Особливості творчості І. Нечуй-Левицький

• Ти злодійка! Ти покрала в нас яйця! – кричала Кайдашиха…
• Брешеш, не докажеш! Ти сама злодюга, бо обкрадала мене, мою працю цілий рік… - кричала Мотря.
• А чом же ти мене не кидала, коли тобі було в мене погано? – пищала Кайдашиха. – Чом тебе чорти не понесли на Бессарабію або за границю?
• Овва, через таке паскудство та оце тікала б за границю! Тікай сама хоч під шум, під греблю! – ґвалтувала Мотря. – Ти злодюга, ти відьма!

Як свідчить наведений  уривок, повістяр дуже винахідливий у  відборі побутової лексики, в якій особливу увагу звертає на вульгаризми. Комічні ситуації як найкраще розкривають духовну порожнечу заскоруглих власників, дріб’язковість їхніх інтересів та запитів. У цьому зв’язку можна пригадати епізод з переверненням воза, коли Кайдаші їздили в Бієвці на оглядини: вивалявшись у пилюці Кайдашиха «розперезалась, витрушувала сіно з-за пазухи та пирхала, як кішка, що понюхала перцю». Непідробним гумором пройнята сцена сварки, коли Кайдашиха застукала на гарячому Мотрю, яка вночі збирала на горищі курячі яйця. Тут мальовниче показано молодицю, яка зависла на стіні з потрощеними в пазусі яйцями.

Одне слово, повість  Нечуя-Левицького, як і саме життя, змодельоване в ній, - це, за висловом Євгена Гуцала «арена людських пристрастей». І ці зіткнення особливо вдало передавалися засобами народної мови. Письменник радив не обминати колоритних висловів, притаманним старим селянкам. Штучним, часто вимученим фразам, що не раз траплялися в літературних творах, автор «Кайдашевої сім’ї» протиставляв мову «сільської баби», котра «так чесне язиком, як кресалом, що аж посипляться іскри поезії». Саме колоритний світ народного життя, створений письменником, і забезпечив повісті місце в реалістичній прозі XIX століття.

 

 

 

3. Характеристика  образу головного героя. Основні засоби типізації та індивідуалізації дійсності

 

 

Образ Омелька Кайдаша  змальовано в побутовому реалістичному  плані. Крок за кроком минає у повісті  сумне життя затурканого селянина. Його недолі автор співчуває, хоча й  насміхається із його нерозсудливих  вчинків, з його сімейної війни. Але цей сміх гіркий, в якому бачимо сум. Кайдаш втратив авторитет голови родини, не може зрозуміти, чому це його не слухають діти, виглядає нещасною людиною.

Письменник виявив тонку  спостережливість, уміння знаходити  найхарактерніші індивідуальні риси у портретній характеристиці Кайдаша. «Одного літнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидів у повітці на ослоні й майстрував. Широкі ворота з хворосту були відчинені навстіж. Густа тінь у воротах повітки при ясному сонці, при ясному сонці, здавалася чорною. Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною».

В описі портрету різко  контрастують чорний і білий кольори. Зорові епітети є живописною демонстрацією контрастних типових деталей, до яких вдається письменник, змальовуючи портрет Омелька Кайдаша, розкривають не тільки зовнішні риси героя, а й його характер. Зі сторінок постає виснажена тяжкою працею людина, яка перетерпіла на своєму віку багато лиха. Про це говорять і «здорові загорілі жилаві руки»«, і «густі дрібні зморшки» і «сухорляве й бліде лице». В більшості випадків Кайдаш показаний під час праці.

Кайдаш був набожним чоловіком, але його набожність, як і більшості селян того часу, не виходила за межі обрядовості, не торкалася душі. Він ходив щонеділі і на службу, і на вечерню, приходив до церкви, коли та ще була зачинена,за відсутності паламаря служив за нього, світив свічки перед образами і подавав кадильницю священникові. Автор насміхається над релігійністю Кайдаша, яка не освячує його душу, не робить його кращим, бо не проникає в саме серце, він не спроможний збагнути глибинну суть християнської релігії, а тому й не стає на шлях очищення.

Письменник подає амбівалентну характеристику героя: «Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашеві свій напечаток». Із церкви Кайдаш прямує до шинку і пропиває зароблені гроші.

За часів кріпаччини йому не належало нічого. Все, що він  заробляв — він заробляв для пана. Кайдаш не вміє працювати на себе, на своїх дітей, на свою родину. Не стало  пана, він працює на шинкаря, не зраджуючи  своїм старим звичкам — шукати ілюзорного спокою душі у чарці. Невпинно працюючи сам і залучаючи до роботи своїх синів, він не турбується про збільшення родинного добра, землі, достатку. Натомість вимагає поваги до себе, не розуміючи кумедність і принизливість свого поводження у нетверезому стані.

П'яний Кайдаш не орієнтується в просторі, не може контролювати свої вчинки, відповідати за них, виглядає смішним і жалюгідним. То ж цілком закономірно, що він втрачає керівні  позиції у власній родині.

У сварках між свекрухою  і невісткою він намагається згідно до норм життя патріархальної української родини брати верх, але, втративши авторитет людини через свою пиятику, він не в змозі утримати авторитет батька.

У сцені сімейної сварки, яка почалася через дрібницю —  мотовило, поразки зазнав не лише старий Кайдаш, поразки зазнали всі члени родини, тому й скрикнули вони в один голос. Поразки зазнав старий патріархальний уклад української родини, який тримався на беззаперечному авторитеті батьків. Порівнюючи членів родини Кайдаша із такими підвищеними образами як скеля, морські хвилі, І.Нечуй-Левицький надає ситуації комічного і водночас трагічного забарвлення. У дрібних кумедних сварках нехтується повага до батьків, любов до дітей, знищується порозуміння, як основа родинної комунікації. То це дійсно сміх крізь сльози.

Після бійки з сином  Кайдаш уже назавжди втратив рівновагу. Кайдаш не розуміє, чому руйнуються звичні старі патріархальні устої, морально-етичні норми, вироблені здавна, чому син  підняв руку на нього, він не вірить у можливість кращого життя, тому почав пити ще гірш, ніж перше пив.

Часте вживання горілки  призводить Омелька до тяжкого захворювання. Йому, як і героям Гоголя, сп'яну лізе у вічі всіляка містична чортівня. То Омелькові здається, що він загубив  очі, то ввижаються чорти, що сидять верхи  на свинях або виглядають з печі, то якась коза з червоними очима, з вогнем у роті. Комічні фантасмагорії Кайдаша автор вибудовує на основі народної творчості, чим поглиблює сміховий ефект.

Кайдаш, не маючи змоги  через власну обмеженість збагнути причини, які роблять його життя нестерпним, покірно звертається до Бога, виконує релігійні обряди, ходить до церкви, старанно постить у п'ятницю, бо переконаний: хто постить у п'ятницю ніколи не потопне у воді.

Автор насміхається над  забобонністю не лише Кайдаша, а й всіх українських селян, над їхньою нездатністю давати об'єктивну оцінку речам і подіям, зображаючи процес зцілення Кайдаша від білої гарячки.

Рецепт баби Палажки  викликає сміх через свою абсурдність. Учасники цього дійства з повною серйозністю сприймають те, що відбувається і цим ще більше поглиблюється комізм ситуації. Тут містика помішана з реальністю життя: чи Кайдашеві допоможе зілля чи ні, а Палажці допомогло покращити своє матеріальне становище — вона була щедро винагороджена.

Кайдаш повністю втратив свій авторитет і «од того часу Лаврін забрав у свої руки і воли, й вози, і все господарство. Загнали діти батька на піч на одпочинок». Своє змізернення усвідомлює і сам герой: «Був я колись Кайдаш, а тепер перевівся на маленького Кайдашця», — говорив Кайдаш за чаркою горілки в шинку.

Змілення авторитету Кайдаша вилилось у його непотрібність  у родині й закінчилося смертю втопленика, смертю проти якої Кайдаш постив у п'ятницю протягом всього життя.

Якщо постать Омелька  змальована дещо прямолінійно, то образ  його дружини Марусі окреслений всебічно. Життєва повнокровність характеру Кайдашихи виявляється в органічному поєднанні сварливості, брутальності з солодкою лицемірністю і показною улесливістю. Облесливість у розмовах, фальшива манірність, прагнення почванитися перед біднішими, зневага до них роблять Кайдашиху смішною.

Старший син Карпо  – людина мовчазна, замкнута, до певної міри черства, навіть у парубоцькі літа він рідко коли усміхався завжди різко характеризував інших людей. Як раз до пари Карпові підійшла Мотря. У розмові з братом Карпо заявляв, що хотів мати за дружину «робочу та проворну» дівчину, до того ще й «трохи кусливу, як мухи в Спасівку». Працьовита, енергійна, крута вдачею Мотря не стала коритися хитрій свекрусі, яка вже с перших слів стояла над її душею, «наче осавула на панщині, а сама не бралася за холодну воду». Взагалі її ненависть до свекрухи така, що вона готова навіть поглядом спопелити Кайдашиху.

Антиподами Карпа і  Мотрі виведені у повісті Лаврін та Мелашка. Молодший Кайдашів син –  поетична натура. Вдачі парубка відповідала й зовнішність. Він любив жартувати, тонко відчував красу. Парубка не зупинило те, що його обраниця була з великої бідняцької сім’ї. Нелегко було Мелашці призвичаюватися до порядків у хаті свекрухи, яка з першого дня обсипала молоду невістку «неласкавими словами». Молодиця відчула, що Кайдашиха «словами б’є гірше, ніж кулаками». Проза життя, безперервні колотнечі в сімї змінили й Лавріна. Він перестає слухатися батька, а після його смерті, відчувши себе самостійним хазяїном, як і мати чи брат, не хоче ні чим поступитися. У цьому яскраво переконує колотнеча навколо груші.

Типізація проявляється в тому, що на прикладі однієї родини показане життя українського пореформеного селянства з усіма складностями і суперечностями.

Засоби творення художнього образу

 

• Зображення героя в дії (працьовитість Омелька Кайдаша).

 

«Сини з матір’ю  пішли в хату, а батько все сидів  на ослоні та майстрував. Він не обідав тієї п’ятниці і не пішов полуднувати. Сини пополуднували й пішли знов до роботи, а старий Кайдаш усе працював. Вже сонце низько спустилось над лісом, а він і не думав полуднувати».

 

• Авторська характеристика ( образ Кайдаша).

 

«Одного літнього дня перед Паликопою Омелько  Кайдаш сидів у повітці на ослоні й майстрував. Широкі ворота з хворосту були одчинені настіж. Густа тінь у воротях повіки, при ясному сонці, здавалась чорною. Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш у білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому, високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною».

 

• Опосередкована характеристика ( Мелашка про Лавріна)

 

« «Який гарний парубок, хоч і білявий, які в  його веселі очі», подумала дівчина, поглядаючи скоса на Лавріна».

 

• Самохарактеристика (Мелашка описує свою тугу за рідним домом)

 

« - Проси, Лавріне, батька, бо я з нудьги не знаю де дітись. Шумить діброва на горі, та тільки жалю мені завдає. Щовечора дивлюся на заросянські гори, щовечора пориває мою душу! Якби я мала крила, я б, здається, зараз одвідала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею літала, то ліси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами і зелені луги сльозами залила».

 

• Внутрішній стан ( образ Мелашки)

 

«Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своїй розмові  несамохіть вкидала слова пісень».

 

• Психологічний аналіз ( образ Мотрі)

 

«В лиці, в  очах було розлите щось гостре, палке, гараче, було видно розум із завзяттям  і трохи з злістю».

 

• Зображення оточення (Мелашка)

 

«Тиждень прожила  Мелашка в свекровій хаті, як у  раю. Після вбогової батькової хати вона ніби ввійшла в панські покої. Кайдашева хата була простора, з чистими малими ясними вікнами, з новими образами, з великими вишиваними рушниками на стінах та на образах. Зелений садок і маленька пасіка в садку під горою, і криниця під грушею, і левада, і зелена діброва на горах, і розмови з Лавріном за пасікою – все ніби заквітчало свекрову хату квітками та залило пахощами. Тиждень минув, як одна година. Мелашка ніби не бачила, як п’яний свекор лаявся з свекрухою, ніби не чула, як свекруха обсипала її неласкавими словами».

 

 

 

• Ставлення до різних явищ життя, природи, людей (ставлення Кайдаша до церкви)

 

«Старий Омелько був дуже богомольний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постити; він понеділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед декотрими празниками».

 

• Описи (пейзаж)

 

«Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між заленими терасами; од яру на всі боки розбігались, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дна довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осиці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру ніби вється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки».

 

• Речова характеристика (лайливість Кайдашів)

 

«Лаврін з Мелашкою ввійшли в сіни. В одчинені двері наліво кричала Мотря, двері направо репетувала стара мати.

• Де чортяка їх носить до півночі! Ходять у ночі з чортами разом, та ще й двері одчиняй! – верещала по один бік Мотря.
• Досиділись мало не до світа, неначе завтра свято! Ще й вставай їм двері одчиняй! – кричала з печі мати
• Чого ви, мамо, кричите? Ще й не встали одчиняти, а верещіте на всю хату, - обізвався Лаврін.
• Виводив попід руки свою Мелашку по всіх западинцях до півночі, ще й мене розбудив.
• Якого ж ти чорта кричиш? Аж мене перелякала! – обізвався з просоння старий Кайдаш. – Оце наробили ґвалту! Мені здалось, що хата зайнялася».