Образ жінки у творчості Стельмаха

Події «Чотирьох бродів» охоплюють бурхливі 20-30-ті роки і закінчуються початком війни 1941 р. Порушенням і розв'язанням загальнонародних проблем, широтою охоплення подій і долі народної, філософським осмисленням неповторності людського буття твір Стельмаха- набуває ознак роману-епопеї. Фольклорні образи, легенди, притчі, характер повістярства, народнопісенна палітра стилю й поетики епопеї визначають спрямування художньої думки митця, ідейну й етико-суспільну концепцію твору.

Отже, письменник створив  самобутній і величний художній світ, у якому відчайдушне змагаються правда з кривдою, життя і смерть, віра і безнадія. Ліричне й драматичне начало у творах митця простежується в картинах, епізодах, роздумах, створених ним; воно становить саму сутність відображення.

Романи М.Стельмаха  відзначаються синтетизмом, органічним поєднанням різних аспектів сприйняття і словесно-мовленнєвої реалізації життєвого матеріалу. Людинознавчі, новаторські можливості М.Стельмаха, знання минулого й сучасного, суспільних процесів дозволили йому, попри те, що він творив у жорстких рамках соцреалізму, показати ряд яскравих постатей з неповторними рисами характерів, які проявляються у вчинках, роздумах, діях, спілкуванні, роботі.

Народні пісні, прислів’я, вірування, приказки, афоризми, дотепні  вислови, колядки, щедрівки підкреслюють життєствердний характер  творчості М.Стельмаха.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ЖІНОЧІ ОБРАЗИ В ХУДОЖНЬОМУ СВІТІ М.СТЕЛЬМАХА

 

2.1. Концепти-образи жінки у ліриці М.Стельмаха

 

 

М. Стельмах –  поет  української  культури  з її  фольклорною стихією, народним  підґрунтям, емоційністю,  душевною  відкритістю.  Важливо, що  проблеми,  яких  торкається  М. Стельмах,  він розв’язує  відповідно  до  ментальності  українця,  специфіки  його  душевного  складу, національного характеру.

Лише перерахувавши  назви-заголовки віршів М.Стельмаха, вже можна стверджувати, що його поетична творчість має яскраво  виражений антропоцентричний характер, мегаконцепт людина посідає тут чільне місце, відображаючись у кожній поезії: «Рідня» («Козак», «Дьогтярі», «Вугляр», «Рідня», «Римар», «Тесля», «Садівник», «Шевченкові», «Партизан», «Пілот», «Орач», «Пасічник», «Зв’язківець», «Танкіст», «Звитяжець», «Сапер», «Дядина», «Старий солдат», «Косар» та ін.); «Шляхами війни» («Матері», «Друзям», «На в’їзд червоних козаків» та ін.); «Тобою, краю мій, живу» («Правофланговий», «Рибальська», «Творцеві», «Другові» та ін.); «Поміж березами дівча іде» («Передвесільна», «Весільна») та ін.

М.Стельмах використовує широкий спектр мовних засобів як традиційних, народнопісенних, так  і власне авторських, індивідуальних для зображення концептів-образів  жінки, дівчини. Вони моделюються конкретними  лексемами, субстантивованими назвами, епітетними словосполученнями, порівняннями, метафорами, гіперболами, концептами-фольклоризмами, виражаються за допомогою соматизмів, зоонімів, фітонімів, опису зовнішніх ознак, одягу, внутрішніх характеристик та ін.

Жіночими персонажі в ліриці М.Стельмаха постають в образах матері, сестри, рідше невістки, ("невістка чорноброва" ("Як поїхав я по дрова") [24, с.71]), молодої, тещі, що набуває вербалізації завдяки словосполученню "тещин двір" ("Зробим сани із різьбою, – крутить вуса бригадир, – і тебе із молодою повезем у тещин двір" [24, с.48-49]).

Є. Гуцало  пише: "Мати –  одне  з  найсвятіших  понять  для  письменника.  По-синівському  низько схиляючись перед образом матері, Михайло Стельмах усією своєю творчістю проспівав гімн жінці, її материнству, яке споконвіку дарувало і дарує життя, вічність родові людському..." [2, с.16]. 

Найчастіше в поезії М.Стельмаха змальовується концепт-образ жінки-матері й матері-Вітчизни, який вербалізується  словами мати, мама, матуся, ненька, неня: "Прислухалась наша мати" [24, с.74], "І його, і мене лає ненька" [2: 170]. Іноді концепт-образ жінки поет втілює характерною для його творчості  субстантивованою  формою "стара", що виражає  похилий  вік матері: "Звичайно, більше на стару – вона сумирна" [24, с.82], у цій же функції виступає і прикметник-епітет, який функціонує і у звертанні: "Ти поплач, наша мати стара" ("Тополі України") [24, с.68]. Значення кровної близькості передано поетичним епітетом "рідна": "Не питай, рідна мати" [24, с. 42]), зовнішність –  епітетами "сива", "похила", "згорблена": "І матір сива,  згорблена бреде" [24, с. 57].  Ніжне ставлення до матері  передають  епітети "ласкава", "кохана": "Моя  красо, моя  ласкава мати" [24, с.50]; "кохана мамо" ("Прощай, хороший мій Андрію" [24, с.65]). 

Традиційним для поетичної картини світу М. Стельмаха є образ матері-Батьківщини, репрезентований як у смислових зв’язках "Україна-мати", "Батьківщина-мати", так і в концептуальній опозиції "мати (Батьківщина) –  я (син)": "Україно, рідна мати, що ти слухаєш вночі? " [24, с.54]; "Батьківщино,  моя  Батьківщино, я твій син і жива твоя кров" [24, с.97]).

У вірші "Україні" письменник репрезентує синкретичний образ рідної матері та матері-Вітчизни, концептуалізуючи почуття сина, який звертається до неньки-України : "Щоб ти піднімалася, мамо, у щасті. Коли ж мене куля зустріне в поході – не згину – розквітну в прозорому рясті, криницею стану в степу золотому, пшеницею ярою туго наллюся, явірком зросту біля нового дому, у пісні солдатській в поході озвуся" ("Україні") [24, с.53-54]. У цій поезії М. Стельмах реалізує традиційний для фольклору прийом перевтілення героя, коли він ховається від переслідування, від ворога, як найбільш характерний для казки і влучно його застосовує. Ця ж ідея втілена у вірші "Куди не йду, чи спать лягаю, чи встаю... ", але тут думки стосуються рідної матері: "Усе мені ввижається ізнову: як мати бідна журиться в моїм краю, ночами ходить потайки в діброву" [24, с. 63].

Крім того, у поетичній  картині світу М. Стельмаха природа вербалізується в образі жінки-матері: "Вона його вгорнула, наче мати" [24, с.136] і навпаки, зокрема це стосується вияву семантико-синтаксичного паралелізму, коли поет використовує порівняння на позначення образу матері, що характерні для усно-поетичного мовлення, передусім це назви-фольклоризми з символічним значенням, наприклад, образ тополі: "І наші сиві матері заждались нас, немов тополі" [24, с.82].

Образ матері репрезентується синкретично: як єдність її розуму, почуття і мовлення, що підкреслюється словами "чоло", "серце", "слово". Саме у поєднанні цих феноменів убачає поет вплив матері на дітей: "З колиски нам співучі соки вмивали серце і чоло, і слово матері глибоко влягалось в душу і росло" ("Перші дні") [24, с.63-65].

У багатьох поезіях матір зображується крізь призму поняття війна. Для передачі її печалі, горя поет часто використовує лексему "сльози": "Од материних сліз травиця в’яне" ("Прощання") [24, с. 19-21]; "мати у сльозах" ("Ворогам  конати") [24, с. 80-81]; "Зітхає ніч од материних сліз" ("Прощання") [24, с.19-21].

Очі матері виражають стан її постійного очікування, тому поет звертається до неї вустами сина ("очей не  тумань, стоячи на горбі" ("Матері") [24, с. 42-43]). Війна наклала відбиток на обличчя матері, що помітно в "поглиблених зморшках": "Війна по зморшках кривить слід" ("На попелищі") [24, с. 57]. Плече як традиційний концепт-образ захисту проектується на "старе материне плече": "Одвівши смерть плечем старим-старим" ("На попелищі") [24, с. 57].

Вірш «Дубечанська мати» [24, с. 83-84], написаний 1945 р., що має примітку автора – матерям Дубечанської трагедії, а отже, адресат послання конкретизується лише завдяки вказівці на топонім – простір перебування героїв поезії. У цьому посланні завдяки наявності прикметника, що утворений від географічної назви селища, актуалізуються відомості про матір, що стосуються території її проживання.

В основу послання покладена  історія про реальні події. Послання базується на прийомі синтаксичного  паралелізму, що притаманний ідіостилю  М. Стельмаха: проводиться паралель між дітьми перепілки і дітьми матері («ти радієш, дрібна перепілко, що у тебе дітей стільки, а мої у Дубечні в криниці лежать»). Мати як оповідач розмовляє з перепілкою, що вербалізує концепт щасливої матері, бо зумовлений концептом наявність дітей. Мати веде свою надривно трагічну оповідь, наголошуючи на подробицях смерті дітей, яких фашисти втопили у криниці. Лише образ-концепт природи, уособлений в сіножаті, співчуває матері («чуєш – стогне і досі уся сіножать»). У цій поезії письменник вербалізує концепт старшенької (ужито зменшено-пестливу форму, що виражає особливо ніжну і трепетну любов матері) дочки за допомогою власної назви Галя. Очевидно, М. Стельмах увів у текст власну назву для того, щоб виокремити старшу дитину, про яку матір розповідає окремо («тільки старшеньку, Галю, у байраки забрали»).

Образ пісні, що постійно втілюється у поезії М. Стельмаха, також набуває стосовно матері смислового відтінку – захист: "І далина озветься щедрістю пісень, що рідна мати слала в узголов’я" ("Куди не йду, чи спать лягаю, чи встаю... ") [24, с. 63]).

Іншим жіночим образом, найбільш близьким після матері, є  для людини рідна сестра. Саме їй поет присвятив окрему поезію – послання "Сестрі". У цьому вірші оповідь розпочинається від імені сестри поета, але продовжує її М. Стельмах: репрезентуючи безпосереднє звертання до сестри, він виражає турботу про її здоров’я: "Ждала на осінь, мене і обнови: матері хустку, на плаття собі... Сестро моя, чи жива, чи здорова? " "Може, дарунку й не треба тобі... В нашій родині росли споконвіку в слові – повільні, у ділі – міцні... Може, фашист – лиходій, недоріка – коси твої спопелив на вогні. В ранці військовім линяє обнова, небо над мною палає густе. Може, весною  травиця шовкова, поки вернусь, над тобою зросте, Сестро моя" [24, с. 27-28]. Поет з сумом висловлює сумнів, чи зможе його сестра отримати подарунки, які він тримає при собі, щоб зробити їй і матері приємність, він згадує родинні традиції ("в нашій родині росли споконвіку в слові – повільні, у ділі – міцні"). Завершується поезія звертанням "Сестро моя...", концептуалізується пунктуаційний знак – трикрапка, що виражає незавершеність, невідомість, сподівання.

Лексема "сестра"  зрідка використовується у М. Стельмаха  як узагальнена номінація осіб жіночої статі, що містить смисловий компонент ніжності: "На коня сестра сідає – б’ють огнем підкови. Пошукаю свою долю" ("Партизанська") [24, с. 44].

Отже, образи матері та сестри, втілені у віршах М. Стельмаха, є більш індивідуальними, ніж відповідні концепти, втілені засобами української мови взагалі. У поетичних творах М. Стельмаха вони набувають статусу кумулятивних, вбираючи у себе атрибути численних контекстів.

 

 

 

2.2. Жіночі образи у прозі М.Стельмаха

 

 

Характеризуючи людину, автор вникає в суть її психології, при цьому визначаючи ті її риси, які властиві лише для неї. Вони проявляються в діяльності, поведінці, мові персонажа. Безхарактерних людей немає, бо розуміння характеру як психологічного складу особи це виключає. Розуміючи безхарактерність як пасивність, безвольність, можна стверджувати, що вони притаманні тим чи іншим людям. У відношенні особи до окремих явищ життя можна прослідковувати її характер, її соціально-зумовлені риси. Відповідна спрямованість діяльності характеру отримує свій розвиток і виховання безпосередньо в навчанні, роботі, суспільних відносинах, у конфліктних ситуаціях. Вони завжди неповторні, видозмінюються залежно від життєвих обставин, часових змін та інших причин.

«Людинознавчі, новаторські можливості М.Стельмаха, знання минулого й сучасного, суспільних процесів дозволили йому показати ряд яскравих постатей з неповторними рисами характерів, які проявляються у вчинках, роздумах, діях, спілкуванні, роботі. Життя носіїв цих характерів динамічне, наповнене працею, турботами, радощами і печаллю, сумнівами і надіями. Увага автора до персонажів, їх зображення в найрізноманітніших ситуаціях дозволила передати їхню психологію» [5, с. 64]. Це стосується не лише центральних постатей, а й другорядних, бо в певній системі вони визначають сутність романів М.Стельмаха.

Велике емоційне і смислове навантаження у романі «Правда і кривда» несуть жіночі образи Маври, вчительки Степаниди, замученої фашистами дружини Марка — Олени і Ганни Безсмертної, яка багато горя пережила за час війни, а найсильнішого удару завдала похоронка на сина. М. Стельмах використовує колористичний прийом для показу страждань жіники: “І невже в мене справді були такі очі? А тепер стали сивими – роса війни виполоскала мій синій цвіт, найбільше цей папірець...” [28, с. 356]. Також війна не пройшла безслідно для Степаниди, вона зазнала багатьох страждань і у розмові з Безсмертним говорить: “Я вже мало що люблю,— війна виточила з мене любов” [28, с. 402].

Образ Антоніни Аполінаріївни  в «Думі про тебе», колишньої  дворянки, що в умовах ненависної їй радвлади притаїлась за плечима директора початкової школи Пасикевича поєднав водночас і принадливу хтивість, і ненависність до простолюду, і підступно-зловісність. Влучні художньо-образні деталі окреслюють її духовно-моральну порожнечу, противну самому жіночому призначенню (наприклад, «…поопадалі груди, біля яких не лежали ні свої, ні чужі діти» [25, с. 223].).

Кровожерливо-мстивою  постає вона у своїй дикій, знавіснілій  радості, коли проходять репресії над  комуністичними лідерами та активістами, від чого стає моторошно навіть її коханцю, вічному підлотнику Шинкаруку:

« – Це правда, що зняли їхнього секретаря ЦК?

– Правда.

– І можуть далі піти круги?

– Думаю, так. 

І тоді вона гарячково  кинула хворобливий блиск очей у  куток з образами, кинула руку на лоба, а на підрізаних жовтих щоках  її  з'явились лапи рум'янцю.

– Господи, спасибі тобі! Може, нарешті, це початок кінця? Хай  вони в злобі з'їдають один одного, хай почнеться й народовбивство! Тоді прийде і наш час, час вищих сердець!

Від цієї жаги, від цього  пароксизму ненависті  навіть Меркурію Юхримовичу стало моторошно. Дворянський  наростень забувся, що перед ним  стояв мужицький син – людина низького серця. Їй, яка й досі жила «голубою концепцією», думається, що вона зроблена з іншої глини.

Тільки й усього в  тобі, що маєш дворянські немочі й дурман любощів. Бач, вона злякалась гріха  любові, а народовбивства не злякалась!» [25, с. 224].