можна у цьому  контексті говорити про те, що адаптація не має права на існування у сьогоднішній теорії і практиці перекладу? Перед тим, як відповісти на це запитання, варто зупинитися на дефініції поняття адаптації. Як виявляється, воно не є однозначним. У Тлумачному перекладознавчому словникові Л.Л. Нелюбіна адаптація визначається як: 1. Прийом для створення відповідників шляхом зміни описаної ситуації з метою досягнення однакового впливу на рецептора. 2. Різноманітна обробка тексту: спрощення його змісту та форми, а також скорочення тексту з метою його пристосування для сприйняття читачами, котрі не підготовані для знайомства з ним в його автентичному вигляді. 3. Пристосування тексту для недостатньо підготовлених читачів. Наприклад, “облегшення” тексту літературно-художнього твору для початківців у вивченні іноземних мов [8, 12—13]. Вочевидь, друге і третє тлумачення терміна перетинаються і, на мій погляд, їх можна було б поєднати.

Отже, основне протиставлення лежить між першим і другим значенням  терміна. Якщо друге пов’язано з  типом інтерпретації, який історично  виник у перекладацькому процесі, то перше є більш модерним і  асоціюється з сукупністю дій, спрямованих  на пристосування перекладеного  тексту до особливостей цільової мови і культури. Подібне пристосування, відоме сьогодні також під назвою “прагматична адаптація перекладу”, супроводжує будь-яке відтворення  будь-якого тексту.

На нинішньому етапі розвитку перекладацького процесу крайня форма переробки оригіналу з  метою його одомашнення не є прийнятною, хоч була дуже поширеною у попередні  епохи. Тому адаптацію у цьому  сенсі можна і треба заперечувати. Однак адаптація як засіб зближення  двох мовних і культурних дійсностей у процесі перекладу має цілковите  право на існування, що доводять численні переклади Г. Кочура.

Адаптивна стратегія передбачає три основні дії (тактики) перекладача: різноманітні заміни елементів першотвору, вилучення окремих елементів  та додавання нових елементів. Щодо замін, то вони можуть мати синонімічний характер (замість прямого відповідника вживається міжмовний синонім (аналог) слова оригіналу), гіпо- та гіперонімічний характер (одиниця тексту оригіналу  замінюється гіпонімом або гіперонімом, внаслідок чого відбувається семантична трансформація конкретизації або  генералізації). Крім того, перекладацькі  заміни можуть набувати антонімічного  характеру в разі передавання  вихідного слова або вислову  його антонімом, а також використовувати  модуляції, пов’язані зі зміною вектора  семантичних відношень (наприклад, конверсивне перетворення причини  та наслідків і навпаки).