Особливості творчості І. Нечуй-Левицький

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Педагогічна  проблематика твору, природа епічного конфлікту

 

Основний конфлікт повісті — соціальний. Перед читачем проходять епізоди постійних сварок у сім'ї та короткочасних примирень, які знову швидко перериваються загостренням суперечностей навколо відстоювання своїх «прав» на власність.

 

Повiсть "Кайдашева сiм’я" вражає глибокою правдивiстю, живими, виразними образами героїв, поєднаними з глибинним реалiстичним вiдтворенням селянського життя в часи пiсля скасування крiпацтва. Бажання мати землю якомога бiльше перетворює молоде поколiння Кайдашiв на сварливих, егоїстичних i обмежених людей, якими були i їхнi батьки. Дiйовi особи повiстi - це надзвичайно обмеженi люди, якi, крiм своїх суперечок, не бачать нiчого iншого в життi.

Обмеженiсть  Кайдашiв i всього їхнього оточення зображує Нечуй-Левицький у такий спосiб. Кайдашам, як i їх односельчанам, доводиться возити снопи через круту гору, де осi ламаються. Якби трохи розкопати дорогу, проїзд був би не важким. Але нiхто не хоче братись за цю справу. Кум пропонує старому Кайдашевi, щоб дорогу полагодили його сини. "А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже i ти возиш. Чом би пак i тобi не розкопати?" - вiдповiдає Кайдаш. Кум вiдмовляється. Вiдмовляється й син Карпо: "…цiлий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать?.. Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв". I все залишається, як було: вози ламаються, а хазяї або лаються, або волають до Бога. Були пани - шляху не розкопали, "настала волость", а шлях все так i не розкопаний. "Не буду ж i я його копати. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у цьому смак", - бубонить сам до себе Кайдаш.

Так у кожнiй  описовiй чи розповiднiй подробицi розкривається обмеженiсть, егоїзм дрiбних власникiв, якi живуть у колi своїх обмежених iнтересiв, не маючи  змоги вирватися з нього.

Тяжко переймаючись родинним безладдям, Мелашка тiкає до Києва, в якому бажає залишитися, незважаючи на палке кохання до свого чоловiка Лаврiна. Але її розшукують, приводять додому, i в кожнiй наступнiй вiйнi за "моє" i "твоє" вона також бере участь, але вже на боцi свекрухи.

Немає "променя  свiтла в темному царствi" - не в царствi, а в тому гнiтючому середовищi, де старi Кайдашi є головами родини, а баба Палажка, так би мовити, - "iдеологом". Баба Палажка - це яскраве узагальнення глибокої темноти, що панує на селi. Вона дуже набожна людина. Палажка "зїла двадцять пасок у Києвi" - цьому центрi всiлякої святостi - i гадає, що цим звiльнила себе вiд минулих грiхiв i запобiгла майбутнiм. Баба Палажка - також знавець "замовлянь", важливого засобу народної медицини. Над лiжком хворого Кайдаша вона бурмоче заклинання - нiсенiтницю, де переплутано iмена, назви церковних книжок, перекручено уривки з молитов. Оце така "релiгiя" баби Палажки та й усiх Кайдашiв.

Нi характери  персонажiв твору, нi їхня поведiнка  нiколи не приведуть до мирного спiвiснування в одному селi. I. Нечуй-Левицький крiзь усю повiсть пронiс iдею про те, що доки iснуватиме "своє" i "чуже", не буде краю суперечкам мiж людьми. Жадоба до власностi вносить цiлковитий розлад у сiмю Кайдашiв. Кумеднi та безглуздi їхнi суперечки. Замiсть картин природи, письменник змальовує картини хатнього побуту, де неживi речi немов протестують проти безладдя людських стосункiв.

Смiшними здаються нам суперечки Кайдашiв, так само як i ворожнеча баби Параски i баби Палажки, але смiх цей, зрештою, не безтурботний, не безхмарний: смiх Нечуя-Левицького у цiй повiстi - це "смiх крiзь сльози", як у Гоголя.

Письменник любить свiй народ, вбачає у ньому великi можливостi для розвитку, але бачить i те, що в тогочасних соцiальних умовах для цих можливостей ще немає реального грунту. Вiн має надiю на те, що освiта народу рiдною мовою, реформи, якi б пiднесли народний добробут i обмежили експлуататорiв, змiнять сучасне становище.

У своїх повiстях та оповiданнях Iван Нечуй-Левицький  створив цiлу галерею глибоко правдивих образiв, яскраво вiдобразив рiзнi сторони й моменти життя народу, до того ж Iвана зумiв охопити це життя ширше й усебiчнiше, нiж його попередники.

 

 

 

5. Приклади тропів, які зустрічаються у тексті твору     

Епітети

 

«Павине пір’я блищало й миготіло,а золотий пружок парчі на чорних косах сяв і надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам.»

 

«Мотря підвела  на колишню свекруху гострі очі й постерегла ту патоку своїм пронизуватим розумом.»

 

«Під її солодкими словами ховається гіркий полин.»

Порівняння

 

«Ото, моє серце  гарну невісточку матиму, коли дасть  Господь милосердний довести  діло до ладу, – заговорила Кайдашиха, неначе у розмові мед розлила по хаті.»

 

«Кайдаш молився, стоячи навколішки, не зводив ясних  очей з царських врат, а його широке бліде лице стало жовте, як віск, жовте як лице в ченця.»

 

«В лісі було тихо, як у хаті.»

 

Метафори

• Та й робоча ваша ж дочка! Що за золота в вас дитина.

 

«В хаті гризла Мелашку свекруха.»

 

«Горшки застогнали, завищали; черепки посипалися додолу.»

Метонімія

«Хазяїн випив усю чарку до самого дна, щоб не зосталось на сльози, знов налив і подав Кайдашисі».

 

«Мелашка втерла сльози рукавом і подала старостам рушники».

 

«Кайдашиха  таки випила чарку, хоч і скривилась, як середа на п’ятницю».

 

 

 

Літота

«Мелашка затріпала рученятами , неначе пташка крилами.»

 

• А йдіть , діточки, полуднувати та й батька кличте! – крикнула Кайдашиха тонким голосом.
• Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька,як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маненьке і тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист.

 

 

Гіпербола

 

 

«Мелашка  виплакала всі сльози, що зібрались за всі жнива, і полила ними материн садок».

 

«То був не жаль, не плач горя, а якийсь слізний  крик, якесь море сліз, що зливалося тисячі літ, і злилось до купи, і полилося піснями з грудей».

 

«Мелашка одразу заплакала так, що сльози полились з її очей річкою на стіл».

 

 

Перифраз

 

«У Кайдаша і в його жінки посоловіли очі».

 

• Я вашого сина не силувала мене брати; я до вас з хлібом-сіллю не ходила, порогів ваших не оббивала.

 

«Карпо і  Мотря, заробивши літом собі хліба, вже знали, що вони їдять свій хліб, а не батьківський».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6.Мої враження від твору. Педагогічна актуальність твору

 

Видатний український  прозаїк  І. С. Нечуй-Левицький увійшов в історію  української літератури як неперевершений майстер зображення природи, письменник,твори якого донесли до нас життя українського селянства, міщанства, заробітчан, духівництва, інтелігенції з їх болями, радощами, проблемами. Люблячі свій народ, співчуваючи його тяжкій долі, автор вважав своїм обов’язком говорити йому правду ,будити від тяжкого сну і апатії , які були викликані довгими роками кріпосницького гніту та злиднями. І правда ще висловлена у такій досконалій художній формі, з таким гумором та іронією, що це викликає сміх і сльози у багатьох поколінь читачів, примушує їх вкотре замислитися над вічними істинами добра і зла. Перш за все мене дуже вразило , що життя селянина ,проходить у щоденній тяжкій праці. Вона хоч і виснажлива, але , мабуть, жоден із героїв повісті не уявляв себе без роботи. Омелько Кайдаш, окрім хліборобства, займався ще й стельмахуванням – робив вози та інші вироби з дерева. Карпо і Лаврін підробляли хрущиками: наймалися возити до залізниці з панських сахарень та млинів цукор і борошно. Уся сім’я  ,зібравши власний урожай, йшла заробляти у пана снопи, щоб розрахуватися з податками і на свої потреби залишити дешицю. Отже ,ми виразно бачимо одну з найхарактерніших , на мою думку, рис українського селянства – працьовитість, як розпорядливість та господарність. У жіноцтва були свої щоденні турботи – варити обід, прибирати, прати, шити одяг. Коли почитаєш, як Кайдашиха, Мотря й Мелашка щосуботи підмазували комин, очепурили хату зовні, прибирали, і все це у білих сорочках, то вимальовувалася ще одна,крім працьовитості, риса української селянства – її охайність , потяг до краси в усьому. Кайдаші як і усі селяни того часу, були дуже релігійними, дотримувалися свят, а також неписаних моральних законів. Надмірна емоційність і нестриманість у стосунках, лайливість, хоч і не кращі, але ж типові риси тогочасних селян, бо їм постійно під впливом обставин доводилося відвойовувати своє «місце під сонцем». У цьому я переконалася , прочитавши сторінки повісті про взаємини Кайдашихи, Мотрі,Мелашки, баби Палажки і баби Параски, батька та синів Кайдашів. Завдяки таланту І.Нечуя-Левицького я мала змогу пройнятися духом доби, визначити риси національного характеру українців. І хоч ці риси не завжди були привабливими, автор дає зрозуміти, що вони не стільки від злої вдачі, а від тяжкої праці,нестатків – постійних супутників селянства.  Більше ніж століття відділяє нас від часу написання повісті, але життя героїв, їхні вчинки і поведінка хвилюють нас і зараз. У чому секрет такого довголіття літературного твору?Мені здається, найперше,у художній майстерності автора. Письменник не бере предметом дослідження якихось визначних, незвичайних подій, не кидає своїх героїв у вир випробувань. Він показує буденне сімейне життя, день за днем, рік за роком. І відзначає, що не всі можуть пройти випробування часом та « сімейними війнами» і зберегти при цьому гідність, поетичну душу. Письменник цікавився українською родиною, її духовними цінностями,її морально-етичними устроями. Письменник бачив усі складності і суперечності, які виникали в сучасних йому сім’ях. А те що повість є інтересом читається понад 120 років, свідчить про майстерність і далекоглядність її автора. Висміювання негативних рис характеру Кайдашів, їх вчинків, що принижували гідність людини , боротьба за «моє» і «твоє» - мета повісті Нечуя-Левицького. Звичайно, вислів «Кайдашеві звички » ми вживаємо у значенні тих негативних рис характеру людини, які, нажаль, передали нам наші предки. Бо хіба немає у нашому житті баб Палажок і Парасок, які століттями сваряться з різних причин. Іноді у транспорті чи на базарі зустрінем їх: лаються за першість у черзі , яке-небудь невдоволення. І тоді, і зараз це – від невихованості, від браку культури. Вічна проблема «батьків і дітей» теж прийшла до нас з сивої давнини. Однак І.С. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція  шанобливого ставлення до батька-матері у дітей, і їх життя ламається,летить під укіс .Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у своїх дітей повагу до себе, коли ти зневажив своїх батьків – діти ж бо це бачать. У нашому сьогоденні не рідко бачиш,як спілкується брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо спадок батьків не так поділили .Але хай Кайдаші були забиті, затуркані панщиною, неосвічені, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися над ними? Останнім часом усе звертають на «український менталітет» , але мені здається, що це тільки, щоб якось виправдати себе, бо це ж так соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках». Хоч і здаються нам  смішними суперечки Кайдашів , інколи ми пізнаємо в них інших сучасників, які за «моє»готові на все. Пияцтво… Скільки лиха від нього! І це все розуміють, однак побороти цю негативну рису до цього часу не вдалося, не зважаючи ні на освіту, ні на прогрес. «Кайдашеві звички», ще живуть серед нас. Але що цікаво – сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!