Образ жінки у творчості Стельмаха

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Чернівецький  національний університет

імені Юрія Федьковича

 

кафедра педагогіки та

 

 

 

Курсова робота

на тему:

«Образ  жінки у творах Михайла Стельмаха»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Чернівці, 2013

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП…………………………………………………………………………......3

РОЗДІЛ 1. ТВОРЧІСТЬ М.СТЕЛЬМАХА В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ 40 – 80 РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

1.1. Типологія  жіночих характерів в українській  літературі………...…..7

1.2. Особливості  індивідуального стилю М. Стельмаха 

в художній літературі……………………………………………………..12

РОЗДІЛ 2. ЖІНОЧІ ОБРАЗИ В ХУДОЖНЬОМУ СВІТІ М.СТЕЛЬМАХА

2.1. Концепти-образи жінки  у ліриці М.Стельмаха…………..………...21

2.2. Жіночі образи у  прозі М.Стельмаха…………………….………......26

ВИСНОВКИ………………………………………………………………......….30

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………..…...…..32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  теми. Становище, що склалося в літературознавстві після цілого ряду нерідко зумовлених минулою кон’юнктурою спроб перегляду літературного канону, вимагає вироблення зваженого погляду на спадщину цілого ряду письменників, які хоча й належали радянській епосі української історії, але не були її безпосереднім породженням. Мова йде про літературу, яка має більш тривкі корені, що сягають у XIX століття. До таких феноменів належить і творчість Михайла Стельмаха, яка, незважаючи на її тенденційну суперечливість, залишиться яскравою сторінкою у розвитку української романтичної прози і драматургії. Творчість письменника потребує нового прочитання з приоритетом на загальнолюдські цінності. Актуальність теми визначається передусім етичним і естетичним змістом жіночих образів видатного митця. Вони мають неминуще загальнолюдське значення, тому що несуть у собі великий естетичний і моральний потенціал,важливий для сучасної і для наступних епох.

На зламі культурних епох завжди змінюються традиційні погляди на роль жінки в культурі взагалі і в літературі зокрема. Важливою ознакою сучасності є  процес  переосмислення досвіду минулого, пошук нових цінностей та орієнтирів. Не можна не звернути уваги на формування нової концепції особистості у постмодерному світі, усвідомлення її ролі у суспільстві та історії, водночас іноді досить болісно встановлюється рівновага між минулим і сучасним, між традицією та новаторством. Сказане стосується сучасного літературознавства, його нові тенденції – звернення до феміністичного дискурсу, ґінокритика, ґендерні принципи аналізу тексту тощо – допомагають створити цілісну концепцію розвитку української літератури, для якої людська особистість завжди була і є в центрі уваги.

Михайло Стельмах — один із найяскравіших знавців  багатств української мови та її необмежених  зображально-виражальних можливостей. Своїми поезіями, оповіданнями, повістями  й романами він підніс рідне слово  до високих вершин в українському письменстві XX ст. Завдяки цьому митець відбив глибинні площини народного життя, визначальні ознаки української ментальності, змалював типові народні характери.

Історичний і культурний феномен Михайла Стельмаха полягає в тому, що його твори – це художня система, в якій власне світосприймання збігається з колективним самовираженням українців. «Письменник зміг поєднати у своїй мовотворчості глибокий зміст, правдивість образів, різноманітність художніх засобів і прийомів їх залучення в мовну тканину твору з умінням дібрати з загальнонародної мови ті необхідні елементи, які сприяють відтворенню численних як смислових, так і експресивних та оцінних відтінків значення слова» [5, с. 62].

Твердження  про значущість творчості М. Стельмаха для розвитку української літератури доводиться численними розвідками (збірники історико-літературних праць “Про Михайла Стельмаха” (1962), “Михайло Панасович Стельмах” (1963). У згаданих дослідженнях аналізується ідейно-тематична спрямованість творів письменника, сюжетно-композиційна майстерність. Заслуговує на увагу і збірник “Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету: філологічні науки” (2002). В окремих статтях вдало робиться порівняльний аналіз творчості М.Стельмаха з художньою спадщиною видатних майстрів української літератури: І. Франка, У. Самчука (Т.Беценко, І.Бурлакова, А.Подмазко).

У культурному  просторі періоду 1940-1980 р.р., коли М.Стельмах писав свої прозові та поетичні твори, у літературі панував метод соціалістичного  реалізму, яким і послуговується письменник. Творча індивідуальність М.Стельмаха була зорієнтована на зображення національно-самобутніх українських образів, реалій, довкілля. Творчий метод М.Стельмаха характеризують як такий, що відображає синкретизм романтизму і реалізму, його поезія має ліро-епічний характер, найбільш послідовно у ній зреалізовується категорія інтимізації [22, 35]. До основних компонентів ідіостилю М.Стельмаха науковці відносять наслідування фольклорних традицій та традицій української класичної літератури, що виражається передусім в інтертекстуальності. До ознак, які впливають на ідіостиль та особливості концептосфери поета, відносять специфічне авторське бачення фактів, що описуються. У центрі авторської оповіді – найбільш значущі для поета події (селянське походження, життя на Поліссі та Поділлі, теплі стосунки у власній родині, навчання в педагогічному інституті, робота вчителя, науковця, перебування на фронті під час війни, наявність великої кількості друзів, контакти з українськими письменниками, збирання фольклору, глибоке знання культури та історії України, любов до української пісні, добра вдача, висока моральність тощо) [3, 4, 14, 15].

Центральне місце у  світоглядній філософській концепції  М.Стельмаха, що відображена у його поезії, посідає людина. Концептосфера текстів М.Стельмаха є абсолютно антропоцентричною: у центрі всіх його концептів-образів перебуває людина, яка репрезентується з огляду на такі складові, як українець, селянин, землероб, майстер-ремісник, воїн-визволитель, рідний, близький, українська жінка, дитина.

Мета роботи – дати цілісну всебічну характеристику  місця і ролі жіночих образів у художньому світі М.Стельмаха.

Відповідно до поставленої  мети в роботі розв’язуються такі завдання:

• виділити основні типологічні риси, притаманні жіночим характерам в українській літературі ХХ ст.;
• розкрити розуміння М.Стельмахом жіночого національного характеру;
• розробити типологію жіночих характерів у прозі та ліриці М.Стельмаха;
• виявити роль створених письменником жіночих образів в ідейній концепції його творів.

Об’єктом  дослідження є сукупність творів М.Стельмаха.

Предмет дослідження – особливості творення жіночих макроконцептів-образів у прозовій та поетичній картині світу М.Стельмаха.

Мета і завдання зумовили вибір відповідних методів і прийомів дослідження: описовий метод, методи функціонально-стилістичного і текстово-інтерпретаційного аналізу.

Практичне значення результатів дослідження визначається можливістю їх використання під час вивчення теми “Українська література другої половини XX століття”, при підготовці матеріалів до спецкурсів і спецсемінарів з історії та теорії української літератури 40 – 80-х рр. XX ст., зокрема при вивченні особливостей творчої спадщини М.Стельмаха.

Структура роботи зумовлена темою та метою і складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ТВОРЧІСТЬ М.СТЕЛЬМАХА В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ 40 – 80 РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

 

1.1.Типологія  жіночих характерів в українській  літературі

 

 

У різні часи вчені  звертали увагу на неповторні особливості  жіночих типів в українській літературі. Так, уже М.Костомаров в “Обзоре сочинений, писанных на малороссийском языке” звернув увагу на різні типи української жінки, репрезентовані в творах Г.Квітки-Основ’яненка. На його думку, “Маруся”, “Козир-дівка”,  “Щира любов” і “Сердешна Оксана” – “це зображення жіночого малоросійського серця, представленого у різних обставинах життя й у різних характерах” [19, с.51]. І.Франко у статті “Жіноча неволя в руських піснях народних” відзначає особливості психології української жінки, відображені у народнопоетичній творчості, звертається до традиції зображення нелегкої жіночої долі у народних піснях. При цьому критик зауважує: “Коли се правда, що мірою культурності всякого народу  може служити то, як той народ  обходиться  з жінками, то й се безперечна правда, що русько-український народ після сеї міри покажеться  висококультурним  у відношенні до других сусідніх народів” [32, с.110]. Письменник не лише порівнює українську народнопоетичну творчість із фольклором  інших народів, а й сам звертається до народнопоетичних образів (прикладом може бути його драма “Украдене щастя”, праосновою якої є народна “Пісня про шандаря”).

Про жіночі типи у світовій та українській літературі неодноразово писала Леся Українка. Наприклад,  у статті “Новые перспективы и старые тени. (Новая женщина западноевропейской беллетристики)” вона звернула увагу на появу нового типу в літературі з “жіночого питання”.  У праці “Малороссийские писатели на Буковине” відзначила “тип интеллигентной женщины, борющейся за свою индивидуальность” у творах О.Кобилянської й віднесла письменницю до неоромантичної школи[31, с.77] . Письменниця і громадська діячка Н.Кобринська у своїй публіцистиці теж неодноразово звертається до зображення  різних жіночих типів – як життєвих, так і літературних (“Про “Нору” Ібсена”, “Жінка та свобода” та ін.). Своєрідний аналіз  жіночих типів у творчості Г.Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка подає Сергій Єфремов у “Історії українського письменства”,  наголошуючи, що їхні жіночі постаті “варті того, щоб зайняти своє місце в галереї світового письменства”.

Аналіз жіночих типів, їхні характеристики, окремі зауваження зустрічаються у монографіях  та статтях про творчість окремих письменників, зокрема, праці О.Білецького, О.Гончара, М.Міщука, Є.Нахліка, О.Бабишкіна, А.Гуляка, В.Агєєвої та ін.

Низці  досліджень з проблем літературного модернізму (С.Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі”, В.Агеєва, “Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму”, Т.Гундорова “ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація” “Femina melancholica: стать  і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської”,  та ін.) притаманний новий погляд на традиційні  в українській літературі теми та образи; відповідно  увага зосереджується і на жіночих характерах, позначених рисами модернізму [1, 16].   

У літературі будь-якого  народу існує своя традиція зображення  жінки.  У фольклорних творах народний геній створює жіночі образи, які  втілюють  етичний  та естетичний ідеали, різні рівні сприйняття – від побутових, щоденних уявлень до глибинних рівнів індивідуальної та колективної свідомості. У міфології, народних віруваннях та релігійних творах теж є певні “жіночі” образні кліше.

Писемна й усна традиції у зображенні жінки часто перепліталися, доповнювали одна одну. Твердження, що багато жіночих образів мають фольклорну основу є, по суті, аксіомою. Письменник, в залежності від того, в якому стильовому ключі написаний твір,  акцентує увагу на різних аспектах: «у сентименталізмі – “життя серця”, чутливість, притаманні загалом ліричній тональності народнопоетичних творів, у романтизмі – драматичні моменти, різного роду перетворення, трагедії, мотиви відчуження, фатальне кохання; у реалізмі – зосереджується на важкому соціальному становищі  жінки-трудівниці, загальнолюдських і суспільних проблемах, намагається подати об’єктивний аналіз» [1, с. 55 - 62].

Говорячи про специфіку  творення  в літературі жіночого образу, характеру взагалі та особливості творчого процесу зокрема, слід торкнутися і такого аспекту, як стать автора. Ця “проблема авторства” стає дедалі актуальнішою, оскільки нині все більше набирає популярності феміністична критика, яка має на меті реконструювання жіночої історико-літературної традиції та історіографіі. У цьому контексті слід звернути увагу на той факт, що все наше письменство від давнини і до Марка Вовчка є, по суті, чоловічим. “Жіночий досвід”, світосприйняття артикулюється лише у творах народнопоетичних (згадаймо легендарну авторку Марусю Чурай).

Таким чином, взаємодія усної за формою народнопоетичної творчості та писемної за формою давньої української літератури – це своєрідна взаємодія-опозиція жіночого та чоловічого творчих начал. Християнська писемність певною мірою структурувала і перетворила народнопоетичну стихію, часом асимілюючи її, часом пристосувавшись до язичницьких  форм і вірувань. При цьому християнство – “найвитонченіший символічний конструкт, в якому жіночність, що просочується через нього, зосереджується на Материнстві” [11, с. 457]. На думку Ю.Крістевої, саме через культ матері відбувалася гуманізація всього християнства. «Образ матері є одним з найголовніших і у народнопоетичній творчості, він – архетипний за своєю суттю» [11, с. 462].

Історію розвитку людського суспільства взагалі  можна розглядати  як наслідок певного протистояння чоловічого і жіночого начал. Опозиція чоловіче/жіноче існує і у міфологічному світогляді давніх українців, якому взагалі притаманне структурування світу за принципом  бінарної  опозиції (жіноче/чоловіче, парність/непарність, світло/темрява, правда/кривда, небо/земля, море/суша). Жіноче начало сприймається як більш наближене до язичницьких ритуалів, магії, до землі і як те, що може спричинити безпосередній вплив на навколишні явища. Ось чому на вищих щаблях ієрархії число жіночих персонажів різко зменшується.

У великих  державних  турботах автори староукраїнського  письменства нечасто звертали свій погляд на  дочок, жінок та матерів  героїв історії Київської Русі, але  у коротких і нечисленні рядках пишуть про жінок  зі співчуттям та повагою. “Злая жена”, типова для аскетичної церковної літератури – рідкий гість у творах світської літератури...”.

Християнський ідеал  знаходить своє відображення у житіях святих жінок. Саме під впливом християнської віри розкривається їхня справжня сутність, духовна досконалість. Часто  жінки відмовляються від свого буденного способу життя, від своєї фізичної привабливості, власне жіночої суті, заперечуючи стать як таку [19, с.51] .

Загалом слід відзначити, що в давньоукраїнських літературних творах жіночий характер як такий відсутній (або про нього можна говорити з великим перебільшенням). Оскільки релігійна література має моралізаторське спрямування, то жіночі постаті у ній – досить схематичні. Це або сварливі, нерозумні жінки, які незабаром попадуть прямісінько у пекло, або  богобоязливі, милосердні подвижниці віри. У зображенні жінок є певна однобічність, відсутній глибокий аналіз. І це не випадково, а  закономірно. Адже автор (точніше, автори, оскільки житія переписувалися протягом століть різними авторами) ставить перед собою завдання створити взірець для наслідування, повчання, а не аналіз особистості. Крім того, у релігійній літературі (як і у живописі та архітектурі) засадничим принципом є дотримання канону – певних правил зображення, яким творець має слідувати. Безперечно, ці твори були тим фундаментом, на якому  створювалася майбутня українська література. Та ідеалізація, яка на перший погляд притаманна цим творам, потяг до створення ідеального характеру, ідеальної жінки, наділеної рисами жертовності та милосердя (у класичній українській літературі) сягає корінням саме в давньоукраїнську релігійну літературу. Важливим є й інтерес до  внутрішнього світу, до емоційного досвіду, набутого через переживання, роздуми, спостереження. Зрештою, саме з тих пір у писемній та усній традиції з’являється поняття “жіноча душа”.