Образ жінки у творчості Стельмаха

Мистецькі епохи ХІХ  – початку ХХ ст. – романтизм, реалізм, модернізм – пропонували свій оригінальний погляд на  особистість, її багатовимірність у навколишньому і мистецькому світі. Відповідно це не могло не зумовити  характерологічне розмаїття в новій українській літературі. Адже літературний характер, зокрема і жіночий, передусім втілює концепцію особистості. Жіночий характер водночас виявляє і певну сталість,  і змінність. Тому, з одного боку,  при створенні жіночого характеру наявна традиційна орієнтація на почуття, жінка зображується як носій певних сталих уявлень, а з іншого,  вона особливо чутлива до різного роду змін – суспільних, мистецьких, культурних. У літературному творі (як і в історії) жінка може виступати як суб’єкт і об’єкт, як пасивна жертва несправедливого ладу або натхненниця (муза) і як творець, як активна дійова особа. У літературних жіночих характерах знайшла своє відображення, крім того, ментальність українського народу, адже у “жіночих постатях знаходять своє втілення найтиповіші вияви національного духу, найглибші його ознаки та разом ті ідеальні змагання, які хвилюють почуття, якихось глибоко-інтимних і надзвичайно принадних собі набираючи рис” [12, с.123].       

Отже, літературний характер та  стиль належать до “вічних” тем літературознавчих  дискусій, а також поважних історико-літературних та теоретико-літературних досліджень. Проблема жіночого характеру  актуальна тому, що зараз відбувається процес активного засвоєння вітчизняною літературною критикою нових напрямів – феміністичного, ґендерного, постколоніального і т.д.  Це дозволяє застосувати нові прийоми рецепції художнього тексту і жіночого характеру в рамках  цього тексту  в українській літературі   ХХ ст., визначити концептуальні чинники творення  характеру тощо.

1.2.Особливості індивідуального стилю М. Стельмаха в художній літературі

М.Стельмах продовжив  у другій половині XX століття традицію лірико-романтичної стильової течії в українській прозі, започатковану ще Ю.Яновським й О.Довженком. До цієї стильової течії належали О.Гончар, Л.Первомайський, В.Земляк, Є.Гуцало. Характерними ознаками її є захоплення героїчними народними характерами, поетизація, навіть ідеалізація простої людини, підкреслення незвичайного, титанічного в її вчинках, ліризм і експресія у змалюванні подій, емоційне переживання світу персонажами, деталізація найбільш піднесених моментів їх душевного буття, романтичний пафос і пильна увага до фольклорних образів і символів, метафорична сконденсованість письма. М.Стельмах органічний у цій стильовій течії, але втілив і її слабкі ознаки. Зокрема, «у його творах спостерігається надмірна ідеалізація одних героїв і змалювання чорними фарбами «негативних» персонажів. Прозаїк зловживав риторикою й публіцистичністю викладу, сентиментальними епізодами і надмірно-штучною зворушливістю. Він милувався інколи ефектними, але логічно не виправданими ситуаціями. Його палітрі притаманна непомірна «закучерявленість» й бароковість стилю, хоча й надзвичайно поетичного» [17, с. 296].

Поет став справжнім  майстром пейзажної лірики. Він натхненно  поетизує природу. У цьому процесі  важливу роль відіграють кольористичні  епітети, метафоричне письмо, персоніфікація:

«Ловили віти дощ зелений,

Спускали вниз важкі разки.

В жита ввігнались дужі клени.

Клювали листом колоски.

Прорвали небо перші вдари,

А ниви колесом шумлять,

Гарячі щуки плещуть в хмарі,

в невідь ловить їх земля» [24, с. 35].

Красу природи Стельмах бачить у буденному пейзажі, у зміні барв і тонів кожної пори року. Митець олюднює природу, передаючи багаті настрої ліричного героя. З цією метою він вдається до уособлення й анропоморфізації (олюднення) явищ природи. Пахощі асоціюються зі звуком чи барвою — сріблястий звук сміху, осінь пахне кропом у селі, вогняними антонівками, золотистим зерном. Така яскравість кольористики підсилює емоційний настрій ліричного героя.

Пейзажі-фрески, пейзажі-мініатюри, пейзажі-образки олюднені, сповнені життям і працею хлібороба: сівба, переджнив'я, косовиця, жнива, пора збирання грибів. Вони ідилійні, адже відбивають мрію ліричного героя жити у гармонії з усім прекрасним світом. Природа для М.Стельмаха — могутнє джерело життя, невичерпна скарбниця справжньої мудрості, можливість вияву природних почуттів людини. І все це відтворено з любов'ю до рідної землі:

«В чужих краях, в  казках ніколи

Краси такої не знайти.

Пахучий хліб у нашім полі

Росте без сліз і гіркоти» [24, с. 42].

Багатий душевний світ ліричного  героя лірики Стельмаха особливо розкривається в інтимній ліриці. Він щедро використовує народнопоетичні образи, зокрема вишневого саду, блакитного льону, де зустрічається юнак з милою («Де льон цвіте»), оспівуючи їхнє кохання. Для поета любов —найвища цінність життя. Благородність почуттів, душевне піднесення закоханих передаються незвичайно майстерно. Народнопісенні образи набувають у ліриці митця багатообразності та ємності: метафори, порівняння, символи, метонімії і синекдохи психологічно оригінальні, неочікувані. У поезії «Соснове відерце» юнак зустрів дівчину, що несла кленовий сік у сосновому відрі:

«— Напийсь, юначе, на здоров'я, — 

І подало відро мені.

 — Хороший сік. Спасибі,  серце! 

Вона ж ласкаво: — Будь здоров!

Не знали ми, що у відерці 

на дні таїлася любов» [24, с. 23].

Амплітуда почуттів ліричного  героя надзвичайно висока: його охоплює туга і радість, надія і розчарування, щирість і шляхетність почуттів.

Є в творчому доробку  поета і поезії, присвячені Україні, написані в роки Другої світової війни, героїчним подвигам бійців, стражданням матерів, які виглядають своїх синів із війни, але ніколи вже не дочекаються їх. Є і дитячі поезії, що побачили світ у книжечках «Колосок до колоска» (1951), «Як журавель збирав щавель» (1957), «Ой весна-зоряночка» (1977) та ін. Ніжним ліриком започаткував М. Стельмах свою творчу дорогу, але таким він залишився і в прозі.

Природа психології романів  М.Стельмаха тісно пов’язана  з народною творчістю. Письменник надавав значної уваги фольклорному матеріалу при художньому і філософському осмисленні загальнолюдських проблем. Про це свідчать навіть назви його романів «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», «Правда і кривда», «Дума про тебе», «Чотири броди», які мають безпосередній зв’язок з народнопоетичними традиціями. Народні пісні, прислів’я, вірування, приказки, афоризми, дотепні вислови, колядки, щедрівки — це своєрідні витоки романів, що збагачують їх поетику, увиразнюють природу творчості Стельмаха-митця, що має життєствердний характер.

Трилогія про долю народну становлять три романи «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль». Їх об'єднує тема людини і землі у складному перебігу подій першої половини XX ст. У стельмахівському селі відбиваються найгостріші проблеми буття української нації. У романі «Хліб і сіль» змальовано українське село напередодні і під час російської революції 1905 року. Письменник створює багатоликий образ народної маси, її найхарактерніших представників — Дуная, Чайчиху, Поляруша, Щербини та інших персонажів. Земля у романі «Хліб і сіль» виступає соціально-психологічним чинником у долі трудівника, герої марять чи розмовляють із землею: для Дуная вона — «мужицький вузол, Богом і людьми закручений, зав'язаний», для Івана Чайченка — «петля», в котру «мужик мусить лізти». Але у Стельмаха селянин-трудівник з об'єкта жалю стає суб'єктом історії, піднімаючись на боротьбу із соціальним злом і за свою землю [22, с. 129].

Болючі пошуки селянином  свого місця в житті після  революції, його хитання і манівці, боязнь нового і засліпленість у  роки громадянської війни розкриті в романі «Кров людська — не водиця», що виріс із прологу «Великої рідні». І хоча в основу конфлікту твору покладено так звану «класову боротьбу», культивовану «соцреалізмом», проте за силою гуманізму, щиросердним вболіванням за долю української нації — це один із кращих романів тодішньої літератури. За жанром — це «доцентровий роман, тобто він сконденсовує й ущільнює людські дії і долі в короткий відтинок часу, ставлячи їх перед проблемою вибору й прийняття рішення, коли людина найповніше відчуває відповідальність за майбутнє» [6, с. 113].

В основу роману покладено складні  події громадянської війни (періоду 1919-1921 рр.), але сюжет зосереджується навколо центральної події —  розподілу землі, розкішної і  вбогої, ласкавої і жорстокої. Вона завжди манила селянина «теплим дзвоном червоної пшениці і гнала в холодних кайданах у Сибір; вона пестила руки м'яким, як дівоча коса, колесом і рвала спини німецькими і гайдамацькими шомполами. То невже вона й тепер поманить і обдурить дядька?» [26, с. 432].

Роман «Правда і кривда» (1961) з'явився в часи хрущовської відлиги. У ньому Стельмах сміливо порушив актуальні проблеми буття тодішньої людини й суспільства, засудив фашизм і сталінізм як найбільшу кривду і зло, втіленням яких є тоталітаризм, що спотворював найвищу правду буття, дух і волю людини. Фольклорні образи правди і кривди супроводжують героїв роману. Вони — критерії поведінки і вчинків людей, співвідносяться не з партійними, а з народними моральними ідеалами.

Жанровою ознакою твору є  його панорамність — широке змалювання складної картини життя тодішнього суспільства. Сюжет роману є концентричний, тобто зображує ці події в причинно-наслідкових зв'язках. Це дозволило письменникові ввести в романну дію значну кількість дійових осіб, відбити їх складні стосунки, висвітлити становлення і формування їх характерів, змагання, боротьбу правди з кривдою у різних ділянках життя. Отже, роман має кілька сюжетних ліній. Центральною лінією твору є лінія життя і змагань Марка Безсмертного з кривдою. Герой з односельчанами бореться за відбудову колгоспу і, як їм здавалося, за щасливе і заможне життя, з потворним сталінізмом у суспільно-політичному житті країни, за утвердження гуманних принципів життєдіяння. Він захищає людей від кривди з боку різних носіїв зла — безбородьків, киселів, поцілунків та ін.

Другою важливою є сюжетна лінія  Григорія Задніпровського. Найгостріша  конфронтація відбувається між ним  і Поцілунком, що й надає динаміки у розвитку романної дії. Автор застосовує й інші бінарні опозиції, зокрема  Задніпровський — Катерина, що поглиблює психологічний аналіз персонажів. Окремими сюжетно-бінарними опозиціями позначені лінії Безсмертний — Степанида, Броварник — Кисіль, Безбородько — Марія Покритченко, Поцілуйко — Василина. За допомогою цього традиційного архітектонічного принципу Стельмах передає образ епохи та народу, багатоваріантно трактує боротьбу правди і кривди, що охоплює різні сфери життя — господарську, громадсько-політичну, психологічну, духовну.

В образі Марка Безсмертного втілена  стельмахівська концепція людини — поета і творця, душевно красивого трудівника і мужнього воїна. Свого персонажа прозаїк змальовує багатогранно, наділяючи його живими людськими рисами. Він постає волелюбним і життєрадісним, відвертим і добродушним, як селянин, хитруватим і лукаво-добродушним, терпеливим і з незгасною любов'ю до людей. Безсмертний, за Стельмахом, є носієм народних етичних цінностей.

Свій етичний ідеал людини Стельмах відбив і в образі Григорія Задніпровського, побратима Марка Безсмертного і  правдолюбця. Герой ненавидить кривду в людському житті і всіма силами утверджує правду. Доля не була милосердною до нього. Використовуючи ретроспекцію, розповідь-спогад героя, автор відтворює трагічні картини життя Григорія у тридцятих роках.

Стилістику письменника визначає яскрава під пером талановитого митця «фольклорна образність, метафоричність мислення, лірична сконденсованість письма, що звучить, як висока поезія» [3, с. 51].

Стельмах розумів свою працю  митця як відповідальне громадське служіння народові, майже кожен його роман ставав подією, заторкував сумління, розум і почуття. До таких творів належать романи «Дума про тебе» і «Чотири броди», у яких він піднявся до високих філософських узагальнень.

«Дума про тебе» —  багатоплановий і поліфонічний твір. Автор майстерно застосовує часові зміщення, а тому картини громадянської війни переплітаються з подіями тридцятих років в Україні та Другої світової війни. Він став гімном найблагороднішому з людських почуттів — коханню. Через долю Ярини Безкоровайної і Богдана Романишина письменник простежує складний шлях героїв до щастя.

Роман відтворює закономірності і в громадському, і в особистому житті. В площині приватного життя  — доля та інтимне життя людини залежать від загальнонародних подій: «Любов була, яку послав час». Художній світ Стельмаха зумовлений логікою об'єктивної реальності. Проте романіст наповнює поняття «людина» і «людяне» гуманістичним змістом. Життя — для Стельмаха — є рух, розвиток і активність, це зіткнення й конфлікти. За філософською й етичною інтерпретацією письменника, життя обіймає і працю, і моральні проблеми, і буденні людські турботи. Життю протистоїть смерть, зло, мертвотний застій, насильство, фашизм, війна, «той проклятий хапун». І знову митець, як і в романі «Правда і кривда», вдається до етичних узагальнень, нерідко персоніфікує добро, любов, зло тощо. У світі він бачить дві взаємовиключні сили — добро і зло, життя і смерть, людяність і нелюдську жорстокість.

Глибина епічного мислення романіста виразно проявилася і  в останньому романі «Чотири броди» (1978), за який був удостоєний Шевченківської премії (1980). Вів присвячений світлій  пам'яті М.Рильського. Перша назва твору «На білому світі, на чорній землі». Але остаточна назва теж символічна: вона несе філософський підтекст, осмислюючи людське життя, у просторі якого людині доводиться всього зазнати. Зіновій Сагайдак так визначає чотири броди людського буття: «блакитний, як досвіт, — дитинство, потім, наче сон, — хмільний брід кохання, далі — безмірної роботи і турботи, а зрештою — онуків і прощання» [29, с. 209]. Багатозначною у романі є народна символіка. Таким є епіграф твору, взятий із народної пісні: «Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай», що узагальнює народний досвід етико-моральної поведінки героїв. Річка Дунай у фольклорних творах символізує долю, життя людини, тече як сама вічність. І кожному судилося переплисти «свій Дунай» і тим самим втілити своє покликання на землі, виконати свій обов'язок перед людьми. Два образи проходять через увесь роман: образ ріки — символ безперервності життя, та чотирьох бродів — символ перешкод і випробувань духу людини, її загартованості життям і духовної стійкості перед силами зла. У «Чотирьох бродах» у непримиренному герці зустрічаються правда і кривда, людяність із жорстокістю, світло і пітьма.