Особливості творчості І. Нечуй-Левицький

План

 

1. Основні відомості  про автора та досліджуваний твір……………       2

 

2. Визначення теми, ідеї, жанру, особливостей сюжету і композиції…  6 

 

3. Характеристика    образу    головного    героя. 

Основні засоби типізації  та індивідуалізації дійсності……………..    11

 

4. Педагогічна   проблематика   твору, природа епічного конфлікту..   19

 

5. Приклади тропів, які зустрічаються  у 

тексті твору (епітет, порівняння, метафора, метонімія,

символ, паралелізм, гіпербола, літота, оксиморон, перифраз)……….     21

 

6. Мої враження  від твору. Педагогічна актуальність твору………     23

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Основні відомості  про автора та досліджуваний  твір

 

Нечуй-Левицький Іван Семенович — український прозаїк, перекладач.

Іван Левицький народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім'ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов'янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т.Шевченка, О.Пушкіна та М.Гоголя.

Закінчивши семінарію, І. Левицький  рік хворів, а потім деякий час  працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії. 1861 року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу. 1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар'єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865—1866), в гімназіях Каліша (1866—1867) та Седлеця (1867—1872).

Одночасно з педагогічною діяльністю І. Левицький починає писати. У 60-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з'явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. З 1873 року І. Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії. 1874 року вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум'яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».

Пізніше письменник створює такі шедеври  української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884). 1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж порогами» (1893). На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія». До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі.

Маючи м'яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький  показував дивовижну твердість  та категоричність, коли йшлося про  святі для нього речі. У цьому  вдався в батька-священика. Ще в Кишиневі написав працю «Про непотрібність  великоруської літератури для України та Слов'янщини». Ішлося не про те, що ця література «гірша» за нашу — цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

Так само категоричним був щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йих» і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували «на віки вічні». Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!».

Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз «старанно уникав» вважав польським: «Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз». Казав не «негативне», а «відкидне», не «позитивне», а «покладне».

Друкуватися почав 1868 року («Дві московки»). Автор антикріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876 року), повістей: «Бурлачка» (1878 року) — про життя заробітчан, «Хмари» (1874 року), «Над Чорним морем» (1893 року) — про діяльність української буржуазної інтелігенції.

Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори «Кайдашева сім'я» (1879 року), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881 року), «Афонський пройдисвіт» (1890 року).

Нечуй-Левицький виступав і як драматург (комедія «На кожум'яках», історичної драми «Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї» (1875 року) тощо, етнограф-фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868—1871 рр.), «Українські гумористи й штукарі» (1890 року) та лінгвіст «Сучасна часописна мова в Україні» (1907 року); «Граматика української мови» в 2-х ч. (1914 року) тощо.

Іван Нечуй-Левицький  увійшов в історію української  літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників — Квітки-Основ'яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами.

Кайдашева сім'я — реалістична соціально-побутова повість українського письменника Івана Семеновича Нечуя-Левицького, написана 1878 року. У творі на матеріалі повсякденного життя селянства розкриваються деякі риси вдачі українського народу, його індивідуалізм, прагнення жити окремим самостійним життям. Нечуй-Левицький, реалізовуючи обрану тему, свідомо дотримувався вимог реалістичних художніх узагальнень. Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології, він розумів, що про народ треба писати без будь-яких прикрас. Саме таких принципів письменник і дотримувався, працюючи над твором.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Визначення  теми, ідеї, жанру, особливостей сюжету і композиції

 

Тема: Через показ конкретних буденних ситуацій автор змальовує здрібніння людської душі. Духовна роз’єднаність, спричинена відсутністю прагнення зрозуміти одне одного, - це те лихо, яке отруює кожен день життя і батьків, і їхніх синів та невісток. Відомий український письменник І. Я. Франко відзначав, що «Кайдашева сім‘я» з погляду «на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію належить до найкращих оздоб українського письменства». У зображенні життя пореформеного українського села Нечуй-Левицький дотримувався традицій реалістичної школи, яка вимагала від письменника глибоко розкривати причини духовного занепаду людини, точно і докладно малювати не лише портрети, поведінку і звички персонажів, а й те соціально-побутове середовище, в якому діють герої.

Ідея: Автор засуджує рабські звички, капіталістичну мораль, вказує народові на темні сторони його життя.

Кращі риси простих людей  не приховували від спостережливого  ока письменника й того огидного, що було породжене соціальною дійсністю  порефор-меної доби. Приватна власність на землю стала у пореформеному селі економічною основою буття. Тож не диво, що між селянами ведеться жорстока боротьба за «моє» і «твоє». Будні життя, змальовані в повісті, засвідчили новаторство письменника. Саме цими якостями вона відрізнялася від традиційного захоплення святковою стороною селянського побуту, що було помітним у повістях інших письменників.

Жанр: Яскравий зразок реалістичної соціально-побутової повісті, у якій на матеріалі повсякденного життя селянства розкриваються характерні риси вдачі українського народу, його індивідуалізм, прагнення жити окремим, самостійним життям. Жанрова специфіка повісті полягає в тому, що зображення повсякденного життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з рис характеру українців, елементом національної психіки, багатої, за його ж спостереженням, «на жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний». Хоч у повісті і йдеться про одруження двох синів старого Кайдаша, про смерть Омелька, письменник тільки згадує ці події. Як бачимо, він зовсім обминає такі вдячні для його попередників моменти з селянського життя, принципово не цікавиться його етнографічною стороною. Головний для нього є показ конкретних буденних ситуацій, в яких виявляється змізеріння людської душі, зумовлене постійною залежністю селянства від матеріальних нестатків. У центрі уваги автора – повсякденний плин життя селянської сім’ї, в якому на перший план висуваються побутові сварки, спричинені відсутністю прагнення зрозуміти один одного.

Особливості сюжету: Повість скомпонована зі сцен, ситуацій селянського побуту, в яких розкриваються темнота, обмеженість, егоїзм дрібних власників. Основу сюжету твору складають епізоди родинного життя Кайдашів — сім'ї, в якій іде боротьба за приватну власність: клапоть поля, город, грушу, яйця тощо. Основним у «Кайдашевій сім'ї» є соціальний конфлікт, породжений приватновласницькими законами тогочасної дійсності, майновою нерівністю між людьми, їх прагненням до власності.

Напруженіші моменти  родинного побуту письменник відтворює  в гострих, вихоплених з життя  монологах. За їх допомогою автор твору розкриває дрібновласницьку психологію героїв, підсилює реалізм зображення картини, надає напруженості й динамічності сюжетній лінії повісті. Завдяки майстерності діалогів, повість у багатьох місцях нагадує драматичний твір. У центрі уваги письменника – сім’я селянина з села Семигори поблизу містечка Богуслава, при чому, як це не часто буває у творах такого жанру, « під юпітером» постійно перебувають усі шестеро членів родини. Це зумовлює й своєрідність розгортання сюжету повісті: перед читачем проходять епізоди постійних сварок у сім’ї та короткочасних перемирень, які знову ж таки швидко перериваються загостренням суперечностей, викликаних відстоювань свої «прав» на власність. Ворожнеча посилюється після одруження синів Кайдаша, в неї втягуються навіть Карпові та Лаврінові діти. Певною мірою повістяр виходить за межі сюжету тільки в тих епізодах шостого розділу, де йдеться про відвідини у великодні дні Мелашкою разом з іншими прочанами Києва та її короткочасну службу в проскурниці. Саме тут перед читачами знову з’явилися богомільна баба Палашка та її суперниця баба Параска, відомі за раніше написаного циклу оповідань. Зауважимо водночас, що і цей життєвий матеріал автор зумів підпорядкувати головному задуму: всебічно показати одну з причин духовної роз’єднаності людей – індивідуалізм егоїстичних натур. Справді, Нечуй-Левицький виявив тонкий художній смак у розгортанні сюжету за принципом нагнітання епізодів, сцен, ситуацій, колізій.

Композиція: Починається повість описом місцевості, серед якої розкинулось село Семи-гори. Ліс, як зелене море, ставки в очеретах, левади, два рядки білих хат, наче два разки перлів на зеленому поясі, — все манить до себе, настроює на ліричний лад. І так нам хочеться бачити й життя людей в гармонії з цією красою. Та вже постать змореного важкою працею старого Омелька Кайдаша, що на темному тлі повітки нагадував ченця, є різкою протилежністю до поетичного опису місцевості.

Експозиційними сценами, що знайомлять читача з місцем дії, персонажами твору, є розмова братів Кайдашенків про дівчат: залицянні Карпа до Мотрі, оглядини в Довбишів.

У зовнішності героїв Нечуй-Левицький уміє майстерно  передати їхні темпераменти, нахили, звички. Щоб розкрити провідні риси характерів персонажів, помітне місце в експозиції твору письменник відводить портретам Кайдаша, Кайдашихи, Карпа, Лавріна, Мотрі.

Зав'язка конфлікту в  родині Кайдашів настає після одруження  Карпа з Мотрею. Поява молодої  сім'ї викликала між батьками і дітьми суперечки за «моє» і  «твоє», розворушила дрібновласницькі інстинкти і пристрасті Кайдашів.

Сповнені комізму епізоди  родинного життя Кайдашів. Кайдашиха і Мотря, змагаючись за першість у хатніх справах, б'ють горшки одна одній, сидять у неметеній хаті тощо.

Гумор Нечуя-Левицького йде від самого життя, від народної творчості і є однією з найсильнішйх і найсвоєрідніших особливостей таланту письменника. Він має різні відтінки: від добродушного жарту до сатиричного сміху, залежно від того, на кого він спрямований.

В останніх розділах сатиричний струмінь повісті доходить свого  найвищого напруження. В історії  з кухлем найрізкіше підкреслено ідіотизм дрібновласницького індивідуалізму: через копійчаного глечика людині викололи око. Ця сцена — кульмінація повісті.

Закінчується ж повість  сваркою двох родин через грушу, яку посадив Лаврін, а під час  розподілу землі вона опинилася на Карповому городі. Розв'язка повісті несподівана. Груша всохла, і всі помирилися. В обох садибах настали мир і тиша. Але читач добре розуміє, що настало лише тимчасове перемир'я між родинами, що причинам для сварки і ворожнечі не буде кінця, поки існуватиме приватновласницький лад.

Отже, композиція «Кайдашевої  сім'ї» повністю підпорядкована темі та ідеї твору. Повість майстерно зіткана з реалістичних епізодів, які викривають і засуджують приватновласницький побут, психологію дрібних власників та причини їхнього духовного занепаду.

Іван Франко справедливо  вважав, що «з погляду на високоартистичне змалювання селянського життя і  добру композицію» повість «Кайдашева сім’я» належить до «найкращих оздоб українського письменства». У цій повісті, як і в багатьох інших творах Нечуя-Левицького, у композиціяній структурі твору надзвичайно важливу смислову роль відігріють численні діалоги. Саме вони рухають дію, сприяють реалістичному окресленню перс ножів. Саме в них грає всіма барвами яскраве, дотепне, часто гостре слово.