Образ автора у оповіданнях Марка Вовчка

        На  думку сучасної дослідниці Н.Смирнової,  «однією з важливих проблем  літературознавства, що дозволяє, водночас, розглядати саме літературознавство  як проблему, є теорія автора»  [27; 376]. Оскільки письменник формуючи систему образів твору, вкладаючи в них певні думки, «виявляє і своє сприйняття життя і ставлення до нього – тобто не просто власну світоглядну, а й екзистенційну позицію. Інших можливостей пізнати і зрозуміти цю позицію з урахуванням всіх складників – окрім творчості – особливо характеристики і сприйняття митцем людини в істориків літератури…немає. Гуманізм митця – це не дифірамби людині загалом, її розуму, здібностям, досягненням тощо. Гуманізм – не лише любов, повага, а й тривога, розчарування, знедоленість, розпач…- все те,що попри станове чи майнове сходження, завжди є необхідним складником буття». Крім того, на думку М.Ашманіса, «суттєву роль відіграють не лише самі суспільні взаємини, в які об’єкт включений», а «якою є позиція його включення в ці суспільні взаємини».

        Ю.М.Проскуріна  цілком слушно зазначає, що в  роки «похмурого семиліття» у  середині XIX ст. «виробляється нова концепція людини, яка впливає на потрактування суб’єкта, об’єкта, адресата творчості. Нова концепція людини, визначаючи інтерпретацію особистості у мистецтві, впливає на позицію письменника, на ті відносини, які складаються між автором, героєм, читачем» [26;  33]. Однією з форм вираження авторської позиції є образ автора, який власне й моделює динаміку цих відносин. У 50-ті XIX ст. роки усна оповідь у суб’єктивно-експресивній прозі передається через записи оповідача, що виступає своєрідним посередником між «першооповідачем» та уявним слухачем чи читачем.

Необхідно розмежовувати такі поняття, як образ автора, образ розповідача і образ оповідача.

Образ автора — специфічна смислова величина, яку, з одного боку, потрібно відрізняти від біографічної авторської постаті, автора — як людини, а не як особливої творчої особистості; з іншого боку, від образу художньо конструйованої особи оповідача або розповідача твору, уявлюваної реальним творцем у функції автора, — тобто умовного, а не фактичного автора-творця. З існуючих концепцій авторського образу найаргументованішою видається точка зору на дану проблему й сутність авторського образу, яку узагальнює у своїй праці «Образ автора як естетична категорія» Н. Бонецька. «Зустріч свідомості читача з автором, — пише Н. Бонецька, — відбувається тоді, коли за художнім світом починає відчуватися авторська активність, яка його створила. Що ж за образ з'являється при цьому у свідомості читача? Як оформлюється, усвідомлюється та закінчується враження від зустрічі з автором? Цей образ зовсім особливий, його природа відмінна від природи образів героїв твору. Насамперед він не має ні пластичної оформленості, ні характерологічної закінченості. З художнього твору ми не можемо не лише дістати якихось відомостей про зовнішній вигляд його автора, а й зробити більш-менш певні висновки про його емпіричний характер. І усе ж образ автора, який розкривається у творі, співвідноситься з авторською особистістю, мабуть, більш тісно, ніж його портрет або характер. У процесі творчості особистість відповідає собі в найбільшій мірі, тому в художньому творі присутня сама суть автора, і глибина твору, так би мовити вертикаль його, відповідає глибині авторської особистості». Думки, схожі до спостережень Н. Бонецької, висловлюють з цього приводу й інші автори. Зокрема, М. Каган, коментуючи феномен розбіжності між біографічною особою автора і його творчою особистістю, зауважує: «Тут ідеться про своєрідне „роздвоєння" особи митця, яка у творчому процесі постає суттєво іншою, ніж у звичайному житті. Звичайно, між емпіричною даністю особи поета — простої „людини серед людей" — і поетичною даністю його особи немає непрохідних меж, навпаки, обидва аспекти його особи органічно взаємопов'язані, відкриті для проникнень і одна іншу опосередковують. Але немає між ними повного збігу. Поетична особистість... тобто особистість, яка виражає себе у творчості, немовби підіймається над конкретною побутовою особистістю з усіма її житейськими дріб'язковими клопотами, очищується від усього випадкового, побутового і являє себе як ідеальну особистість, як носія найкращих людських якостей»; порівняйте: «В образі автора перетворюється внутрішня, „душевна біографія" письменника, відбивається його — не побутове, не житейське обличчя». 

«Ця відображеність автора у творі відбувається поза його волею... Таким чином, образ автора — це образ „внутрішньої особистості" автора твору. <...> Читаючи твір, ми сприймаємо авторський образ як образ свого співрозмовника. ...ми не бачимо й не чуємо автора, художні образи, які сприймаються нами, відокремлені від нього, але ми інтуїтивно відчуваємо його присутність, сприймаємо його внутрішній голос. Образ автора є обов'язковим компонентом естетичного переживання». На думку Ю. Лотмана, образ автора не може навіть бути виведений з одиничного твору того чи іншого письменника, а лише із суми всіх його творів, яку доповнює у свідомості читача інформація біографічного характеру, пов'язана з даним письменником.

Менш аргументованою видається  інша концепція образу автора, за якою під образом автора розуміють  персоніфіковану, пластично виявлену особу оповідача або розповідача твору, яка стосовно реального автора виступає як форма, чи, точніше, одна з форм вираження його свідомості, представленої у творі певною світоглядною позицією. Протиставлення світоглядної позиції і внутрішньої особистості творця, яке явно чи приховано мають при цьому на увазі, навряд чи можна вважати принциповим, а ототожнення фактичного автора з одним із його героїв, дійових осіб твору, хай навіть і умовне, служить постійним приводом для термінологічної плутанини, що неодмінно зауважують і самі прибічники даної концепції авторського образу.

Індивідуальні авторські  образи у свою чергу можуть слугувати основою для виведення й дослідження узагальнених типів авторських образів, характерних для певної історичної епохи, та їхніх видових естетичних модифікацій, пов'язаних з художніми відмінностями у межах одного загального типу (скажімо, узагальнений тип і характерні риси образу комічного автора, автора-мораліста, автора-дослідника і т. д.).

Розповідачем називається дійова особа, яка виступає у творі і як суб'єкт, і як об'єкт (безпосередній або опосередкований) розповіді, тобто як герой, що є учасником або має безпосереднє відношення до тих подій, про які він розповідає. Подібно до оповідача, розповідач дистанційований від реального автора-творця (не може бути прямо з ним ототожнений), проте, на відміну від першого, — не дистанційований від світу тих, про кого він розповідає, і може вступати або й вступає в безпосередній контакт з ними, тобто, інакше кажучи, виступає у творі як персонаж, присутній у одній з його епічних фабул, хоча при цьому усвідомлюється як персонаж специфічний, а саме як такий, «очима» якого ми бачимо зображені у творі події, життя осіб, про яких у творі йдеться. Розповідь у творах, що мають розповідача, звичайно ведеться від певного «я», яке, по-перше, не обов'язково при цьому персоніфікується (від лат. persona — особа і facere — робити), тобто постає у вигляді предметно зримої особи або й взагалі називається; по-друге, у різній мірі задіяне в тих життєвих обставинах, про які розповідає. В цілому розповідач у художніх творах може бути представлений трьома типами: 

1) Розповідач — головний герой твору. Цей тип характеризується тим, що розповідач не лише названа, але й цілком персоніфікована особа, яка виступає як безпосередній учасник і головний герой тих подій, про які вона розповідає. Цей тип розповідача найбільш уживаний у творах автобіографічного характеру або таких, що наслідують цю форму, наприклад у повісті Марка Вовчка «Інститутка» (розповідь ведеться від особи головної героїні твору — кріпачки Усті), новелах М. Коцюбинського «Цвіт яблуні», М. Хвильового «Я (Романтика)» і т. д.

2) Розповідач — побічний герой твору. Відмітні ознаки цього типу — не обов'язкова персоніфікація, обмеженість визначеності особи розповідача формою певного неконкретизованого «я», від якого ведеться розповідь, не обов'язкова безпосередня участь у зображуваних подіях, тобто відсутність прямих контактів розповідача з героями, про яких він розповідає, або епізодичність таких контактів. На відміну від першого типу розповідь ведеться не «зсередини» зображуваного, а немовби збоку. Цей тип за своїми ознаками нагадує героя-оповідача, але, на відміну від нього, він принципово не відокремлений від того світу, про який розповідає, сприймає його не як умовну (що характерно для позиції оповідача), а як реальну дійсність (таку, що існує насправді), дійсність, органічною часткою якої він себе відчуває. 

3) Розповідач — герой,  особа якого виражається виключно його мовленнєвою позицією, що різко контрастує з тими літературними мовними нормами, носієм яких у творі незмінно виступає його реальний автор-творець. Цей тип розповідача, який умовно можна назвати «мовленнєвим», дуже близький до героїв-оповідачів за ознакою повної дистанційованості від участі в описуваних подіях, проте, як і в другому типі, ця дистанційованість не принципова, розповідач описує події не як літературно-конструйовану, а як справжню чи вірогідно можливу дійсність. Цей тип розповідача не персоніфікований, не визначений формальною вказівкою на його «я», проте в більшості випадків безпомилково сприймається як частка того життєвого середовища, про яке він розповідає. Якщо перший і частково другий тип розповідача споріднює з предметом їхньої розповіді спільна дія, учасниками якої вони є, то розповідача третього типу споріднює з предметом його розповіді підкреслена єдність мовленнєвого стилю: розповідач і його герої розмовляють мовою, різко відмінною від літературно нормованої. 

     Основна художня мета, з якою пов'язують введення до твору особи розповідача, полягає в тому, щоб створити певну світоглядну позицію, кут зору на описуване, відмінний від власне авторського. Як справедливо зауважує О. Гуторов, «...під „я" інколи приховується соціально чужий або психологічно не схожий у чомусь на реального автора розповідач, необхідний для створення особливої атмосфери розповіді, для вираження інших творчих принципів». Така стороння позиція відрізняється від схожої на неї за формою позиції оповідача, по-перше, порівняно більшою емоційністю, безпосередністю вираження оцінок та почуттів, оскільки, на відміну від позиції оповідного типу, орієнтована не на форму літературного викладу, а на створення більш-менш повної ілюзії усної, живої розповіді; по-друге, певною обмеженістю розповідних можливостей: якщо оповідач виступає у творі як «„всевидюща" особа, яка знає „усе і про всіх", то розповідач, який описує те, що з ним відбувалось, або те, що він сам бачив, строго обмежений своїм власним досвідом».

Оповідачем зветься дійова особа, зображена у творі як суб'єкт розповіді, а саме — як герой, від особи якого у творах епічного чи ліро-епічного роду літератури ведеться розповідь і який виступає в них у функції уявного автора.

Основні ознаки цього типу дійової особи полягають у  тому, що оповідач — це герой ліричної фабули твору й у цій ролі він  виступає у творі як особа, дис-танційована  від героїв епічних фабульних  ліній — персонажів. Оповідач, інакше кажучи, не має реальних (що, проте, не виключає можливості зображення уявлюваних ним) стосунків і не вступає в безпосередній контакт із світом тієї дійсності, яка є предметом його розповіді. Зображувані події оповідач спостерігає і оцінює немовби збоку, як чуже життя. Ось як характеризує цю ситуацію Ю. Манн: «... автор сюжетно не належить до світу свого персонажа (персонажів), і шляхи їхні не перетинаються, що не виключає авторської активності не лише у формі номінального самовизначення („я" або „ми"), коротких або більш розгорнутих висловлювань, але й у формі достатньо явних вчинків та дій. Зберігається, проте, дистанція автора від усього зображуваного». З іншого боку, оповідач дистанційований не лише від героїв, про яких він розповідає, а й від автора — реального творця, суб'єкта зображення усього, що є у творі, не виключаючи при цьому і особи самого оповідача, який виступає не як фактичний, а як уявлюваний фактичним творцем автор, «художньо конструйована особа» (Ю. Манн), що вводиться в коло зображуваного з певною художньою метою і за своїми світоглядними переконаннями та творчими принципами може як більшою чи меншою мірою нагадувати реального автора, так і не збігатися з ним, бути духовно чужим світоглядним типом. Оповідач виступає у творі як свого роду посередник між автором та світом його героїв, як певна формально-стороння позиція, кут зору на зображуване, який не обов'язково або не повністю збігається з власне авторським, що, у свою чергу, дає можливість подавати предмет зображення у формі зіставлення різних оцінок, вражень, поглядів щодо його ідейної суті. Ця основна художня мета — можливість альтернативної, сторонньої точки зору на зображуване — конкретизується через ряд побічних художніх функцій, які виконує у творі оповідач і які пов'язують із специфікою форм вияву в розповіді його особи.  

Особа оповідача може бути виявлена у творі різною мірою. Він може залишатися неназваним, так що його присутність сприйматиметься лише у формі певного «голосу» — монолога, який не належить жодному з героїв епічної фабули. Він може бути окреслений з більшою чи меншою конкретно-чуттєвою даністю у формі певного «я» або «ми» і т. д. Головна ж особливість творів з оповідачем, дистанційованим від світу своїх героїв, полягає, кажучи словами Ю. Манна, у тому, що вона «вводить читача не лише до світу зображуваного, а й у його художнє освоєння, постійно нагадує йому, що він має справу не лише з дійсністю, а й з „літературою". Предметом рецепції стає твір не в завершеному його вигляді, а в процесі його втілення.[30; 82-84].

РОЗДІЛ 3

ОБРАЗ АВТОРА У  ОПОВІДАННЯХ МАРКА ВОВЧКА

Художня дійсність так  чи інакше втілює в собі душу творця, його ідейно-естетичні позиції, симпатії й антипатії, уявлення про прекрасне  й потворне, міру його причетності  до порушених проблем. Художній твір є своєрідним засобом висловлення  ставлення автора до певних предметів  і явищ. Тому в ньому виражається  сукупність точок зору на світ.

Образ автора як точки зору на світ постає в оповіданнях Марка  Вовчка багатолико, сконцентрованим  в життєвих позиціях персонажів. Через  думки і розповіді героїв, за якими  криється індивідуальність письменниці, виявляється багатоаспектність  авторської думки, своєрідність її художнього вираження у творах.

Співчутливе до народного  героя серце письменниці роками вбирало в себе голоси живого життя, сповнювалося глибокою любов'ю до уярмленого селянського люду, проймалося палкою ненавистю до гнобителів. Настав час, і все бачене, чуте, пережите щедро  вилилося на папір і з величезною силою зазвучало на всю кріпосницьку країну [9; 161].

Особа автора у творах Марка  Вовчка завуальована, присутність її лише вгадується. Письменниця перевтілюється в образи оповідачів та оповідачок з народу, під їх мову стилізовано  й форму розповіді. Найчастіше розмову  з читачем веде літня жінка-селянка, рідше – чоловік. Наділені природнім  розумом, тонкою спостережливістю, духовною красою і щедрістю, вони розуміють, що без волі немає добра й щастя. Тон їхньої розповіді неоднаковий  – він залежить від особи оповідача, теми й жанрових особливостей твору. У оповіданнях і повістях про  лихоліття кріпаччини він спокійно-сумовитий  і навіть трагічний («Горпина», «Козачка», «Одарка», «Два сини»), у творах психологічно-побутового плану («Чари», «Сон», «Сестра», «Три долі») – лагідно-покірний, лірично-замріяний, у історичних повістях і казках («Кармелюк», «Маруся») романтично-піднесений.

    М.Добролюбов зазначав, що в тоні її оповідача звучить  «спокійний, безсторонній, урочистий  суд історії над самою суттю  кріпацтва» [7; 348]. Ця здатність до співпереживання виявляє в оповідачеві Марка Вовчка й самого автора лірично-сумний чи й трагічний тон розповіді-сповіді урізноманітнюють динамічні й виразні діалоги. Вони майже завжди без пояснюючих слів, лаконічні й емоційні. Афористичності й експресії діалогам у творах Марка Вовчка надають народні прислів’я, приказки та інші образні вислови.

Народнорозмовні вигуки й  оклики передають душевний стан оповідача, його емоції, ставлення до зображуваних подій і людей: «як то можна (та де се видано! Та хто таке чув, щоб  вільна козачка та за кріпака оддавалась!»  [3; 43], «Та якби жив був твій батько або мати, краще б вони тебе в глибокій криниці затопили! Та їх кісточки струснуться в землі з великого жалю та жаху!» [3; 43]. Марко Вовчок вдається до художніх прийомів, у яких самі персонажі своїми репліками підсилюють контрастність становища вільних і кріпаків, уяскравлюють обставини, у які потрапляє козачка Олеся відразу ж після весілля.